Підготувала Наталя Кравчук ■ КУЛЬТУРА ■ №19, 2015-05-10
Для продовження розповіді про українську дисидентку Н. Суровцову, пропонуємо вчитатися у фраґменти її листів до панства Боберських з Варшави. Кореспонденція почалася 1969 року, коли-то Ірина і Богдан Боберські надіслали їй, з ініціативи історика Ярослава Дашкевича, «Український календар», а відтак «Наше слово». Сердечне листування тривало майже до останніх днів її життя, тобто до квітня 1985 року. Єдиний раз, хоч у кожному листі гаряче запрошувала, Ірина та Богдан, залишаючи 6-літню доню Мартусю в бабусі під Львовом, поїхали до Умані у відвідини. Це було 1976 року. У листах п. Надія постійно виражала подяку і вдячність за посилки книжок і передплату тижневика та цікаві у них статті. Потім, коли Мартуся підросла і сама писала листи, більшість листів і карточок п. Надія адресувала до Мартусі з підписом – «Уманська бабця».
30 ІІІ 74
Шановний п. Богдане!
Вже не знаю, як Вам дякувати за календар! Там завжди стільки цікавого і потрібного, що він справляє величезну приємність своїм читачам. Для мене він почався з покійного Гошовського, якого знала ще з Відня, і зустрілася, коли він був тут, тобто… через сорок років!
Дуже мене тішить, що Ви збираєтесь на Україну. Не може бути, щоб минули Софіївку, таку перлину. Обов’язково хочу знати, коли, бодай приблизно, збираєтесь, щоб конче бути вдома, а не поїхати десь, як це часто роблю літом. (…) На все Вам добре, привіт п. Ірині.
Надія Суровцова
10.12.77
Дорогі Друзі!
Ви не уявляєте собі, яку велику приємність справили мені отима книжками! Читаю, насолоджуюсь, і тільки шкодую, що ні з ким поділитися думками. В листі воно і довго, і не зручно. Минулим листом я мабуть спричинила Вам клопіт, якщо Ви взагалі його одержали; чимсь заклопотана, я, здається, заадресувала вам листа до п. Лоєка, який саме в ту пору надіслав мені свою чергову книжку. Розуміється, я йому подякувала, проте лист чи не пішов до Вас. Пробачте, з ласки своєї, мою неуважність. П. Лоєк, доцент Варшавського ун-ту, коли писав свою монографію про Софію Потоцьку та Софіївку, я пару літ допомагала йому своєю працею у київському архіві, і з того часу у нас дуже приємні відносини. (…)
Скоро наближаються свята. Не знаю, як довго йтиме лист, поки дійде до Ваших рук, то на всякий випадок щиро вітаю Вас троїх з Різдвом, Новим роком та рештою гарних днів. Чи бачили Ви фільм «Тіні забутих предків»? Він вже досить старий, але свого часу мав величезний успіх у світі і навіть у нас. Там саме прекрасні картини Святого вечора в Карпатах. Я свого часу навіть їздила до Криворівні, де його робили, ходила там місточком, бачила ту конячину… Потім у Київі познайомилася з режисером, але надто побіжно, щоб мати за нього якусь думку.
Колись, дуже давно, як Сашко Довженко тільки писав свій перший сценарій, я працювала в кіноуправлінні республіки, тільки-но повернувшись з Європи. І теж писала і ставили ті сценарії.
Скажіть, тов. Богдане, чи дістаєте Ви тепер Кравчукове «Наше життя»*. Я вже два місяці, як його не бачу. Перед тим також була перерва, але тоді в них страйкувала пошта, чи хтось такий. А що ж тепер? Я саме стежила за його подорожами, і раптом урвалося! І листів нема. Що за пригода знов. Ані Укр. канадця нема, Марічки Скрипник. Усі як у воду.
Я звикла до їх преси, до їх життя, я в них співробітничала ще у «Робітниці», та «Щод. Вістях», так якось заприязнилася з ними. Боже, яке довге життя! Як зачепиш що-небудь, одразу тих спогадів! (…)
25.3.78
Дорогенька Мартусенько!
Дуже Тобі дякую за Твій чудесний малюнок. Він справив мені велику радість. Ти гарно малюєш вже давно. Як Ти була зовсім маленькою і надсилала мені свої автопортрети тепер Ти вже дитяча малярка. Я хочу дожити аж станеш дорослою майстринею. Як гарно, що Ти вже можеш читати по-українськи. Тобі десь чимало може заздрити не тільки у Варшаві.
Одержали ми «Наше слово», прочитали за Тебе і раділи з Твоїх успіхів наша, Ти зіронько! (…)
Перекажи мамі й татові мої привіти, я пишу мало, бо зле з очима. А от літом поїду до Київа і мене там відремонтують.
Бувай щаслива, моя дорогенька, хай Тобі стелиться ясна доля. Міцно Тебе пригортаю.
Твоя уманська бабця Надія.
9 ХІІ 79
Дорогі Друзі!
Тільки щойно довідалася, що Ви обоє були літом у Київі. І що найсумніше, що в той самий час і я була там, і не знала аж до осені за Вас, бо Ваш лист лежав в Умані аж до мого повороту додому.
Я була у Київі в лікарні, там робили мені аж дві операції на очах, бо я була вже осліпла. Катаракта. Можете собі уявити, як то страшно! Отак жити самотою, як я, і раптом стратити зір. Власне не раптом, але повільно, а все одно втрачати.
Ні читати, ні писати, тай наш провінціальний побут абищо… Але в Київі працює прекрасний хирург, до того українець. І от він то й повернув мені зір. Як бачите, вже знов пишу сама, читаю. (…)
Міцно Вас всіх трьох пригортаю, пишіть! Ваша Надія Суровцова
1 Х 80
Дорогий Товаришу Богдане!
(…) Я одержала листа від свого приятеля, що він весь час одержував «Наше слово», яке йому передплачував його товариш. Тепер того товариша розбив параліч, і він вже не може того робити, і газета вже не надходить до нього. А там навіть пишуть за нього. Ото я подумала звернутися до Вас з проханням передплатити йому Слово, тобто Борису Антоненкові-Давидовичу. (…)
Привіт сердечний дружині та Мартусі. Ваша Надія Суровцова.
* Ідеться про газету, видавану в Канаді
«Життя і слово» – ред.
