Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №49, 2014-12-07
Anna Sobecka, Kalejdoskop. Spotkania z mniejszościami narodowymi, Wydawnictwo Oskar, Gdańsk 2014, 304 strony
Книжка Анни Собецької «Калейдоскоп. Зустрічі з національними меншинами» постала на основі радіопередач авторки, у яких вона розповідала про життя національних меншин, що живуть на Ґданському Помор’ї. У цих радіопередачах згадувалося і про наш сопотський фестиваль культури, і про фестиваль нацменшин у Ґданську, і про «Ґданські біографії». У своєму другому циклі журналістка представляла постаті з окремих середовищ меншин, які проживають у Тримісті і на Помор’ї. Тут унаслідок повоєнних міґрацій і насильного переселення, крім поляків, живуть німці, жиди, білоруси, українці, татари, литовці, греки, вірмени, караїми і роми.
У добірці розмов, які протягом багатьох років транслювалися в радіо «Ґданськ» під заголовком «Калейдоскоп», опинилося двоє (серед 17-ти) розмовників, які є представниками української меншини. Це Параскевія Сташко та Андрій Ментух. Їхні долі були такими ж драматичними й бурхливими, як і повоєнне лихоліття українців у Польщі. Пані Параскевія – родовита жителька села Корнів (тодішнього Рава-Руського повіту) 1944 р. свою молодість зв’язала з односельчанином Володимиром. Здавалося, що тоді, коли вже закінчується війна, житимуть вони скромно, але щасливо в рідному українському селі, де на 240 господарств не було ні одного (!) польського дому. Та прийшла Акція «Вісла» й не одну долю перевернула. Пані Параскевія 1946 р. втекла від виселення на схід. Чоловік тоді був у совєтській армії, потім просив дозволу повернутися до свого села, яке опинилося за радянським кордоном. Писав до Москви, удавав поляка і, вийшовши з армії, сів у поїзд на Гребенне, по дорозі вискочив з нього і вночі добрався до Корнів. Та 7 червня 1947 р. запроторили його, як й інших корнівських хлопців, у концтабір в Явожні.
Пані Сташко в розмові дуже детально розповідає про різні моменти з виселення: бездомність на Жулавах, де їх викинули з поїзда, невільничу працю в тих поляків, що сюди раніше прибули, та першу бідненьку хатинку, з якої перед тим солтис вигнав німкеню з одним возиком. На Різдво повернувся чоловік. і так 40 років тяжко працювали, народжувалися діти, а 1987 р., вже на пенсії, вони поселилися у Ґданську. Що цікаво, за селом на виселенні пані Параскевія не тужить, але до рідного села дитинства і молодості їздить з трепетом серця. Навіть дуб і калину вона привезла з рідного села, і тепер у районі Морена, де вона живе, вони розрослися під її вікном.
Хто з нас не чув про художника Андрія Ментуха з Ґданська! Та перш, ніж п. Андрій закінчив академію мистецтв і став відомим художником, він пройшов драматичну, але, з перспективи нинішнього дня, цікаву дорогу, починаючи від Карова коло Угнева – українського свідомого села, місця його народження. Все змінювалося, як у калейдоскопі: спочатку прийшли совєти, потім німці і відтак знов совєти… Андрієві тоді було 15 років. Це був 1944 р. Почалося вивезення селян у Сибір. Андрійко втік, залишився з молодшим братом без батьків. Їм удалося подолати радянсько-польський кордон і вони опинилися на польській землі. Брат залишився у вуйка під Угневом, Андрій сам пішов далі, зупиняючись на перепочинок у знайомих. Буремна Акція «Вісла», що охопила прикордонні села, серед яких було село Річиця, в якому Андрій затримався тоді, перенесла його до Оструди.
Пан Андрій дуже образно розповідає про трагічність виселення. Було йому тільки 17 років. У знищеному місті не мав де пристати, а на додаток не мав документів. Змилувався над ним директор одного державного підприємства, дав працю, але теж відкрив у ньому талант до малювання. Порадив йому знайти відповідну школу. Андрій на ровері вирушив аж до Ельблонґа, а то же – 72 кілометри. Тут не було художньої школи. Тоді каналами поплив пароплавом до Ґданська. Тут теж ніхто не чув про таку школу. Врешті хтось порадив поїхати до Сопота. Там виявилося, що є така школа, але вища. Підказали, що у Ґдині є ліцей образотворчого мистецтва. Першого вересня 1948 р. став учнем цього ліцею.
Наводжу цей факт, як приклад неймовірної детермінації молодої людини, яка прагне здобути освіту, тому переборює всі перешкоди. Здобувши вищу мистецьку освіту, пан Андрій веде скромне життя, а з появою організованих структур української громади включається в культурні заходи. Саме тоді спецслужби почали «відвідувати» його, намовляючи до співпраці. Так було аж до 1978 р. Через 12 років дізнався про батьків у Воркуті. Тепер з ІНП п. Андрій отримав 206 сторінок машинопису про себе, у яких є запис «націоналіст, що дуже неприхильний до ПНР». У незалежній Україні праці п. Андрія брали участь у міжнародних виставках, а деякі картини знайшли своє місце в музеях Києва, Одеси і Львова.
Багаті і складні біографії, які читаєш на одному подиху, нерідко є образом, типовим для української меншини в Польщі. Малі історії окремих людей, представлені у книжці, є частиною великої історії національних меншин, які повоєнне лихоліття розкинуло по польській державі.
У книжковій версії свої радіорепортажі журналістка А. Собецька розширила детальнішими розмовами, повними цікавих життєвих епізодів кожного представника даної нації. Варто вчитуватися в кожне інтерв’ю і знаходити там долі своїх дідів і батьків, яким прийшлося зірваний родовий код починати від початку в іншому, часто настороженому, а навіть ворожому середовищі. Але вони вистояли.
Всі герої книжки «Калейдоскоп. Зустрічі з національними меншинами» на сьогодні є ґданщанами. Натомість їхні діти і внуки часто окреслюють себе, як сказав п. Ментух, «європейцями, для яких нема національної проблеми чи питання якоїсь вітчизни. Вони не задумуються, вони просто живуть». Це ми бачимо довкола себе. Шкода, що українські долі не знайшли свого місця в нашому одному виданні. Було б про що розповідати і читати. ■
