Анастасія Канарська ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №50, 2013-12-15
Ці роботи вражають якоюсь простою мудрістю віковічних дерев. З них дивляться на нас архетипові українські постаті, віє теплим вітром історії, затишком рідного дому, любов’ю до свого, лемківського, українського.
Виставка у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, приурочена до 85-ліття від дня народження Мирона Амбіцького, – наче урок мудрості та любові до свого. На ній представлені і найновіші роботи митця, і давніші, створені у співавторстві з Юрієм Амбіцьким. Є також зворушливі колажі з фотографій – родинних та з творчої біографії художника.
М. Амбіцький народився 18 листопада 1928 р. в селі Прусик Сяніцького повіту в Польщі в родині лемківських народних майстрів-різьбярів у дереві. Закінчив 1951 р. Львівське училище прикладного мистецтва, а потім – Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, відділ художньої обробки дерева. З 1959 р. працює в галузі монументальної та станкової скульптури. З 1965 р. є членом Національної спілки художників України. Він брав участь у всеукраїнських та міжнародних виставках: 1957 р. у Франції; 1965 р. в Угорщині й Німеччині; 1967 р. в Канаді. Відбулися і його персональні виставки: в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України у Львові (1988 р.; 2003 р.; 2013 р.) та в Музеї ідей у Львові (2008 р.). Його твори зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, в музеях Т. Шевченка (Київ та Канів), Етнографічному музеї (Харків), Національному музеї ім. А. Шептицького у Львові й Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (Львів). М. Амбіцький є лауреатом обласної премії ім. Івана Труша.
Мирон та його брат Юрій творили неперевершений творчий тандем. Залишаючись вірними традиціям лемківського різьбярства, брати Амбіцькі надавали своїм роботам самобутнього характеру, черпаючи натхнення з рідних джерел.
Напевно, ніхто так не зрозумів би митця, як рідний брат, також художник (скульптор). Тому творча співпраця дала такі плоди – цікаві та глибокі за змістом роботи. «Твори Юрія та Мирона Амбіцьких вирізняються високою майстерністю різьблення по дереву, вірністю принципам лемківського примітиву та засадам професіонального мистецтва, бажанням образотворчими засобами втілити правду народного життя, підкреслити любов до волі в характерах народних героїв…», – писав професор Львівської національної академії мистецтв Ярослав Кравченко. Він зазначав, що для творчості цього тандему є характерною своєрідна поліфонічність, яка виявляється в розмаїтості жанрового, тематичного й образного діапазонів, широкому використанні матеріалів. «Монументальне оформлення інтер’єрів громадських будівель, рельєфи, медальєрне мистецтво, скульптурний портрет – ось неповний перелік творчих пошуків Ю. та М. Амбіцьких – цього своєрідного дуету творчих індивідуальностей», – писав мистецтвознавець.
Та, втративши брата, свого найближчого однодумця, спорідненого кров’ю і духом, уособлення творчого alter ego, М. Амбіцький продовжив працювати, вже за двох, втілюючи нереалізовані з братом творчі ідеї, поєднуючи дерево з карбованою міддю, кованим металом і гальванопластикою. Серед найновіших робіт варто відзначити: «Повстанці в лемківських бескидах» (2013, дерево, різьба), «Галичанка» (2012, тонований гіпс), «Онуки, любіть Україну, як рідну матір» (2013, дерево, різьба).
На мою думку, творчість М. Амбіцького можна вважати своєрідним мистецьким та життєвим подвигом, бо, незважаючи на страшний тиск тоталітарної системи, який мав за мету вбити в людині навіть відчуття українця, він ніколи не відрікся від рідного. Можливо, саме дерево оберігало його душу, бо, торкаючись його, митець відчував шелест дерев на покинутій назавжди Лемківщині, з якої його рід, як з Едему, брутально і жорстоко вигнали, спопеливши душі, сподіваючись, що ніхто ніколи вже не згадає про той чудовий край. А безсмертна душа, закинута в чужий край, квилитиме маминим ніжним співом: «Верше мій, верше, мій зелений верше», – і вириватиметься з відчаю нестерпним прагненням творчості, рука мимоволі потягнеться до стамески, дерево буде промовляти до митця, допомагаючи створити той найточніший вимріяний образ і не зрадити собі.
М. Амбіцький – надзвичайно щаслива людина, незважаючи на тяжкі сторінки пройденого життя. Йому – 85, але він сповнений енергії творити і за себе, і за брата, і за лемківський край. Мистецтвознавці можуть визначати будь-які рамки його творчості: від соцреалізму до примітивізму, можуть довго і ґрунтовно аналізувати його роботи, але, коли стоїш в затишній залі Львівського музею етнографії та художнього промислу, вдивляєшся в оці рукотворні дива, всі слова стають зайвими, бо що можна сказати, коли промовляє Душа?! ■
Фото авторки статті
