Вальдемар Балда ■ ІСТОРІЯ ■ №14, 2015-04-05
Відколи процеси індустріалізації стали очевидним фактом, нікого не дивують сформулювання на зразок: «робітничий район», «фабричний дім культури», «службові квартири». Але – «мануфактурна» святиня? Чи це не звучить жахливо?
Такий залишок після давно минулих років можна знайти у Війську, невеликому сьогодні селі, де лише кілька будівель стоять, ніби притулені до досить мальовничого шосе, яке веде з Перемишля до Сянока. Знищена внаслідок виселення корінного населення після ІІ Світової війни місцевість, яку до життя повернули осадники, що прибули з відлеглих місцевостей, зберегла небагато історичного колориту: найбільш вартісним пам’ятником минулого є стара церква, що височіє при головній дорозі. Церква, яка постала як костел, сьогодні знову є костелом.
Обставини будови святині дуже незвичайні. Адже Військо було засноване в часах, коли околиці сьогоднішнього Сянока належали галицьким князям, коли осада виконувала стратегічну оборонну функцію. Оскільки вже давно забуто про озброєних мешканців, стало воно промисловою місцевістю. У XIX ст. власниками були Заторські та Вікторові. Щоб дати людям працю і помножити свої доходи,вони заснували тут ткацьку мануфактуру. Тому що серед осадників не було майстрів, їх запрошено ззовні. Та оскільки майстри були римо-католицького віровизнання, незабаром виникла потреба запевнити їм можливість виконування релігійної практики. Найближча латинська святиня була в Сяноці, а Військо належало до більш відлеглої парафії в Ліську – занадто далеко, щоб ткачі могли брати участь у богослужіннях. Тоді вирішено побудувати недалеко від мануфактури костел. Слова дотримали, і 1804 р. зведено релігійний об’єкт, утриманий у стилі класицизму, з однією навою, накритий круглим склепінням. Під час освячення надано йому покровителів – святих Косму і Дамяна.
Корінні війсьчани тоді молилися у своїй старій дерев’яній церкві, про яку небагато відомо, можливо, що постала вона на початку XVII ст.
Ткацька фабрика протрималася недовго. Згоріла десь 1839 р. Залишившись без праці майстри почали виїжджати з Війська. Костел, який сміло можна назвати «мануфактурним», опустів. І тоді знайшли для нього застосування. Оскільки дерев’яна церква була вже дуже стара, власники села віддали муровану святиню греко-католикам. Не змінили і її покровителів. Церква функціонувала багато років. Будівлю 1914 і 1925 р. грунтовно відремонтовано. Відвідувало її населення двох сіл – Війська і сусіднього Залужа. Цей етап історії святині і села закінчився 1946 р., коли майже всіх мешканців примусово виселено в Радянську Україну.
До опустілої будівлі життя повернулося тоді, коли невживані пусті землі Війська взяли під свою опіку осадники з перенаселених краківських і новосанчівських сіл, зваблені можливістю господарювання на власних розлогих ареалах. Історія ще раз зробила коло: давній фабричний костел знову став костелом, тільки тепер сільським.
Однак не все, що минуло, пішло в забуття. Про колишніх відвідувачів костелу нагадують надмогильні пам’ятники на цвинтарі неподалік, у сусідстві. Там неважко знайти пам’ятники колишнього священика греко-католицької парафії, отця Йосифа Гамерського (1849–1917), а також названого в епітафії «господарем Війська» Михайла Андрушка (1864–1923). Історія, яка складається з дріб’язків, і в цьому випадку є ласкава… ■
Давня церква у Війську. Фото автора статті
