Степан Мігус ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2009-03-20
Вінець – ділу кінець, мовлять у народі. Здавалося б, що в так званій “ґурово-ілавецькій” чи то пак “сичівській” справі, яка тягнеться чи не від 2005 року, таким “вінцем” мала би бути “Постанова про закриття досудового слідства” Окружної прокуратури в Ольштині від 17 листопада 2008 р. щодо всіх семи справ (а не “майже всіх”, як читаємо в цьогорічному “НС” № 4) “wobec braku znamion czynu zabronionego”, як написано мовою ориґіналу. Услід за цією прокурорською постановою автори кількох сотень донесень, про які відомо (дехто каже, що доносів), анонімок і наклепів, мали би перепросити безцеремонно заатакованого і спаплюженого депутата Мирона Сича та його родину, хоч сам М. Сич вважає, що передусім вибачення треба просити у введеної в оману української громади, учнів ґурово-ілавецької української школи, їхніх батьків, вчителів… Поки що нічого подібного не сталося, хоч прокурорська постанова вже три місяці правочинна, а досудове слідство велося не проти М. Сича.
“Сенсація” жене “сенсацію”
Самостійний український загальноосвітній ліцей у Ґурові-Ілавецькому творився на основі українських класів польського ліцею в дуже складних і сенсаційних обставинах на зламі 80-90х років минулого століття. Влада, хоча вже й демократична, не була зацікавлена організувати українську школу. Мобільний гурт в основному молодих працівників школи, колишніх випускників українських класів місцевого ліцею однак не піддався. Навчання розпочато в… причепах і наметах. Скандалом зацікавилися засоби масової інформації і влада зверху донизу прийняла рішення про створення Загальноосвітнього ліцею з українською мовою навчання та про спорудження нової, сучасної школи. Одне питання – рішення, а інше – фінансування. Його треба було добиватися, оббиваючи міністерські пороги у Варшаві. Їздив туди здебільшого М. Сич, директор нової школи. І таки, хоч не відразу, домігся свого. І тоді, і тепер він говорить, що спорудження школи було можливе завдяки єдності, однодумності й упевненості щодо правильності прийнятого рішення значної групи друзів, принаймні ще тоді.
Коли вже більшість праць при будові сучасного шкільного комплексу завершено, десь на зламі 2005/2006 рр. грянули несподівані клопоти. Анонімні “Mieszkańcy Powiatu Bartoszyckiego почали розсилати до засобів масової інформації кількасторінкові листи, в яких звинувачували М. Сича в корупції, діях… на шкоду школи (також цю анонімку можна знайти на сторінці “Stop rakowi”, про яку писалося в № 5 “НС”). За дивним збігом обставин, ця гидка кореспонденція появилася саме тоді, коли виник конфлікт між дирекцією школи та її ведучим органом – Бартошицьким староством, яке хотіло перехопити шкільну бухгалтерію, тобто покласти руку на касу. Директор М. Сич відмовився передати бухгалтерію до повіту. Конфлікт назрівав. У нього втрутився і сеймик Вармінсь ко-Мазурського воєвідства. Щоб не допустити до ще більших ускладнень, сеймик запропонував Бартошицькому староству передати школу у ведення саме йому. З часом так воно і сталося. Та анонімки, причому збагачені новими інформаціям, йшли та йшли до влади, преси, поліції, прокуратури, політиків. З них безсумнівно виникало, що серед підписаних “Mieszkańców Powiatu Вartoszyckiego” є хтось із Комплексу шкіл з українською мовою навчання. Після вибору директором школи Юрія Неця раптом виявилося, що він має десятки закидів на адресу М. Сича, його дружини та людей, які його підтримують. Це для багатьох виявилося великою несподіванкою, оскільки Ю. Нецьо 8 років був заступником директора школи, а ще раніше майже стільки ж часу працював вчителем історії в цій школі, не маючи до нікого жодних претензій. Останніми роками це він практично вирішував її проблеми, оскільки М. Сич дуже часто був зайнятий роботою в сеймику.
За тими звинуваченнями пішли конкретні епістолярні дії. Ю. Нецьо, який три місяці був директором ґурово- ілавецької школи (а опісля й група його прибічників, які, до речі, відомі середовищу), почав писати десятки, а то й сотні донесень у поліцію, прокуратуру, суд, до політиків. Представлені там звинувачення якимось дивом майже ідентичні з тими, які знаходяться в анонімці… мешканців Бартошиччини. Після відкликання Ю. Неця з тримісячного директорування радісна творчість стала ще плодовитіша. У школі почалися суцільні контролі. Новий директор школи Мирослав Олійник підрахував, що протягом року контролери з різних установ і органів були в ній… понад 150 днів. Кримінальних злочинів, у цьому й корупції, не виявлено. А донесення йшли. Українські ветерани національно визвольної боротьби зорганізували зустріч у День незалежності України під екологічним дахом, що поряд зі школою – прокуратура зараз же була не лише поінформована, але й на доказ “неподобства” отримала гарні кольорові фотографії, зроблені з укриття. Кожна фотографія докладно описана, подана інформація, що робили, а навіть пили та їли, учасники та їхні гості. Зате ні словом не згадується про багату художню програму. Ще раніше в прокуратуру потрапили описані фотографічні матеріали з сауни. Під усім тим стоять підписи екс- директора Ю. Неця.
Якщо районні прокурори після перевірки не знаходили в описаних діях складу злочину, скарга одразу ж мандрувала до Окружної прокуратури, а потім і до самого міністра справедливості (тоді ще ним був Збіґнев Зьобро). Врешті Окружна прокуратура закрила всі сім справ, не знаходячи в них складу злочину. Її постанова правочинна.
Змова чи тільки теорія?
Прокурорська постанова, звичайно, не припинила атак, закидів, наклепів і відкритої брехні. Усі подальші “звинувачення” і “закиди” продовжуються. На всіх інтернетних “форах” продовжують безперервно обмовляти, не подаючи, згідно з загально прийнятими правилами, навіть своїх прізвищ. Натомість ті, хто подає свої координати у відповідь на їхні неправдиві закиди, одразу опльовуються, піддаються безпрецедентним атакам, отримують фальшиві закиди, викривлюються їхні прізвища тощо.
Не слід однак вважати, що ці люди є учасниками “війни”, яка має в цілому на меті знищити українську громаду. Тут радше батьківські настанови, щоб компрометувати тих, хто тим батькам, братам, близьким стоїть на заваді. До “війни” підключилися й люди, які вважають себе не лише недооціненими в українському середовищі, але й постійно вимагають свого возвеличення.
Коли б ще на цьому ота війна закінчувалася, але ні. Небезпідставним є підозріння, що за справою конфлікту з М. Сичем, з людьми, які його атакують, є ще й інші чинники. Не випадково ж атаки почалися під час старту згаданої персони до польського парламенту, а після перемоги значно зросли. Зросли й зростають, не даючи змоги депутату зайнятися в Сеймі корисною для української громади й для добра України діяльністю. Подібні, хоч не такі активні, атаки відчули й колишні депутати Сейму Володимир Мокрий і Мирослав Чех.
Прокурорське відхилення семи згаданих справ мало б заспокоїти наклепників, тим більше, що досудові слідства велися починаючи від районних органів, а закінчуючи окружними, тобто щонайменше двократно перевірено всі закиди. Жодні кримінальні злочини не підтвердилися. Тимчасом, атаки не припиняються…
Ті, що атакують, безцеремонно користуються підтримкою ззовні. Оці згадані кілька сотень листів Ю. Нецьо і його прибічники керували не лише до прокурорських і судових органів, починаючи з районних, а закінчуючи центральними, а й до лідерів правих політичних сил держави, а також до таких засобів масової інформації, як “Наш дзенник”, тижневик “Впрост”, котрі навіть словом не обмовилися про згадану постанову Окружної прокуратури в Ольштині…
Прихильником і великим “лицарем” фальшивої справи виявилася дуже відома на Вармії та Мазурах, а насамперед в Ольштині, Лідія Старонь – депутат польського Сейму з цього ж, що й М. Сич, парламентського клубу, тобто Громадянської платформи, відома раніше як поборниця голови Житлового кооперативу “Поєзєже” Зенона П. Поки однак це сталося Ю. Нецьо зацікавив депутатом М. Сичем неприхильні українцям газети “Впрост” і “Наш дзенник”. Цей останній подавав у заголовку як сенсацію, що М. Сич – син українського націоналіста, який не знав польської мови, як ішов у школу: “nie znał języka polskiego”, а лише “język ukraiński”. Ще в іншому місці оприлюднювалися інформації, які можна прочитати й сьогодні на форумах, у цьому й українському, що М. Сич стидався прийняти медаль для батька, присвоєну йому посмертно за участь у національно- визвольній боротьбі, яку передавали в Кентшині представники Спілки українських політв’язнів. Тимчасом насправді медаль у його присутності передано матері (нині вже покійній).
Депутат Л. Старонь спільно з Ю. Нецем, як виникає з прокурорських документів, свідомо вдавалася і до неправомірних дій, щоб лише зашкодити М. Сичу. Ось один із документованих Окружною прокуратурою в Ольштині прикладів. Ю. Нецьо запропонував одному зі своїх прибічників Мирославу Соколу – вчителеві української школи, поїхати до Ольштина. Про це написано в протоколі допиту свідка М. Сокола (подаю мовою ориґіналу): “Pan Necio poprosił mnie, abym pojechał z nim do Olsztyna w celu potwierdzenia, że ja fizycznie istnieję, i że miałem dostęp do dokumentów Stowarzyszenia (Центрально -східноєвропейське товариство навчання молоді – С. М.)”, – дає пояснення М. Сокіл. “Zgodziłem się, nie wiedząc do kogo jadę. Tego samego dnia udałem się z Panem Jerzym Necio jego samochodem do Olsztyna. Po drodze Pan Necio poinformował mnie, że jedziemy do Olsztyna do Pani poseł Lidii Staroń. Spotkaliśmy się w jej biurze mieszczącym się … niedobrze pamiętam… przy ul. Kościuszki w Olsztynie… W czasie spotkania Pani poseł Staroń pokazała mi umowę użyczenia – kopię oraz cztery inne dokumenty z pytaniem czy je widziałem. Nie pamiętam o jakie dokumenty pytała, wiem że dotyczyły korespondencji między Państwem Sycz, a Panią Prezes reprezentującą Zarząd Stowarzyszenia… Powiеdziałem, że nie widziałem tych dokumentów w czasie przeglądania dokumentów Stowarzyszenia. Pani Poseł zapytała, czy mógłbym napisać oświadczenie, że tych dokumentów nie widziałem. Zgodziłem się i napisałem oświadczenie. W oświadczeniu, które napisałem w biurze Pani poseł Lidii Staroń, napisałem, że dokumenty nie znajdowały się w dokumentacji Środkowo-Wschodniоeuropejskiego Centrum Szkolenia Młodzieży. Pani Poseł dała mi kartkę i podyktowała mi początek oświadczenia “niniejszym oświadczam, że następujące dokumenty nie znajdowały się w dokumentacji “Środkowo-Europejskiego Centrum Szkolenia Młodzieży”. Dalszą część oświadczenia w punktach 1-4 pisałem na podstawie pism, które mi podłożyła. Odnosząс się do tej części oświadczenia, które napisałem to chcę powiedzieć, że ja tych dokumentów wcześniej nie widziałem (…). Pani Poseł sugerowała mi, abym w oświadczeniu napisał, że wymienione dokumenty zostały wytworzone na potrzeby postępowania prowadzonego w prokuraturze, co też napisałem…”. На такій ось основі, на підставі здобутих якимось чином за посередництвом Олександра Тимця геодезійних мап терену, що у своїх поясненнях в прокуратурі розсекретив Ю. Нецьо, прокуратура розпочала слідство в семи справах, а Найвища контрольна палата – перевірки в Центрально східноєвропейському товаристві. Окружна прокуратура в обґрунтуванні постанови про припинення слідства ось так характеризує дії ініціаторів розслідування та їхні обставини (подаю мовою оригіналу): “Mirosław Sokół przesłuchany w charakterze świadka zeznał m. in., że do stowarzyszenia Centrum należał od początku jego powstania (…) Do końca stycznia 2008 roku nie interesował się sprawami stowarzyszenia i nie wie jakie działania stowarzyszenie podejmowało. Na dzień 08. 02. 2008 r. zwołano Walne Zebranie. Chciał się przygotować do dyskusji. W tym celu zapoznał się z dokumentami okazanymi przez księgową. (…) Jak stwierdził widział je pierwszy raz. Robił notatki. Tydzień po terminie zgromadzenia odwiedził go Jerzy Necio, który poprosił o udostępnienie mu notatek z przeglądu dokumentacji stowarzyszenia. Mirosław Sokół przekazał mu je. Po jakimś czasie Jerzy Necio zabrał go do biura poselskiego Lidii Staroń. W czasie spotkania Pani Poseł pokazała mu umowę użyczenia i 4 inne dokumenty i zapytała, czy je widział. Mirosław Sokół odpowiedział, że nie widział tych dokumentów podczas przeglądania teczek. Lidia Staroń poprosiła go o napisanie oświadczenia w tej sprawie. Podyktowała mu początek. Mirosław Sokół stwierdził w tym oświadczeniu, że tych dokumentów nie widział, choć jak zeznał “tych dokumentów wcześniej nie widział, ale nie wie, czy one były w dokumentacji stowarzyszenia, czy też nie”. Pani poseł sugerowała mu, aby w oświadczeniu napisał, że wymienione tam dokumenty zostały wytworzone na potrzeby postępowania prowadzonego w prokuraturze i tak uczynił. (…) Oświadczenie sporządzone w biurze poselskim napisał zgodnie z sugestiami pani poseł” (підкреслення моє – С. М.).
Разом з атаками на М. Сича, які розпочалися в його попередньому шкільному середовищі, справа “випливла” у світ. Від пошуку сенсації не стрималися й реґіональні вармінсько -мазурські засоби масової інформації. “Газета Вармії і Мазур” та реґіональне радіо широко коментували неправду про те, що М. Сич і “kilku przedstawicieli” ОУП примусили воєводу забрати патронат над симпозіумом, присвяченим 65-й річниці волинської трагедії. Не допомогло навіть спростування самого воєводи, що ніхто його до нічого не примушував. Ніхто цього спростування навіть не помістив. Значна частина українців з особливим обуренням сприйняла текст у “Ґонцю Бартошицькому” його головного редактора про цю саму брехню, надрукований на Різдвяні свята. На гостру вимогу самого зацікавленого і ОУП головний редактор бартошицького тижневика по-своєму перепросив-таки М. Сича й українців. Про припинення прокуратурою слідства в семи справах з центральних засобів інформації інформувала лише “Жечпосполіта”.
До цього всього слід додати постійні наскоки на депутата середовища кресов’ян та групи, наближеної до Інституту національної пам’яті, яка видає місячник “Дебата”. Навіть вармінсько- мазурський воєвода Мар’ян Подзевський, який добре ознайомлений зі справами у воєвідстві, зауважив: “…бачу, що якимсь політичним чи громадським силам дуже залежить на тому, щоб створювати замішання і конфлікти серед національних меншин… Їм чомусь хочеться показати наше воєвідство з найгіршої сторони… Маю надію, що це замішання швидко закінчиться, бо ж не можемо залишати без відгуку таких ударів у національні меншини…”
Чого дивуватися відвертим чи менш відвертим недругам українців, коли свої ж одноплемінники атакували з першого ряду та атакують далі, незважаючи на закриття прокуратурою всіх справ. Прокуратура констатує: “Oceniając ewentualną szkodę spowodowaną zachowaniem się członków zarządu Funduszu (йдеться про фонд, який виділив гроші на побудову кількох сполучених із собою екологічних дахів) jednoznacznie stwierdzić, że żadna szkoda nie powstała (підкреслення моє – С. М.). Za 40 000 zł wybudowano trwały obiekt, który przez długie lata będzie służył realizacji celów edukacyjno-ekologicznych. Należy także uwzględnić, że wydatkowana kwota 40.000 zł była jedynie drobnym procentem z ogólnej sumy dotacji udzielonych przez Fundusz w 2007 r. Nadto zgodnie z zasadami obowiązującymi w Funduszu zrealizowane zadanie jest objęte 5-letnią kontrolą i Fundusz będzie mógł na bieżąco nadzorować sposób wykorzystania wybudowanej wiaty”.
Чи ці арґументи потраплять до Ю. Неця і його прибічників – час покаже. Але, спостерігаючи за теперішніми заходами цієї групи, можна сподіватися, що ні. Хоч кілька десятків контрольних перевірок, досудові розслідування районної та окружної прокуратури і кінцева постанова про припинення слідства у зв’язку з відсутністю складу злочину мали би переконати “лицарів правди”, що вони помилялися. Мали б їх переконати й постанови п’яти (як дотепер) судів, які відкинули всі звинувачення Ю. Неця на адресу окремих працівників школи. На черзі шоста справа, у якій Ю. Нецьо звинуватив у порушенні особистих благ теперішнього директора школи М. Олійника, але ще в той час, коли він сам був директором. Постанова суду від 4 березня звинувачення Юрія Неця відхилила.
Комп’ютерні “ґалли аноніми”
Кожен запис на форумі, в якому немає похвали Ю. Неця та його прибічників, породжує хвилю невибагливих атак на ці особи. Гидко їх тут навіть повторювати. Перекручуються в образливий спосіб прізвища, подаються узяті зі стелі “факти”, плодяться “вірші”… Щонайменше дивно, що адміністратор інтернетного “гаразду” пропускає все без вибору, незважаючи на те, що ображання, принижування, обпльовування, звинувачування в колаборації людей і установ просто карається.
Серед ряду анонімок красується й повторюваний постійно неанонімний лист, написаний Владиславом Мацелком – колишнім начальником Міста й Ґміни Ґурово- Ілавецьке, а згодом війтом цієї ж ґміни. Лист нібито мав потрапити на сторінки “Нашого слова”, але, як пояснює автор, його не надрукували, бо нижчепідписаний не дозволив на це (надіюся, що на цю брехню відповість сам головний редактор). Що ж є в цьому листі, що його так хотілося оприлюднити пану В. Мацелку. Він є в інтернеті і немає сенсу повторювати його повністю. Напевно пан Мацелко хотів у першу чергу донести до відома читачів “НС” про себе зокрема наступне: “Drogiemu Czytelnikowi pragnę przypomnieć, że to ja – jako ówczesny Naczelnik Miasta i Gminy Górowo Iławeckie – w 1990 r. podpisałem zarządzenie o powołaniu II Liceum (samodzielnego) z Ukraińskim Językiem Nauczania w Górowie Ił. Uczyniłem to wbrew ostremu sprzeciwowi nauczycielskiej Solidarności i wbrew Przewodniczącemu Rady Miasta i Gminy Górowo Iławeckie. Ponadto dla nowo powstałej szkoły przekazałem budynki, a w jednym z nich do dziś funkcjonuje stołówka. Rok wcześniej spośród kilku ukraińskich rodzin nauczycielskich, którym przydzieliłem nowe mieszkania z zasobów komunalnych, to najlepsze z nich otrzymali Syczowie z garażem włącznie położonym tylko kilkanaście metrów od mieszkania… Moim zdaniem Pan Jerzy Necio, będąc bardzo dobrym nauczycielem a przede wszystkim bardzo dobrym wicedyrektorem, byłby co najmniej dobrym dyrektorem naszej szkoły z pewnością mniej medialnym…”
У наступному листі, вже цьогорічному, спрямованому до М. Сича, колишній війт знову нагадує про свою участь у творенні школи (подаю мовою ориґіналу): “Może trzeba było mnie postąpić w 1989 roku, jak mi wiele do dziś życzliwych osób doradzało, to znaczy nie podpisać zarządzenia o powołaniu samodzielnego II Liceum, a mieszkanie przydzielić (родині Сичів – С. М.) co najwyżej po Możdżyńskich (też 3-pokojowe – wymóg spełniony) i zobaczylibyśmy kim byłby Pan dzisiaj?”
Слід тут додати, що пан В. Мацелко зобов’язаний був виконати ухвалу Ради міста й ґміни. Якби він цього не зробив, у ситуації, коли центральні і воєвідські освітні влади позитивне рішення вже видали, зробив би це хтось інший. Школа була б, хоч, можливо, з деяким запізненням.
У другому листі пана Мацелка є ще питання, на яке слід дати відповідь: “Pytam również Pana Stefana Migusa jako Przewodniczącego ZUwP Oddział Olsztyn, dlaczego bał się odbyć spotkanie ze zwaśnionymi stronami w górowskiej szkole a nie gdzieś daleko tam pokątnie (ukradkiem) a to w Olsztynie, a to w Elblągu i oczywiście jedynie ze zwolennikami Pana Sycza?” Отже така зустріч відбулася 13 жовтня 2007 р. На неї були запрошені представники Батьківської ради, тодішній директор Ю. Нецьо. Присутній був теж пан В. Мацелко. Пан Ю. Нецьо, хоч попереднього дня в телефонній розмові погодився приїхати, то кілька годин пізніше прислав факс ось такого змісту: “W związku z bardzo późnym zawiadomieniem o spotkaniu Rady Koordynacyjnej ZUwP w Olsztynie w dniu 13. 10. 2007 r., informuję, że nie będę mógł w nim uczestniczyć, ponieważ znacznie wcześniej zaplanowane zostało spotkanie świąteczne Rady Pedagogicznej ZSzUJN w Górowie Iławeckim”. Що ж тут іще додати? Хіба тільки те, що пан В. Мацелко розминається з правдою. Подібне у випадку натяку на Ельблонґ. Ніхто ніяких зустрічей у справі гуровського конфлікту там не організував. Колишній війт, розповсюджуючи свої листи, дочекався анонімок і на себе, але викиньмо їх туди, де їх місце – на сміттєзвалище. Таке й до рук гидко брати, так само, як і читати анонімну гидоту комп’ютерних ґаллів анонімів на інтернетних форумах. Непокоїть лиш те, що до такого вдаються молоді люди, і чимало вказує на те, що за дозволом і намовою старших.
* * *
Героїня одного з польських культових фільмів “Самі свої”, даючи ґранати синові, який їде в суд, говорить: “Бери, суд судом, а справедливість має бути по нашому боці”. Здається, всі ті, хто не дослухається рішень, постанов – чи то прокуратур, чи судів, далі вперто вірять (а радше хочуть вірити), не маючи на те підстав, чого довели відповідні установи, що вони єдині “лицарі правди”. Тому далі й далі йдуть донесення до досудових органів, до судів, пишуться анонімки на всяких форумах. Аж ніяк, на мою думку, не береться до уваги те, що через те втрачаються дотеперішні надбання української громади, розсварюється громада, віддається на поталу добре ім’я школи, яку, до речі, почав будувати ще покійний Теофіль Щерба з іншими свідомими українцями. Коли б не ті 60-ті роки та українські класи в польському ліцеї, не було б на чому нинішнього прекрасного шкільного комплексу добудовувати. І не було б кому, бо ж за виникненням цього символу об’єднаного українства стояли і були в оргкомітеті побудови школи колишні учні українських класів, був нинішній єпископ Юліан Гбур, проф. Степан Лашин, Владислав Козубель, Мирон Сич, Богдан Тхір і ще багато, багато інших осіб, продовжити справи першопочинателя і завершити її з таким успіхом.
Це все відбувається на радість недругів українців, людей, які на минулорічному симпозіумі, вшановуючи хвилиною мовчання пам’ять Віктора Поліщука, який “запаскудив” історію українсько польських відносин, показали, яких “українців” хотіли б мати за “партнерів”. Нашим же “лицарям” це не заважає. Вони нерідко користуються брехливими арґументами кресов’ян, священнослужителя Т. Ісаковича-Залеського та інших “публіцистів”. А таке не годиться. Не годиться будь-якою ціною, навіть включаючи до цього молодих людей і без огляду на все нищити надбання кількох поколінь. Наклепи в їхньому анонімному фальшивому виданні кидаються на поодиноких людей, на ОУП, на “режимне” “Наше слово”, на “dziennikarzyn”, які не пишуть згідно з їхніми очікуваннями. Одне слово – на все і всіх, хто, на думку тих, які нині після однозначної постанови прокуратури мали б перепрошувати, тих, кого спаплюжили. А ще більші слова вибачення належаться нашим політв’язням і ветеранам, яких до цього лицемірного дійства залучено, доносячи на них за те, що зустрілися з нагоди Дня незалежності України під екологічним дахом. Перепросини належаться всій українській громаді, яку введено в оману, незважаючи ні на що.
Хоч деякі українці, не маючи повної інформації, говорили, що “щось у тому мусить бути, коли… люди говорять, а газети пишуть”, то переважна більшість громади, зокрема й вчительської кадри ґуровської школи, не повірила в наклепи і робила та робить все, щоб зберегти школу, єдність в українській громаді та добрі взаємини з сусідами. Бо так воно годиться.
“Наше слово” №11, 15 березня 2009 року {moscomment}
