Мирослав Левицький ■ ПОДІЇ ■ №14, 2013-04-07

Дванадцятого лютого обірвалася нитка життя великого українського дипломата, міністра закордонних справ України 1994–1998 років, народного депутата України 3-го – 5-го скликань, голови Народного руху України (НРУ) у 1999–2003 роках Геннадія Удовенка. Так склалася його доля, що він майже половину свого професійного життя провів за кордоном, тому більше був відомий за межами України, серед політичних еліт світу, ніж на батьківщині. Може тому куди тонше від інших розумів проблеми вітчизни, бо мав з чим порівнювати.
Під час ґорбачовської перебудови кінця 80-х років минулого століття, як і нині, суспільство активно ставило запитання: чому в СРСР живеться не так, як у країнах Заходу? Відповідь на нього тоді дав один американський політик: «Тому, що у вас країною керують люди, а на Заході – закони». Людиною, яка це глибоко розуміла, та прагнула, щоб і в Україні запанувавли закони, а не «телефонне право», був керівник представництва УРСР при ООН Г. Удовенко. Тоді й до 1994 року, до призначення його міністром закордонних справ України – він для загалу був маловідомою особою. Однак така вже доля дипломатів… Його шанувала українська спільнота в США і саме звідти високі оцінки про Г. Удовенка прийшли в Україну. Він здобув високий авторитет, попри те, що діаспорні середовища стримано ставилися до представників УРСР за кордоном, вважаючи їх посланцями окупаційної адміністрації. Г. Удовенко зумів переламати цей стереотип.
Згодом, уже як народний депутат і як голова НРУ, під час зустрічей з апаратом фракції НРУ у Верховній Раді України та з журналістами, до яких ставився з підкресленою повагою, розповідав, як ґрунтовно «чистилася» спецслужбою кожна, навіть найдрібніша, записка дипломатів, які затівалися проти них провокації. «Найважчим було те, що від нас вимагалося боротися за незалежність багатьох колишніх колоній і в той же час нам суворо було заборонено хоча б заїкатися про незалежність України – незважаючи на те, що всі ми розуміли: вона так само є колонією, як і ті країни, за свободу яких ми боремося», – розповідав із сумом Г. Удовенко. І завжди ті розповіді закінчував закликом не гаяти часу на другорядні справи, а працювати для України. Робив він це і як дипломат, і як парламентарій, і як лідер НРУ, членом керівного органу якого – Політради – він був до останнього подиху.Тож не дивно, що наприкінці 90-х років минулого століття тодішній президент Українського інституту Америки Волтер Назаревич, характеризуючи особу Г. Удовенка, сказав, що він «зробив більше для України, ніж хто-небудь інший».
Дуже тепло й понині згадує Г. Удовенка також українська спільнота у Польщі, де розпочався новий етап у його дипломатичній біографії – як дипломата самостійної України. У середині 1992 року, коли постало питання про призначення Г. Удовенка послом України в Польщі, приїжджали «лобісти», котрі намагалися переконати, що Г. Удовенка не можна призначати послом у Польщі, бо він не знає ані мови, ані специфіки українсько-польських взаємин. Це «клопотання» додало українським державникам впевненості, що людина, яку глибоко шанує українська спільнота у США, є найкращим кандидатом на посаду посла України в Польщі. Не минуло й двох років, як Г. Удовенко отримав почесний титул «архітектора» нових українсько­польських взаємин. А українські середовища в Польщі, у яких він побував, характеризують його як унікальну постать, доступну у взаєминах, що діє та говорить відкрито.
Помітні зміни, що сталися у взаєминах між Україною і Польщею за два роки перебування Г. Удовенка на посаді посла України в Польщі, розуміла й шанувала українська політична еліта. Тому саме НРУ і тодішній його лідер В’ячеслав Чорновіл, зокрема, доклали максимум зусиль, щоб у серпні 1994 року Г. Удовенко був призначений міністром закордонних справ України. Він був яскравою українською особистістю в плеяді пострадянської сірості, яку в липні 1994 привів із собою Леонід Кучма, зайнявши президентську посаду, а сірість, як відомо, не терпить світла.
Коли в середині 1990-х років лідери і активісти НРУ ставали на захист міністра Удовенка, то ще нікому й на гадку не спадало, що він за лічені роки не тільки стане членом НРУ, а й очолить партію. Не виключено, що якісь плани виношував В. Чорновіл, який намагався з’єднати в НРУ якомога більше знакових в Україні осіб. Він про Г. Удовенка завжди був високої думки. Коментуючи обрання його в 1997 році головою 52-ої Сесії Генеральної Асамблеї ООН, В. Чорновіл сказав: «Коли Україна стала незалежною, світ дізнався, що Україна є. Коли Г. Удовенко став головою Генеральної Асамблеї ООН – світ побачив, що Україна – велика європейська держава».

Г. Удовенко розумів, що для праці задля переорієнтації суспільства на європейську систему цінностей потрібна партія. Для цього він обрав НРУ, погодившись в 1998 р. балотуватися до парламенту другим, після Чорновола, номером у рухівському списку. І це не був кон’юнктурний вибір, як дехто й понині вважає, а свідомий крок. Тим паче, що зв’язки Г. Удовенка з НРУ були куди давнішими, ніж від лобіювання В. Чорноволом його кандидатури на посаду міністра закордонних справ України.
Незважаючи на все зроблене Г. Удовенком для визнання США незалежності України (а був це ключовий момент у процесі визнання у світі), його відкликали до Києва й кілька місяців його тривалий досвід, вроджений хист та патріотизм нікому не були потрібні. Минуло лише 5 років, і Г. Удовенко став головою Генеральної Асамблеї ООН – фактично третьою особою на політичній вершині світу. Звичайно, тоді багато хто хотів би, щоб така особа прикрасила його виборчі списки 1998 р., однак Г. Удовенко обрав НРУ.
Згодом він розповів, що після оприлюднення рухівської п’ятірки його викликав Леонід Кучма і запитав – куди ж той «поперся»? Г. Удовенко відповів, що тільки НРУ пропонує побудову такої форми держави, про яку він мріє, яка створить усі умови, щоб кожен українець і на рідній землі, і у світах міг з гордістю заявити: «Я – українець»! Інша непохитна позиція, яку він реалізував на всіх місцях його праці: «Росія має зрозуміти, що ми для неї повинні бути партнерами, не може бути взаємин „старшого” і „молодшого”».
Хай усі його світлі державницькі діяння навіки залишаться в пам’яті українців сущих на рідній землі і у світах! ■

Поділитися: