Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №8, 2024-02-25
Так зауважує владика Аркадій Трохановський, єпарх Ольштинсько-Ґданської єпархії УГКЦ, у своїх міркуваннях напередодні другої річниці російської повномасштабної агресії в Україні.
– Владико, як повернути мир у Європі?
– Ми не бачимо, так мені здається, посиленої дипломатичної роботи в цьому напрямі. На сьогодні ніхто не говорить про мир, не видно пропозицій, як розв’язати питання. Найкращим способом була б втрата росією її сили та могутності (хоча ми не знаємо, якими вони є насправді) та її розпад на менші держави. Це б змусило саму росію до реінтеграції і, може, спричинило б до виведення військ з України. Водночас закінчення війни – це наше велике бажання, бо на фронті постійно гинуть українські воїни та цивільні люди. Україна втрачає найбільш ідейних та творчих громадян, які мали б в майбутньому розвивати державу. Я маю відчуття, що Західна Європа перестала думати про повернення миру. Україна стає жертвою дивних сил, котрі багато говорять, але не намагаються зупинити росію. А коли державу-агресора допускають до участі в міжнародних спортивних змаганнях, то це, звичайно, болить. Показує, що не всі розуміють, хто почав війну. Здається, що світ хоче довести до якогось «миру», припинення війни, але так, щоб росія не втратила статусу держави, яка бере участь у розв’язанні багатьох важливих справ. Це болить, бо росіяни можуть чинити злочини, що призводить до трагедії українського народу. Багато прем’єрів, міністрів чи президентів відвідують очільника української держави Володимира Зеленського. Маю враження, кожен із них хоче сказати, що до Києва привозить надію, але коли їде звідти, такого результату не видно. І це теж болить.
– Як війна вплинула на діяльність Ольштинсько-Ґданської єпархії?
– Єпархія почала своє існування в час пандемії, потім прийшла повномасштабна агресія росії. З’явилася велика кількість біженців, зокрема на Вармії та Мазурах. Утікачі з України потребували допомоги й душпастирської опіки. Можна сказати, що на північній Мазовії нас майже ніколи не було, а тут довелося відкрити два душпастирські осередки – у Мулаві та Плоцьку. Потім були наступні – Цеханув, Пултуськ, Плонськ, а також Тчев, Вейгерово та Сувалки. Сплеск був помітний після Великодня 2023 року. Ці спільноти існують до сьогодні. Викликом стало й утримання священників. Ми розуміли, що біженці не будуть на це спроможні. Але головним було створення для новоприбулих мешканців умов для молитви, зокрема за близьких в Україні, за тих, хто на фронті, загиблих. Непростим завданням було й зцілення людей, щоб вони з вірою приходили на літургію та не зберігали в собі ненависті попри такі сильні травми. Отже, священник мусив стати й психотерапевтом. Часто людей треба було від нуля вчити молитві й духовного життя. Траплялося, що людина, якій 50 років, до сповіді приходила вперше. Вона просила тайни покаяння, хоч не розуміла навіщо це їй. Але відчувала, що священник може допомогти.
– Побороти ненависть, коли хтось зазнав такої величезної кривди, – це можливо?
– Це не просто у випадку людини, яка зазнала болю й страждань від росіян. Але наше завдання полягає в тому, щоб закликати людей віднаходити себе наново, по-християнськи намагатися простити й не жити в ненависті. Вона призводить до того, що людина не в стані контролювати свої емоції і сама може чинити різні злочини. А цього ніхто не хоче. Ми як церква намагаємося вчити перетворювати погане на добро, наприклад, допомогу тим, хто залишився в Україні. Бо сенсом нашого життя є любов до Бога й ближніх, а не зло. Травма в людині залишиться на роки, але з чогось треба почати: сказати, що ненависть не може бути хорошою дорогою.
– Як змінювалися потреби й виклики, пов’язані з війною?
– Із самого початку ми створили місію на кордоні, направивши групу людей від нашого Карітасу. Потім у парафіях ми почали збирати матеріальну допомогу, посилати її в Україну й передавати тим, хто приїхав до нас. Усе відбувалося за великої підтримки наших вірян. Люди ділилися тим, що мали, і як могли. Звичайно, широко до допомоги долучилися й поляки. У середині минулого року ми помітили, що частина біженців починає їхати від нас: хтось повертався в Україну, інші виїжджали на захід, до Німеччини чи Канади. Тому частину центрів допомоги ми зачинили, але не припинили саму допомогу. Зараз ми переорієнтували її. Вона їде в Україну, у конкретні місця: дитячі будинки, лікарні, центри для осіб з особливими потребами чи людей похилого віку, також на фронт і прифронтові міста. За цією моделлю діє також відома наша ініціатива «Парафіяльна зала» в Ольштині, у межах якої в середньому раз на місяць відправляємо гуманітарні вантажі, та місцевий Карітас. Останній збирає допомогу з території усієї єпархії та передає її в Україну.
– Чи ваше перенесення уваги на Україну означає, що біженці в регіоні віднайшли себе в новій дійсності?
– Можна сказати, що частина дуже добре влаштувалася, люди знайшли роботу. Постійної підтримки потребують особи похилого віку. Вважаю, що більшість освоїла новий простір. Люди вчать польську мову, плануючи залишитися тут довше і краще справлятися з роботою та поточним життям. Звичайно, були випадки, коли хтось не давав собі раду й виходом стало повернення в Україну, хоча там не було, куди повертатися. Важливою є позиція самих людей: наскільки вони хочуть вкладати свої зусилля й користуватися тим, що в Польщі отримують.
– Ви публічно говорили про загрозу звички до роздачі допомоги.
– Через те, що будемо лише роздавати, не даючи можливості працювати, можемо навчити чогось недоброго. Про це говорили й самі біженки. Їх постійно підтримували матеріально, а коли запропонували роботу, то не було створено системи опіки над дітьми. Тому я постійно говорю про повну, системну допомогу з урахуванням того, кому вона насправді необхідна, а хто може порадити собі самостійно. З іншого боку, я вважаю, що ми не маємо очікувати, що втікачі від війни майже одразу даватимуть щось нашій громаді чи долучатимуться до наших справ. Напевно, першій рік більшість цих людей перебувала в постійному стресі, не знаючи, що буде робити в майбутньому. Частина мусила відповісти собі на запитання, ким я є, у якому світі живу – російському чи українському. Вони теж дивилися на своє минуле і бачили, що той, кого поважали, став злочинцем. Отже, чи сьогодні від таких людей можемо вимагати, щоб вони щось нам давали? Я не маю тут однозначної відповіді. Багатьом також з нуля треба було пояснювати – звідки у Польщі взялися корінні українці. Тому на сьогодні ми перебуваємо у процесі, коли маємо показувати, чим ми як українська громада живемо. Біженці можуть до цього приєднатися, але й можуть вибрати діяльність поза нашим громадським життям або церквою.
– Про що в неофіційних розмовах вам говорять звичайні українці і про що питають?
– Усі питають, як можна закінчити війну й змусити росію залишити Україну. Представники меншини часом говорять про погіршення. Питають: як це так, що ми допомагаємо біженцям, а їх не видно в церкві. Це людям болить. Напевно, було очікування, що біженці помітно проявлять себе в громаді, а так не сталося. Тут я часто пояснюю, що не всі, хто приїхав, – це греко-католики. Серед них – православні, протестанти, але також просто ті, хто не вірить. Я пояснюю, що не всі, хто приїхав, знаходитимуть своє місце в нашій церкві. У середині минулого року ми побачили й розчарування серед біженців. Їх спершу прийняли, а потім почали ставитися вороже – таке в них було відчуття. І тому люди теж почали виїжджати, бо перестали тут почуватися добре. Ще раз повторю: ми не можемо вимагати залученості, вдячності чи відвідування церкви, тому що до нас приїхали насправді різні люди. Вони потребують часу. Спочатку біженці напевно потребували задоволення основних потреб, мали призвичаїтись до того, що ракети не літають над головами. Люди, однак, найчастіше питають, коли закінчиться війна і хто у цьому допоможе Україні.
– У який бік можуть розвиватися відносини усіх цих груп українців?
– Важко сказати, але важливим простором буде культура. До того ж гості, які приїхали, саме тут можуть долучатися, допомагати й ставати мотивацією для нас. Нам треба шукати доріг до «українсько-українського» буття разом. Ми не повинні вважати себе кращими. Маємо шукати єдності, у якій усі почуватимемося добре. Вивчати себе, свою історію, не накидатися одне на одного. Якщо нам болить, що вони говорять суржиком або російською, то гляньмо, скільки із нас говорить лише польською. Але одні й інші можуть бути українськими патріотами. Завдання становить зближення й відчуття спільності духу, а культура, віра і церква є простором для цього. Тут треба виявляти розуміння, а не показувати власну гординю.
– Настрої змінюються. У самій Польщі бачимо втому від війни, біженців. До цього додаються відомі всім економічні проблеми. Ви бачите можливість загальмувати ці процеси або спосіб протидіяти їм?
– На жаль, маємо період, коли в Польщі постійно відбуваються якісь вибори. Ми розуміємо, що були й будуть партії, які розігруватимуть антиукраїнську карту. Вони критикуватимуть українців за події в самій Україні, прояви корупції та доводитимуть, що українська держава не заслуговує на допомогу. Такі заяви вимагають нашої реакції. Як протидіяти цьому? Ми можемо показувати інший бік і дякувати полякам за їхню велику підтримку. Це наша відповідь на різні дії політиків, які намагаються зіпсувати польсько-українські відносини і зупинити процес допомоги. Водночас ми повинні нагадувати, що війна не закінчилася та Україна потребує друга, яким Польща була на початку. В Україні надалі страждають діти, жінки, старші люди. Про усі ці речі я постійно нагадую публічно. На 24 лютого запросив до нашої церкви в Ольштині представників різних віросповідань, влади й організацій, щоб спільно помолитися на річницю російської агресії в Україні. Це буде й нагода сказати про цінність миру, щоб він був у наших серцях, щоб ми діяли з думкою про нього. Молитва об’єднує нас і є запрошенням до миру.
– На конференції в Римі, говорячи про польсько-українське примирення, ви питали, чи війна навчить нас пробачати, чи, може, ми знову почнемо згадувати кривди. Війна показала велику солідарність поляків та українців, але маємо також рішення польського Інституту національної пам’яті, що акція «Вісла» не була злочином. Отже, де ми зараз перебуваємо на шляху до примирення?
– Через таке рішення ми зробили крок назад. Акція «Вісла» повинна бути визнана як комуністичний злочин, і не повинно звучати інших слів. Це велике розчарування для нашої спільноти. Про перегляд рішення ІНП ми як єпископи просили в офіційному зверненні. Актуальний стан не допомагає, не дозволяє творити між поляками та українцями почуття взаємної довіри. Державу, яка страждає від війни, не можна примушувати до своєї правди. По-християнськи – шукати порозуміння одне з одним. Важливо, щоб ми вміли цінувати людське життя. У цьому нам допомагає заповідь любові. Війна повинна нас ще більше навчити, що треба любити ближнього й шанувати. Тільки це може вберегти від ненависті, зла, кривди й привести до примирення.
Фото: Вікіпедія
