Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №23, 2014-06-08
Олена Падовська, Книжка про Малковичі, Львів, 2013, «Ліґа-Пресс», 928 С.
На зламі 2013 і 2014 р. появилися наступні книжки про знищені депортаціями місця українських поселень: Іванни Зубаль та Анни-Лідії Жизневської «Спогади. Наше життя у Львові і Ярославі» (Ярослав, 2013), Володимира Марчака «Czy taki koniec twórczej pracy i kultury człowieka?» (Сянік, 2013), Степана Чебеняка «Pamiętnik i wspomnienia Uluczanina» (Ольштин, 2014). Цю колекцію поповнює львівське видання авторства Олени Падовської «Книжка про Малковичі».
Від Єдвабного до Малкович…
На мою думку, події, котрі смертельно торкнулися українців у Малковичах на Великдень 1945 р., слід розуміти в контексті трагедії жидівських мешканців містечка Єдвабного, а «Книжку про Малковичі» треба читати, поставивши поруч «Сусідів» Яна-Томаша Ґросса. І не лише з огляду на часову близькість 1945 і 1941 р.
Є жиди та поляки Єдвабного, є українці і поляки Малкович, а де ж advocatus diaboli, «союзник», «активний свідок» чи як ще назвати того «третього». Він завжди присутній, адже в Центрально-Східній Європі у ХХ ст. чисто міжнаціональних зіткнень не було. В Єдвабному цим «третім» були гітлерівці. «Третій» був і в Малковичах – це більшовики. І все ж не «третьому» я хочу приписувати відповідальність за вбивство понад 150-ти чоловік у цьому селі. Услід за американським психологом Філіпом Зімбардо (нар. 1933 р.), автором тези про вирішальний вплив ситуативного контексту на рішення вбивати, викладеної в публікації «Ефект Люцифера» (2007), гітлерівцям чи більшовикам я можу приписати лише створення ситуації сприяння вбивству. Однак люди на основі власного розуміння цієї ситуації самі вирішують, чи вбивати. Це відкриває поле для задуми над тим, на що польські сусіди українських малківчан із сусіднього села Орлів та інших сіл спирали своє розуміння ситуації, яка склалася кілька кілометрів на північ від Перемишля навесні 1945 р.
Олена Падовська подала десятки здогадів, з яких ні один не претендує на всеохопність і вичерпність (навіть у підрозділі «Причина», сс. 40–51). Мою увагу привернули її слова; по-перше, ті, де я відчув відгомін виснаження панщиною: «Малківчани […] – люди століттями упосліджені суспільством, змушені були до існування на межі виживання» (с. 160); по-друге, ті, де чути арифметику: «[…] по Перемищині українців було 76%, а Малковичі на долонях цього благодатного краю майже суцільно український осідок, то і виникає й пече питання: як при такій потужній перевазі українці опинилися в аутсайдерах?» (с. 159); по-третє, ті, де арифметика наближається до метафізики: «Повсюдною була практика, коли жертви цивільного українського населення за смерть одного поляка помножувалися і переростали в геометричній прогресії межі людськості» (с. 43).
Як видно, щодо Малкович нема Ґроссового питання: «Як був можливий антисемітизм у Польщі після Голокосту?». Тут стоїть питання, як взагалі було можливе масове вбивство людей людьми після стількох століть сусідства і співжиття? Малковичами не прокотився Голокост, тут окупація минулася без страхіть, які позначилися, напр., на недалеких Кашицях. І тому Падовська ставить питання – хоч також ситуативне, як Ґросс, то – без твердого ґрунту Другої світової: «Пробуймо пізнати: що спонукало польських мешканців терену до нечуваної жорстокості проти українських сусідів?» (с. 42).
Лелека на ім’я Чарльз Тейлор
Якби не обставини, які викладу згодом, то я міг би сказати, що О. Падовську в ході писання книжки багато від чого охоронив тотем українців – лелека. У малковицькому сценарії історії був лелека, який загинув «на початку війни неподалік села під час військових дій» (с. 12). Для селян лелечина смерть попереджала про лихо. Для критичної авторки «Книжки про Малковичі», університетського викладача, треба пошукати інший провідний ключ розуміння – і він би мав бути раціональним захисним знаком.
Установити його допомагає мені «мережевий знак», яким у виданні є постійні посилання то на особи, то на топографію, то на події, що завжди сфокусовані на одному – Малковичах. Ці посилання, сотні відблисків, які гарно відображають похапливість людського сприймання знаків довкілля, вибудовують стійку суспільну структуру, відкриту для зовнішнього і внутрішнього світу. Там є все: держави, війни, палаци, депортації, поляки, церкви, Сян-річка, Франко, навіть розлогі описи їжі, кулінарні рецепти і постійне відновлювання зв’язку з Мирославом Падовським, батьком авторки, її найкращим інформаційним джерелом і запорукою чесності написаного.
І все ж, писання О. Падовської організовує не ця різнорідність, що легко штовхнула б її в хаос. Авторка є індивідом, прихильним спільноті, а тому без спільноти не уявляє себе. Її спільнота організовується в село і селом, оскільки «Село – не так храм, панський маєток чи важливі для економічного життя господарські споруди (…), але найперше стосунки, які в часі тривалого спільного життя складалися на певній території». (с. 142). Така дефініція позиціонує її в руслі тієї сучасної течії в політичній і соціальній філософії, якою є комунітаризм. У мисленнєвому річищі книжки «Джерела себе: творення новочасної ідентичності» канадського філософа Чарльза Тейлора (який, проте, у бібліографії не значиться), вона розуміє Малковичі як не що інше, а зв’язок, стосунки, взаємини – громаду: «ментальне тіло населеного пункту» (с. 142).
Подібно як канадець, вона міцно переживає розриви, які випали на долю малковицької спільноти. Вони були два, сталися один по одному: масове вбивство у ніч проти 18 квітня 1945 р., учинене (польським? бандитським? селянським?) відділом Селянських загонів під командуванням Романа Кісєля – «Семпа» і добровільним ополченням мешканців Орлів на чолі з Яном Дзвежинським миттю переросло в масову втечу вцілілих людей на найближчу залізничну станцію і виїзд до Української РСР. (Мав місце і третій розрив, особистий, смерть батька авторки 2000 р.).
Недаремно Ч. Тейлор у «Джерелах себе» наголосив на етичних основах спільноти. Авторці випало важке випробування: описати трагедію Малкович, не розриваючи етичного зв’язку з Іншим, щоб можливими були «мости реального порозуміння над Сяном» (с. 79). Падовська написала найдокладнішу, повну емоцій, але й самоконтролю розповідь про життя малковичан на березі виживання і, нарешті, про різанину від малого до старого, проте ні разу не вдалася до прокльонів. Не прокляла старостів, польської держави, Римо-католицької церкви, двору, пробощів, колоністів… Не засудила й тих, хто здійснив злочин; вона спробувала їх зрозуміти. На мою думку, джерелом такої постави є відчуття жалю, тому що жаль – це відчуття глибше, ніж прагнення мстити або ганьбити. Хто глибоко жаліє, той не прагне завдавати жалю Іншому – і на тому боці національної чи будь-якої іншої барикади Інший є людина. Звідси й покора, яка йде перед смутком.
Убивці Малкович, хоч і були всі римо-католиками, такої етики не мали, тому вони легким безвідповідальним жестом виштовхнули українських сусідів з Малкович, за рамки власного – основаного на вбивстві й грабежі – «суспільства». Доки Малковичі були українською спільнотою, їх мешканці мислили категоріями взаємоприналежності. Вони не думали змінювати її за рахунок відчуження від поляків чи витіснення їх за межі села. Будучи послідовником такої спільноти, яка будує власну силу не за рахунок виключення, а, навпаки, за рахунок мирного включення всіх, авторка протягом майже 15-річного періоду писання книжки зберегла етику відповідальності: вона вирішила залишити слід по малковичанах, але не як носіях відплатної текстової розправи, а людях миру для себе та миру для Інших, також для римо-католицьких сусідів і співмешканців.
Позиція О. Падовської відмінна від тієї, яку представляють польські автори –«жертви кресів». Я не знаю ні одного видання спогадів чи досліджень про 1939–1944 рр. хоча б на Волині, що не писалися б з позиції «месників за креси». Не за людей, а за креси як частину держави.
У не-Малковичах
В О. Падовської нема живої спільноти, а це чи не більше, ніж така чи інша державна приналежність Малкович. Але ж це і є основна трагедія в «Книжці про Малковичі», хоч кожною змістовною сторінкою авторка намагається переконати читача щодо іншого. На жаль, 17/18 квітня 1945 р. та депортації забрали в неї те, що є суттю Тейлорівського комунітаризму, а саме: можливість створити такі публічні інститути, які є результатом розумної згоди людей задля безпечної суспільності та проявом їх гідності (такі інститути включно з державою, переконує канадський філософ, дають можливість народитися автентичному патріотизмові) – у неї нема можливості творити реальні Малковичі. І навряд, чи вона зможе їх створити собі у Львові. Це їй вдавалося в мікромасштабі доти, доки жив Мирослав Падовський, але після кончини батька залишилися спогади, зустрічі, телефонний контакт зі ще живими малковичанами і тверезий погляд на те, як нащадки малковичан розчиняються в українському суспільстві.
Хоч і дивно, її великий твір є головним доказом реальності розриву, намаганням зцілити розрізнене, але ж ясно, що публікацією не замінити постійного співжиття людей, спільноти. Отож «Книжка про Малковичі» підсумовує розпад давньої спільноти, стаючи єдиним місцем, де можуть зустрітися сотні людей, прізвищ, фактів, слів.
А тимчасом, на тому боці Сяну існують не-Малковичі, село, яке чомусь не назвали, напр., Малі Орли (Павлокому після її убивчого перетворення Юзеф Бісс, усвідомлюючи свій почин, пропонував назвати по-новому: Вацлавувка). Отож не-Малковичі переконують, що вони є ті ж самі відвічні Малковичі, бо «tak naprawdę to nic się nie stało…». І тому дуже добре, що О. Падовська написала свою книжку. ■
