Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №18, 2016-05-01
В Народному домі в Перемишлі 2 квітня ц.р. відкрито виставку «Мирон Кертичак – фотограф, діяч, людина», присвячену до 10-ї річниці від дня смерті колишнього голови ОУП М. Кертичака (1955–2006). Організатором було ОУП. Крім фотографій, на виставці можна було побачити копії документів, особисті речі, фототехніку, при допомозі якої М. Кертичак реєстрував події, почавши від студентських років до своїх останніх днів.
З висловлювань людей, присутніх на виставці (а їх було десь 50 чоловік), видно, що М. Кертичак мав у Перемишлі чимало знайомих, друзів і співпрацівників. Його часті приїзди до цього міста завжди мали позитивні наслідки: відбувалися фестивалі української культури, відкрито школу, проводились заходи за передання ОУП будинку Товариства «Народний дім». Голова перемиського відділу ОУП Марія Туцька підсумувала: «За те, щоб ми стали власниками Народного дому, Мирон заплатив своїм життям».
Наталія та Анна Кертичак також згадували батька в контексті Перемишля. Анна констатувала, що цим разом експоновані на вистаці не Миронові фотографії, а світлини про нього. Наталія додала, що їхній батько був присутній у багатьох важливих і цікавих місцях. Чимало фотографій зробив його друг Петро Котовський. Мирона увічнили, як брав участь у студентських страйках у Ґданську, як мандрував Карпатами (без цього не була б можлива публікація книжки Олега Іванусіва «Церква в руїні») і як документував події на київському Майдані 2004 р.
«Любив людей, фотографії і вино», – підсумувала Наталія. Останній елемент так і став провідним мотивом зустрічі, яка мала оптимістичний характер, що по-своєму засвідчило про живучість Миронової праці.
Марія Туцька признала: якби не телефонна розмова з Мироном Кертичаком, то навряд чи погодилася б стартувати у виборах на голову Перемиського відділу ОУП. Колишній голова Міської ради Перемишля Ян Бартмінський відзначав: «Це була людина, якій відмовити в чомусь було важко». На погляд історика Станіслава Стемпеня, голова ОУП надихав своєю працею, брав з неї енергію. Знаючи вагу організованості, вклав дуже багато зусиль у розвиток надсянського українства.
Це підтвердив Юліан Бак, перший директор школи ім. о. Маркіяна Шашкевича. Він був свідком і того, як Мирон працював для другого перемиського фестивалю української культури. «Два тижні він працював таким способом: зранку кава, потім серія телефонів і знову кава, багато кави, телефони і цигарки, забагато цигарок. Уже тоді було видно, що він надмірно вичерпує свій організм…», – розповідав Ю. Бак.
Навідуючись до Перемишля, Мирон пристанище знаходив у домі Ірини та Юрія Стабішевських. «Не завжди мав час попередити про приїзд, але в нас чекала на нього кімната, його кімната, – ділилася спогадами І. Стабішевська. – Ніколи не говорив про себе самого, ми випадково довідалися, що він фотограф. А вино? Так, любив добре вино і гарну бесіду після праці». Пані Ірина присвятила йому фраґмент Шевченкового вірша: «Мені однаково, чи буде той син молитися, чи ні, та не однаково мені, як Україну злії люде присплять», який перегукнувся з однією зі світлин. На ній видно, як 1976 р., під час шевченківського свята, кільканадцятирічний тоді Мирон декламує поезію Кобзаря.
На одному з кількох стендів виставки можна було прочитати документ з 1979 р. М. Кертичак подав тоді заяву на отримання закордонного паспорта. У такій ситуації СБ завжди збирала про людину інформаціїю на місцях, відтак вирішувала, дати чи не дати дозвіл на отримання паспорта. М. Кертичакові СБ не дала паспорта, відзначаючи при цьому: «Ще будучи учнем загальноосвітнього ліцею в Браневі, проявляв свою націоналістичну позицію». ■
