Марія Данько-Кунах ■ ПОГЛЯДИ ■ №42, 2012-10-14
Протягом двох днів (7–8 вересня ц. p.) у Явожні проходило відзначення 65-х роковин депортації в рамках Акції «Вісла», присвячене, зокрема, вшануванню пам’яті жертв явожнянського концентраційного табору. Після офіційної частини програми, коли вже можна було відвести час на зустрічі й розмови, за згодою організаторів, частина присутніх одержала від мене брошурку з надрукованим віршем під заголовком «1947». Отримали її, зокрема, колишні в’язні концтабору та представники офіційних установ. Охочих було багато як серед найстарших членів нашої громади, що пам’ятають горе 1947 р., так і тих у цвітучій силі віку, і високоосвічених, і молоді на порозі освітнього процесу. Тож і душа раділа, проте вже за мить з наболілим серцем треба мені було вимовити ці сумні рядки з вірша: «вже більше немає».
Вірш, про який я згадую, приурочений до явожнянських святкувань. Він фактографічно ілюстрований, оскільки записаний на основі спогадів моєї матері, бл. п. Магдалини з роду Данько. Моя мама була заарештована в перші дні після прийняття Політбюро ЦК ПРП рішення про утворення в Явожні т.зв. перехідного концтабору для підозрілих українців. Тобто її взяли ще перед тим, як Військо польське почало 28 травня 1947 р. проводити переселення в рамках Акції «Вісла». Кілька тижнів її тримали і тортурували в Сяноці. Привезена до Явожна, вона одержала табірний номер 538. Після звільнення, ледь-ледь жива, зустріла своїх рідних аж на північно-західних землях Польщі. З вірою та мyжністю, незважаючи на політичні обставини, вже 1950 р. вона повернулася з чоловіком на рідну Перемищину.
Інша доля судилася її рідному братові Миколі Данькові «Вишні». Молодим, 19-літнім юнаком, він загинув у червні 1947 р. в останньому бою, в якому на території Польщі брала участь сотня «Ластівки» – Григорія Янківського. Залишки сотні пішли з «Бурлакою» – Володимиром Щигельським на південь, де їх схопили й заарештували, а згодом депортували до Польщі. Поодинокі його друзі перебралися через кордон тодішньої УРСР, щоб нещасливо попасти в руки НКВД.
Були cотні, тисячі таких, як вони, хлопців і дівчат, що боролися, терпіли й гинули за волю нашого народу. Не всі імена загиблих у боях ми знаємо. Не всіх з-посеред них можна було похоронити з молитвою, у могилі під хрестом. Як, наприклад, наш Микола, котрий помирав на руках в найближчого друга, а друг ледве устиг заховати тіло в підземній пивничці, бо вже позаду наступало польське військо. Та не годиться забувати і про тих, які, можливо, ніколи не тримали зброї у своїх руках, тобто їхніх батьків і дідусів, але завдяки яким виростало національно свідоме молоде покоління.
Саме тому нижченаведений дарчий напис означає, що вірш присвячено також усім тим, чиїм досвідом був отой сумнoзвісний 1947 рік. Нехай наша пам’ять про тодішні змагання і страждання не вмирає. Нехай поруч з нею залишаються між нами віра, надія і любов.
Пам’яті Магдалини і Миколи «Вишні» Даньків зі с. Ямни-Горішньої
Із цього болю і розпуки
волосся в одну ніч посивіло.
Очі безмежно залякані,
безкрові губи
засихають гіркою від сльозів сіллю.
Брат в лісі десь у бої загинув,
сестра рідна ув’язнена в тюрмі,
ми в чорнім вагоні – везуть нас мов звір’ят
у сіру від туманів, чужу далечінь.
Тільки місяць сяє білим світлом,
світ накриває глухим, посмертним трауром.
Нічо дивне, та ж ми вже не є живі:
щоб диxати – сили щось не стає,
кров зимна, тіло у відчаї застигає,
а груди роздерті,
бо серця вже немає.
Ось серце моє в рідному селі залишилось:
хіба перед ворогом у ліс втекло,
або в бункрі підземному збереглося;
та ще перед транспорту від’їздом
прямо в лице мені засміялося,
за це, щo тіло живим заховати я захотіла.
Проте не в змозі я життям називати
тих тлінних останків, що їх мені доля залишила.
* * *
Чорні вагони, наче мара у кошмарному сні,
слідів за колесами не лишають.
Це задля того, щоб ми, бува,
сліди віднайшовши –
у свою хату не повернулися назад.
Та не для себе я переможу.
Не для себе збережу, що бачила.
Усе, що зможу – дасть Бог – розкaжу,
пам’ять передам,
дітей рідної мови й молитви навчу.
Та коли мене на світі вже не стане,
молитва моя між зірками над рідною землею залунає.
Навпаки ворогам – душа моя серце своє віднайде,
вишня в садy ще зацвіте,
соловей ще заспіває.
Катерина М. Грибик
