У 1969-1974 роки ми навчалися в Зоотехнічному технікумі в Каролеві біля Kентшина. У третьому класі нашим учителем фізики був професор Ярослав Maрушечко. Це був дуже добрий педагог, компетентний, високопрофесійний викладач, якого глибоко поважали й любили учні. І хоч уже пройшло 38 років від часу закінчення школи, – ми добре згадуємо професора не тільки як викладача.

Одного разу, після занять, професор попросив нас, кожного окремо, залишитися в класі. Коли всі вийшли, він по-українському сказав нам, що організовує Шевченківський вечір, тобто невеличку академію, присвячену видатному українському поетові. Ми були вражені, що він так безпомилково відчув, хто з нас має українське походження і відчуває себе українцем. Нас це захопило, ми почувалися немов конспіратори. Академія відбулася увечері якоїсь неділі березня 1972 р. (точної дати не пригадуємо). Були українські пісні, вірші, пам’ятаємо, що ми декламували вибрані уривки з “Koбзаря”. На цьому вечорі була присутня також молодь польського походження.
Наступного навчального року професора Я. Maрушечка вже не було в нашій школі… Ми й досі не знаємо, чому він пішов з технікуму, але пам’ятаємо тільки, як один з професорів на заняттях сказав: “Був тут такий професор, який хотів поширювати український націоналізм серед учнів, але ми його позбулися”.
Отож, любов до рідного краю, до його мови й культури, до видатних діячів культури тут розцінювали як націоналізм…
Цей, хоч і малий, але досить яскравий епізод зі шкільних років ми зберегли в пам’яті донині, бо він підтвердив і зміцнив у нас відчуття національної самосвідомості й приналежності до багатої української культури.
З тих пір пройшло рівно 40 років – за той час виросли два нові покоління поляків та українців. Сьогодні ми живемо в інший період, що так відрізняється від попередніх! Чи такий підхід учителя до виховання молодого покоління може мати місце тепер – важко сказати. Нам здається, що нині змінилася політична культура польського суспільства, його знання української проблематики.
Думка, що її тоді озвучив, можна сказати, шанований вчитель, принесла нам біль, викликала почуття жалю й скорботи. Ми навчалися в польській школі, де в нас було чимало польських друзів. Ми пізнавали польську літературу й історію, а тому ніяк не розуміли: чому не можемо також дізнатися про свою культуру, навіть у мінімальному обсязі? Може, випадок, який стався в нашій школі, був винятком, може, це була особиста позиція однієї людини, учителя (а ми хотіли б, щоб так було) – хоч форма висловлення показувала, що він представляє думку шкільної ради.
Ми знаємо, що професор Марушечко, математик за освітою, опікун українських мистецьких гуртів у Педагогічному ліцеї № 2 в Бартошицях (сам був музично обдарований), після ліквідації цієї установи не знайшов собі місця в бартошицькій системі освіти.
Українська громада (та й не тільки вона) знає, що професор був одним з головних лідерів українського руху в цьому місті, вважав за свій моральний обов’язок – бути скрізь, де є така необхідність, допомагати у вирішенні проблем. Це саме він – у дуже важких умовах – організував у 90-ті рр. минулого століття початкову українську школу в місті над Линою, яка пізніше отримала ім’я Лесі Українки, видатної української поетеси. Школа процвітає до сьогодні.
Безпосереднім поштовхом для написання цього спомину стала новина про те, що школа хоче випустити монографію ліцею, який часто поляки просто називають «українським», хоч це була тільки школа з українськими класами. Ми знаємо, що попередній аналіз матеріалів, які готуються до друку в згаданій книжці, показує, що польські та українські учні співіснували в цій установі в атмосфері великої гармонії та дружби.
Сьогодні школи з українською мовою навчання є, зокрема, в Ґурові-Ілавецькому, Лігниці, Бартошицях, Білому Борі та Перемишлі. Там, імовірно, українська молодь щасливо відчуває себе «як удома». Однак більшість молодих українців відвідує польські школи, середні й вищі навчальні заклади. Було б цікаво, якби вони поділилися своїм досвідом й описали сьогоднішню атмосферу в цих школах. Чи можуть вони відкрито говорити про своє походження, чи відчувають себе комфортно в компанії польських колеґ і вчителів?
Ми вже на пенсії. Так вийшло, що ми живемо в різних країнах об’єднаної Європи. Пам’ятаючи про власні неприємні історії, ми хотіли б, щоб у сьогоднішній Польщі, яка є членом Європейського союзу (а це зобов’язує), ніхто не був гіршим, зокрема, у зв’язку зі своєю національністю чи рідною мовою, що нею він говорить. Ми сподіваємося, що невдовзі так і буде; і якщо цей момент ще не наступив, то ми, безумовно, наближаємося до нього семимильними кроками. ■