Фейлетон Григорія Сподарика ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-10-14
Сьогодні будь-який війт, діючи в рамках закону, не мусить оглядатися на доручення з Варшави. Він міг би продати, скажімо, школу на своєму терені: але цього не зробить. Знає, що місцеве населення таких речей не пробачає і при нагоді чергових виборів (якщо не раніше) йому швидко перекриють стежку до війтування. Заборону входу на таку посаду отримає й тоді, коли виборці не побачать обіцяних доріг, тротуарів, спортивних майданчиків тощо. Узагальнюючи, так на практиці виглядає один з найбільших здобутків демократичної Польщі: в результаті реформ реальна влада дійсно стала належати низам.
До речі, в Україні теж хочуть це ввести: хоч на стремлінні поки що все закінчується. Ну що ж, в історії не чужі такі правила, як “раз здобутої влади (народові) не віддамо”.
Справжню владу в Польщі має згадуваний війт, мають її також звичайні люди. Інша справа – останні досить рідко користуються цим знаряддям і, певно, тому, явка вище як 50% на будь-яких виборах тут вважається успіхом. Якщо виконання обов’язків можна досягти, наприклад, за допомогою штрафів, то до користування своїми правами потрібно просто дозріти.
Декому 20 років незалежності для цього – замало (згадувана активність у виборах), але для інших на польському подвір’ї просто таких шансів не дали. Говорить про це т.зв. індекс політики інтеґрації міґрантів (англ. МІPEX). Його останнє видання показує, що Польща знаходиться на передостанньому місці в Європі в контексті проведення такої політики. З-поміж 31 держави Варшаві вдалося обігнати лише Румунію. У дослідженні порівнюють закони різних держав, що реґулюють доступ імміґрантів до ринку праці, отримання посвідки на проживання і громадянства, освіти та умов для їхньої участі в політичному житті. Щодо останнього індекс МІРЕХ про ситуацію в Польщі говорить коротко: “серйозно несприятлива”. Якщо вже кілька років громадяни інших держав Європейського Союзу можуть голосувати в муніципальних виборах над Віслою, то Польща не ратифікувала і не має наміру ратифікувати конвенцію, яка дала б такі права всім міґрантам, серед них – українцям. Щодо участі у виборах вищого рівня – наприклад, до Сейму РП – то тут існує більша (не)справедливість: вибирати депутатів заборонено всім імміґрантам, бо це право належить тільки польським громадянам. Загалом, на що звертають увагу експерти, польська політика спроможна оцінити міґранта лише тоді, коли той отримає польське громадянство. До цього моменту він залишається гостем або кимось на кшталт клієнта без грошей – ніби впустять до крамниці, але вже не конче поговорять. Якщо хтось не вірить, що так є, то хай серед рекламних залишків по останній виборчій кампанії спробує віднайти пропозиції, скеровані саме до іноземців.
Чи можна інакше? Можна: але тоді польському імміґрантові треба було б попертися до Ґданська, там сісти на корабель і попливти в напрямку Осло або іншої адміністративно -територіальної одиниці Норвегії. На місці треба було б ще походити для отримання посвідки на постійне перебування – і вже можна створювати або ставати членом політичних партій та різних товариств. Крім цього, всі іноземці через три роки перебування в Норвегії отримують право голосувати на муніципальних виборах. Політична відстань між Ґданськом та Осло відразу впадає в очі. Вона полягає і в тому, що імміґрант у Ґданську може стати членом Товариства любителів тротуару навколо пам’ятника Нептуну. Але якщо не знайде такої структури, то сам створити її не може. Чому? – Бо польський закон говорить, що будь -яке товариство знов таки може утворювати лише громадянин Польщі або постійний резидент. Міністерство внутрішніх справ і адміністрації у квітні ц.р. представило новий документ – “Міґраційна політика Польщі”. Серед рекомендацій, які сюди потрапили, є запис про підтримку імміґрантських організацій в “активному співіснуванні в громадянському суспільстві”. Однак виявляється, що “активне співіснування” чомусь не означає виборчих прав і можливості самому творити для себе представницькі структури. Отже пропонують інтеґрацію – але забули подарувати знаряддя для її досягнення, серед яких на чільному місці напевно знаходяться політичні права.
Ця ситуація трохи нагадує підхід до меншин. Тут наукові дослідження також показують, що в суспільстві існує повна прихильність для їхньої культурної діяльності, але коли починають говорити про своє політичне представництво, то починаються проблеми. Вони, що цікаво, не існують, коли справи стосуються польської діаспори, зокрема з -за східного кордону. Туди міністр Радослав Сікорський хоче висилати ноутбуки для учнів, усі підтримують програму репатріації поляків з Казахстану, а Польська селянська партія (пол. PSL) навіть подбала, щоб у її варшавський виборчий список потрапила представниця поляків зі Львова. Цього роду ініціативи добре свідчать про державу (дехто міг би й повчитися!), проте шкода, що при нагоді не хоче вона пам’ятати про людей, які вже давно стали невід’ємною частиною сучасного світу – міґрантів.
Сьогодні виразно видно, що Польща не зовсім впоралася з запитанням – чи відкриватися на інших? Хочеться вірити, що врешті це відбудеться, бо кількість людей, які виїхали зі своїх рідних країн, сьогодні рахується мільйонами. Вони також повинні мати право там, де живуть багато років, вирішувати долю війта, якому би захотілося продавати школу.
“Наше слово” №42, 16 жовтня 2011 року {moscomment}
