З Майдану в Києві Людмила Бублик ■ РЕПОРТАЖ ■ №1, 2014-01-05
Сьогодні техніка настільки розвинута, що дозволяє, залишаючись у власному помешканні, одночасно перебувати в центрі важливих подій. Знімальні групи працюють на місці, камери моніторинґу безперервно передають зображення. Головне твоє завдання – вміло користуватися пультом телевізора чи мишкою комп’ютера. Але така участь у подіях не дає найважливішого – відчуття атмосфери, настроїв, емоцій, які можна пережити тільки безпосередньо на місці подій.
Прагнучи особисто відчути серцебиття революційного Майдану в Києві, я поїхала туди й на два дні стала його безпосередньою учасницею. Відвідала всі барикади, позазирала до багатьох наметів, погрілася біля кількох буржуйок, порозмовляла з десятками організаторів, журналістів, охоронців, кухарів, волонтерів, митців, політиків і, звичайно, киян, які приймають у себе абсолютно чужих людей на ніч, і простих учасників Майдану. Що я там побачила?
Майдан політичний
Попри те, що Майдан у Києві починався гаслом «Без політиків», уникнути їх залучення неможливо. Українські студенти розпочали мирний протест проти непідписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС у Вільнюсі. Їх підтримали українські опозиційні партії та громадські організації. Складно сьогодні припускати, наскільки довго залишались би студенти на Майдані, якби не криваве придушення їхнього протесту спецпідрозділами міліції «Беркут» у ніч проти 30 листопада. Уже від світанку того дня на Майдан почали прибувати кияни та мешканці інших реґіонів України, обурені безпідставним використанням сили проти молоді. Зараз протестанти висувають три вимоги: зміна влади в Україні, гарантії захисту права народу на свободу слова й мирні демонстрації, підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
Однак влада, досконало володіючи техніками психологічного впливу на натовп, вибрала своєрідний спосіб реаґування на мільйонні протести свого народу – іґнорування. До цього долучаються спеціалісти з провокацій із відповідними дипломами КДБ.
Майдан соціальний
Протестувати можна день, два. А потім з’являються перешкоди: проблеми з ночівлею, харчуванням, здоров’ям… Ось уже черговий тиждень люди стоять на Майдані. При організуванні життя «майданців» працює Михайло Волинець, голова Конфедерації вільних профспілок України, голова Незалежних профспілок гірників України, який разом із друзями 1989 р. організував мільйонний страйк гірників. Каже, що на Майдан з’їхалися люди з усіх реґіонів України: політики, студенти, громадські діячі. Сила цього протесту полягає в тому, що люди прийшли на Майдан з власної волі, з відкритим серцем і роблять усе з доброю душею. Люди стоять за себе, тому й поводяться так, як поводиться господар на власному подвір’ї: прибирає, замітає, будує, майструє. Ну і, звичайно, охороняє свій двір від непроханих гостей.
Найважливіша особа в будинку профспілок, де розміщується штаб революції, – Степан Кубів, комендант від першого дня протестів, депутат Верховної Ради України. На моє здивування, що на Майдані все справно працює, кожен знає, де він повинен бути і що робити, попри те, що не видно командирів, немає хаосу, С. Кубів каже, що вже в перший день після покладення на нього обов’язків коменданта, він помітив елемент самоорганізації. Це найвища цінність, яку проявляють нині українці.
Однак мене надалі цікавить, як можна організувати настільки різних людей, на яких комендант фактично не має жодного впливу, оскільки вони не є його підвладними і прийшли сюди з власної волі, отож можуть робити що їм заманеться. С. Кубів посміхається й говорить, що це можливо саме тому, що люди хочуть порядку у своїй країні, усвідомлюють, що дисципліна починається з тебе самого. Розповідає, що від початку дуже важливо було визначити пріоритети й вибудувати систему проектів за всіма напрямками організації Майдану. Сьогодні за ротаційною схемою працює близько 500 медиків; на кухні – 22 професійні кухарі та 80 волонтерів; розносять їжу на Майдані від 80 до 160 осіб. Загалом на кухні працює близько 2000 волонтерів; в охороні – майже 4000 осіб; в інформаційному, юридичному та психологічно-аналітичному центрах – понад 200 осіб; господарством займається 100 людей (нерідко з вищою освітою), які замітають, організовують збирання, сортування й вивезення сміття.
Фонд демократичних ініціатив ім. Ілька Кучеріва спільно з Міжнародним інститутом соціології провів дослідження, яке показало, що 92% учасників Майдану не належать до жодної політичної партії чи будь-яких громадських рухів. 50% протестувальників є мешканцями Києва, 50% – приїхали з інших реґіонів України; 40% «майданівців» мають вищу освіту, 12% – це студенти, 9% – бізнесмени, 9% – пенсіонери, 8% – керівний склад, 7% – робітники.
Ще одним феноменом Майдану-2013 є Відкритий університет. Щодня відомі науковці, громадські та релігійні діячі читають лекції про те, за що стоять люди на Майдані, яким шляхом піде далі розвиток України, про економічні та інші складові підписання Угоди про асоціацію, що таке честь і гідність людини.
Майдан емоційний
Той, хто прибув на Майдан уперше, не залишиться байдужим. Дружнє плече, простягнута без зайвих слів рука зі склянкою гарячого чаю, сердечне запрошення до ватри біля кожного намету… І це тоді, коли ти ні про що не просиш, але потребуєш цього. Науковці, бізнесмени, митці приходять на Майдан і хапаються за лопати, мітли, мішки, розчищають сніг і лід, прибирають сміття і розносять їжу – роблять усе, що на даний момент потрібно для забезпечення життєдіяльності втомлених нічною вартою «майданівців».
На Майдані немає мовної проблеми: кожен розмовляє тією мовою, яка йому ближча, а зі сцени звучить державна українська. Кожен «майданівець» – це окрема історія, кожен прийшов власною дорогою на Майдан, але всі стали частинками єдиного великого організму.
На кухні з першого дня працює Тамара Мовланова, вчителька української мови з понад двадцятирічним педагогічним стажем. Вона – у вицвілій футболці, у шапочці, під яку сховане волосся, стомлена, але зі спалахом мого фотоапарата відразу жвавішає і жартує, що, якби я попередила, то вона б поправила свою зачіску, бо як же світ дивитиметься на неї. Я прошу про коротку розмову. Ми ховаємося в куточку, щоб не заважати потокові таць. Протягом усього лише кільканадцяти хвилин я почула історію чи не всього життя вчительки, починаючи від того, як її батьки приїхали до Києва в пошуках роботи і кращого життя, і як складно їм було прижитися серед чужих людей. Під час Помаранчевої революції вона була на Майдані серед протестувальників. Але нині, після операції, вона не може довго стояти на холоді. Та лежати вдома несила! Тому, як тільки почула, що потрібні волонтери на кухню, відразу прийшла. Мешкає під Києвом, тримає корову. Зранку мусить подоїти її, і бігом на Майдан, увечері повертається додому і знову береться за роботу. В господарстві їй допомагає син, студент Університету ім. Тараса Шевченка. Пані Тамара каже, що вона тепер на Майдані, бо хоче для свого сина іншого життя. Захоплюється витривалістю «майданівців», тим, як підтримують одне одного, тим, що в такому величезному натовпі немає насилля. Пані Тамара вискочила на хвильку з кухні, а повертається з новими хатніми капцями під пахвою. Каже, що на бігу її зупинила якась жінка і втиснула ці тапочки, мовляв, ви довго стоїте, то чи не мокрі, бува, у вас ноги? І що вона вже знає, кому ці тапочки віддасть, бо бачила, що в однієї дівчини поганеньке взуття, а тут, на кухні, треба швидко крутитися. Ми розплакалися… Пані Тамара перепрошує, бо мусить повертатися до праці, щоб дівчата там без неї не перевтомилися. А я знову виходжу на Майдан.
Біля клумби помічаю старших людей у білих накидках з червоним хрестом. Чоловік з медичною скринькою в руках підходить до кожного при бочці, у якій палає вогонь. Одному настійливо радить піти відпочити, бо виглядає втомлено і має червоні очі, другому дає ліки від болю горла, для третього дістає з кишені сухі устілки до взуття. Щоб не перешкоджати, підходжу до його колеґи і зачіпаю провокативним питанням, скільки вона заробляє за день на Майдані. Жінка усміхається і відповідає російською, що жодних грошей за свою працю не отримує. Зав’язується розмова, з якої дізнаюся, що пані Людмила – медсестра, їй 70 років, і вона дякує Богові, що дав їй здоров’я, щоб сьогодні бути тут, на Майдані. Мешкає в Тарасівці під Києвом. А сюди потрапила після того, як почула, що потрібні медики-волонтери. Спочатку була переконана, що ніхто не візьме на роботу жінку літнього віку, однак поїхала, зголосилася до штабу, виявилося, що єдиним обмеженням може бути виключно твоя воля. Пані Людмила каже, що атмосфера на Майдані – надзвичайна, люди – ввічливі і сердечні, усі між собою як брати й сестри. Схвильовано говорить, що попри те, що опікуватися людьми, допомагати їм – це її завдання, нерідко чує від «майданівців»: «А ви самі сьогодні вже щось їли? Може, вип’єте чайку?» Вона впевнена, що такий народ заслуговує набагато кращого життя, тому вона приходитиме на Майдан стільки, скільки буде потрібна її допомога.
Розмовляючи з людьми, я бачу, що вони вже втомлені, подекуди на межі витривалості, часом обурені, навіть злі через те, що замість займатися власною хатою, родиною, бізнесом, навчатися, змушені вести кочове життя на зимовому Майдані. Але вони однозначно рішучі! Усі в один голос кажуть, що не хочуть так далі жити.
Люди вже проявили свою громадянську позицію, здолали зневіру й розчарування, повірили у власні сили, в себе. Тепер черга за політиками, які взялися очолити Майдан. ■
