Анна Хранюк ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ 2011-05-26
{mosimage}
Таких людей у нинішньому світі мало. Пам’ятаю: був червень, яскраве сонце на блакитному небі, а він стояв біля Будинку культури в Новому Томислі, на заході Великопольщі. Усміхнений, простягнув мені руку і гарно українською привітався: “Добрий день, Лукаш Горовський”. Він не говорив українською, це був жест з його боку.
Пан Лукаш – поляк з діда-прадіда, шанувальник української культури, закоханий у село Цигани на Борщівщині (Тернопілля). В малому українському селі він залишив чималу частку свого серця. А серце в нього було велике, про що навіть і фільм колись показали в телебаченні. Діти з Циган добре пам’ятатимуть, як до них у гості багато років поспіль приїздив Святий Миколай з мішком солодких дарунків.
Це завдяки його фінансовій підтримці сільська школа стала однією з найкраще обладнаних у Тернопільській області, а молодь наввипередки вчилася краще, щоб отримати стипендію. Кожного року бажаючих було більше, тож і поперечка ставилася вище. Багато випускників отримало можливість вчитися далі, деякі з них приїхали до Польщі, де вчилися в університетах, академіях чи інших вищих навчальних закладах. Велике серце – це також, попри недуги, організування відпочинку дітям під час канікул, на який треба було заслужити – спочатку концерти у Великопольщі, а потім відпочинок на морі або в горах. І саме наша перша зустріч була при нагоді такого приїзду. В Новому Томислі відбувався Міжнародний з’їзд виробників спаржі (szparagów – ред.) (головою польського відділення був саме п. Лукаш). Діти з Циган виступали на сцені перед учасниками з’їзду, танцювали й співали. У залі були представники влади з Борщева, планувалося налагодження контактів між Борщівським районом і Новотомисльським повітом. Але ж їх не цікавили проблеми спаржі, бо в Україні надто добрі землі для цієї культури. Я приїхала, адже думала, що перекладатиму під час з’їзду. Але після концерту виявилося, що гості з України їдуть на екскурсію, а я з ними. Потім було вогнище, пиво, печене порося, ковбаски, співи, забава на природі. Такий був п. Лукаш. Усі мали бути задоволені. Він організував курси і спецпрактики лікарям, агрономам. Попри своє не найкраще здоров’я, допомагав у лікуванні інших. Не дивно, що з часом він став почесним громадянином Борщева, отримав звання почесного доктора Тернопільського інституту соціальних та інформаційних технологій, його нагороджено орденами та медалями.
На початку березня 2007 р. в Познані урочисто відкрили Почесне консульство України – з почесним консулом в особі Л. Горовського. Це була подія, яка змінила культурні обрії Познані. При консульстві заснували Суспільно-культурне товариство “Польща-Україна”, головою якого став Л. Горовський. Тут, далеко від України, про яку багато хто не мав жодної уяви, народився Фестиваль культури “Українська весна”. Фестиваль, який став найбільшим фестивалем української культури в Європі, хоча з Познані ближче до Берліна, ніж до Києва. Показуємо полякам, бо ж українців тут небагато, як величною і прекрасною є українська культура. Кредо п. Лукаша – “запрошуємо НАЙКРАЩИХ, показуємо НАЙКРАЩЕ, організуємо НАЙКРАЩЕ”. Звичайно, до такої роботи потрібні люди. І тут у пригоді стали випускники познанської україністики. Вони знайшли постійну працю, адже знадобилося їхнє знання української, їхня активність у польсько-українські відносини. У консульстві і товаристві, які для нас стали нероздільними, студенти могли проходити практики з української мови, вчилися бути волонтерами, вчилися працювати для добра ідеї. Сюди приходили українці, які в далекій Великопольщі знайшли або хотіли знайти свою нову оселю. Часто просили поради, підтримки, помочі. А пізніше самі включалися активно до праці при фестивалі. І це було чудово – виявилося, що в Познані є українці, які не тільки працюють на будівництві чи прибирають, але також тут працюють освічені філологи, графіки, художники, музиканти, лікарі, масажисти і багато інших. П. Лукаш ніколи не лишав нікого напризволяще.
Його авторитет був великий, влада міста, воєвідства чи самоуправління високо цінувала його діяльність. Це за його сприяння контакти Тернополя і Познані стали дуже активними на рівні самоуправління. Відомство маршалка Великопольського воєвідства підтримує тісні зв’язки з тернопільчанами.
П. Лукаш займався сільським господарством. Він мав сади з яблуками і сливками, якими він постійно пригощав усіх, хто до нього завітав. Незабутніми були вирощувані на його полях полуниці – великі, пахучі, смачні.
У п. Лукаша було багато планів на майбутнє, пов’язаних зі зміцненням польсько-українських взаємин. На чільному місці були культура й освіта. Діти й молодь. Він вчив як жити, як працювати, як бути ЛЮДИНОЮ.
На жаль, жорстока хвороба забрала його від нас. Забрала напередодні четвертої “Української весни”. Усі довкола питали – що тепер? Відповідь могла бути одна – працюємо далі. Дитина, яка народилася, мусить жити й розвиватися, незважаючи на те, що батько помер. Отже, працюємо і пам’ятаємо. Будемо пам’ятати.
“Наше слово” №22, 29 травня 2011 року {moscomment}
