Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №22 2016-05-29
Katarzyna Kotyńska, Lwów. O odczytywaniu miasta na nowo, Międzynarodowe Centrum Kultury, Kraków 2015, 240 s.
Катажина Котинська відома у Польщі як перекладачка сучасної української літератури. Серед україністів і культурологів її асоціюють також як науковця, що займається відчитуванням культурного коду Львова.
Нова наукова книжка цієї авторки розповідає про те, як у популярних творах колишніх і теперішніх жителів цього міста існує (або й ні) багатокультурність і вразливість на представника іншого народу. Вона аналізує польськомовну й українськомовну літературу. У книжці не знайдемо класиків високої літератури, а найпоширеніші видання, у яких тиражовані стереотипи мають великий вплив на читача.
Д-р К. Котинська аналізує збірну пам’ять, віддзеркалену в літературних творах, які потім поширюють цю пам’ять і цим самим закріплюють стереотипи. Дві національні літератури, які описують місто Лева, або сюжет, що тут відбувається, існують у паралельному світі й рідко помічають світ іншої культури. Мікросвіти існують один коло другого.
Польсько-українська війна відчутно відбилася на літературі, та особливо молодіжній. Міф багатокультурності австрійського Лемберґа, ностальгії за райським життям є, скоріш за все, тугою за молодими роками, які часто ідеалізуються. Мемуари зосереджені на найближчому середовищі. Польська творчість не помічає українського компоненту, а українська вказує на явища емансипації українців і бачить поляків як конкурентів. Багатокультурність виявляється заяложеним слоґаном. Туга за австрійським Львовом – це, скоріше, жаль за втраченою стабілізацією.
Шок І Світової війни і боротьби за Львів у польській літературі вплинув на літературу таким чином, що в деяких творах просочується антисемітизм та оправдання погромів, наприклад, у «Жовтому домі» Марцеліни Ґрабовської (видання з 1934 р.). Література набирає характеру патріотичного чину. Поляк чи українець у прозових творах і спогадах мають відповідні риси, а погані вчинки виправдовуються. Література цього періоду протиставляє два сусідні народи. Крім чужих, українці та поляки стали ще й ворогами. Штампований схематичний образ жорстокого ворога закріпився потім у післявоєнній літературі доби комунізму.
Авторка аналізує, як символ кресової станиці для поляків та столиця українства починає мінятися. Нова самосвідомість щораз ширше відкривається на співмешканців іншої національності. Однак багатокультурність стає фасадним виправданням для промовчування спільної історії. Львів є, передусім, «наш». Література стає інструментом, щоб доказати свою правоту в боротьбі за Львів. При нагоді дістається євреям. Тим разом замість карабіна в руках автори тримають перо.
К. Котинська аналізує також єврейську літературу. Спогади і художні твори не відносяться безпосередньо до Львова, проте в них домінує Голокост і роль у ньому українців. Поляки – це, скоріше, жертви нацизму. Авторка звертає увагу на те, що Львів не мав ніколи патріотично-ностальгічного значення для євреїв, тому так мало творів на цю тему. Варто додати, що асимільовані євреї частіше писали польською мовою, подібно, як вірмени.
Після ІІ Світової війни радянська українська література позиціонує Львів, як справедливо повернутий Україні. Польська творчість піклується про пам’ять і зберігає міф про «Львівських орлят». Штучність деяких творів проявляється в тому, що на них накладається комуністична класова боротьба, у якій поляк – пан, а герої часів Хмельниччини мають таку саму національну свідомість, як ми.
Попри соцреалістичну диктатуру в літературі, появляються твори, зокрема українські, які стараються просочити новий, прихований між рядками зміст, наприклад, надія на визволення й очікування на національного героя («Манускрипт з вулиці Руської» Романа Іваничука). У радянських українських творах, звичайно, треба віддати дань російсько-українському братерству. К. Котинська звертає увагу на багато нюансів і використані схеми.
Після 1989 р. обидві літератури старалися привернути пам’ять після комуністичного «сну», а боротьба за «свій» Львів спалахнула наново. Багатона-ціональний Львів стає українським та польським «ґетом» – кожний функціонує само собою.
На думку дослідниці, першим твором, який вийшов поза національний контекст, була книжка «Леґенди Львова» Юрія Винничука. Інші відомі українські автори надалі переживають за українство міста й продовжують безглузду дискусію про національність Львова. У дитячій літературі примітивізують модель українства і демонізують ворога. Котинська влучно помічає проблеми з визначенням української самосвідомості. Після падіння радянської нарації не появилася продумана пропозиція української ідеї.
Новітня українська література про Львів є динамічним явищем, яке між пам’яттю й забуттям знаходить своє місце. Нова львівська ідентифікація в літературі проходить процес еволюції. При появі нових творів автори впадають у пастку стереотипів і спрощень (наприклад, «Танґо смерті» Юрія Винничука або польські твори Марії Нуровської «Ім’я твоє», «Повернення до Львова»). Літературознавець подає твір Марека Краєвського «Голова мінотавра» як приклад вилікування польської літератури з емоцій щодо польського Львова.
К. Котинська бачить, однак, нові явища в літературі, які несуть іншу модель самосвідомості й багатокультурності (наприклад, «Львівська сага» Петра Яценка, «Duty free» Оксани Форостини). Ці твори показують, що Львів перестає боятися своєї неукраїнської традиції і старається загосподарювати її, як свою.
Аналіз львівської літератури К. Котинської вказує на одну важливу річ – наскільки література є ідеологічним інструментом і наскільки автори й читачі можуть визволитися з національних оков та насолоджуватись красою літератури без національного збочення. Варто завдати запитання: чи можлива така література і чи готові читачі на неї? ■
