Майстер-класи охоплюють цикл із трьох зустрічей, що закінчиться концертом.

Під час цих занять носії народної традиції Підляшшя – найстарші співачки з Кожина Марія Яким’юк і Марія Денисюк (1928 р. нар.), – навчатимуть молодих людей традиційних пісень свого села. Це продовження проектів з участю кожинських жінок, ініціаторкою яких є Улита Харитонюк з Білостоцького музею села.
– На початку я їздила у село Саці й записувала співачок, – пояснює У. Харитонюк. – Там довідалася від однієї з них, Ольги Федорук, що в селі, з якого вона походить, тобто в Кожині, є ще старші жінки, які знають більше пісень. Одного разу, може три роки тому, ми приїхали до них і так усе почалося. Тож я хотіла довідатися, – продовжує збирачка фольклору, – який репертуар співали в Кожині. Жінки показали мені зошити: вони їх мали чи не 12, у яких було багато церковних і російських творів. Я почала розпитувати про інші пісні, які не записані і які вони пам’ятають змалку. Тоді для мене почався цікавіший репертуар – пісні, які співали на весіллях, хрестинах, весняні, жнивні.
Результатом знайомства з народними співачками став ряд проектів та експедицій, метою яких було вивчення старовинного фольклору Саців та Кожина – україномовних сіл, що лежать обабіч Нарви. Найцікавіші зразки пісенного наднарв’янського фольклору У. Харитонюк уводила до репертуару групи “Полудниці” з Білостока, де співають молоді прихильники української та польської народних традицій.
Співпраця зі співачками з Кожина продовжувалася, оскільки вони пам’ятають багато зі старовинного обрядового репертуару.
– Ми співаємо од самого мала, – пояснює Марія Денисюк. – Якую-хоч піесню заспіваємо. І нігде не училіся, ніхто нас не учив, а уміеємо. Понаучувалісь самі. І мама моїе не співалі, і тато не співалі. А я як хотіела, то научилася. І псалтир читаю, і по покойніках співаю, і в церкві.
– І я так саме – і мама, і тато не училі, самі од себе научилісь, – додає Марія Яким’юк. – Колісь до сіена ідут – співают, жаті ідут – співают. Співалі, як десь якаясь пригода: чи христіни, чи весіелє, то співалі. От, я у 1954 рокові замуж пушла, а дотуоль діевчиною співала, і потом – з чоловіеком, то обоє співалі.
Протягом трьох років чимало місцевого репертуару вдалося записати від жінок.
– Часто навідуюся до них, – каже У. Харитонюк. – Інколи здається, що вже все заспівали, я ховаю диктофон, збираюся їхати додому, а вони кажуть: “А, то ще такая піесня била”. Так було останнім разом, коли вони пригадали дуже гарну веснянку, якої я раніше не чула.
Матеріальним результатом триліт-ньої співпраці зі співачками стала платівка “Пісні з Кожина”, яку наприкінці минулого року видало товариство “Спадщина Підляшшя” за кошти маршалківського управління Підляського воєвідства. Вона вміщає майже 40 пісень і розповідей українською говіркою, які є свого роду коментарем до співаних творів. Це, в першу чергу, календарно-обрядовий та ліричний фольклор Кожина, хоч на диску опинилося також декілька російських пісень, що потрапили на Підляшшя разом з населенням, яке поверталося з т.зв. “біженства”. Саме ці твори кожинські співачки чи не найбільше люблять виконувати. Крім пісень у виконанні М. Денисюк і М. Яким’юк, на платівці є три твори, які заспівала група “Полудниці”.
Диск здобув визнання в конкурсі “Фонограма джерел 2011”, що його проводить друга програма Польського радіо. Під час проголошення результатів, 19 березня ц.р., виявилося, що він отримав другу нагороду.
У планах – чергові видання.
– Жінки заспівали дуже багато пісень: і народних, і релігійних, – говорить У. Харитонюк. – Я тоді подумала, що це матеріал не на одну, а на дві платівки. На диску, який видано, опинилися тільки світські пісні. Записи сакральних творів лежать неопрацьовані. Можливо, їх видамо: тим більше, що батюшка з Клеників хоче приготувати диск, на якому будуть духовні твори: не лише з Кожина, але також з інших довколишніх сіл.
Релігійні пісні, які досі викликали менше зацікавлення дослідниці підляського фольклору, порівнюючи з народним репертуаром, були темою однієї з зустрічей першої частини цьогорічного проекту “Майстер-класи пісень Північного Підляшшя”, що проходить у рамках програми Інституту музики і танцю “Школа майстрів традиції”.
– Це є майстер-класи, які проводять не етномузикологи, а самі майстри, – пояснює У. Харитонюк. – Сьогодні перша зустріч: і ми вчимося пісень, виконуваних у Великий піст, також похоронних, які й досі співають, коли хтось помре. Це ще жива традиція: тому що на весіллях чи хрестинах уже не чути старовинних творів, а при небіжчику надалі сидять і співають.
– Ми тепер нігде не співаємо, – додає М. Денисюк, – оно в церкві і як покойнік є. Колісь то й у Великі пуост, у суботу чи в недіелю, спотикаліся і співалі. Помню, што збіраліся в Охрима. В його хата била з окнамі на гуліцю, ставлялі там ґазнічок, баби сядалі і співалі.
У загороді над Нарвою М. Денисюк і М. Яким’юк навчали молодих людей з Більська, Білостока, Люблина та Варшави передусім пісень з виданого наприкінці XVIII ст. у Почаєві “Богогласника”. На Підляшші їх виконували церковнослов’янською мовою з російською вимовою, проте трапляються твори з елементами української мови та навіть повністю співані підляським діалектом. Цікавим прикладом виконуваної говіркою похоронної пісні є “Кажут люде, што я умру, а я хочу житі”: проте такі твори трапляються рідше.
У рамках першої частини проекту відбудуться ще дві зустрічі. Наприкінці квітня співачки з Кожина будуть навчати в скансені весняних та ліричних пісень, а в травні – весільних. Присвячений вивченню репертуару наднарв’янського села Кожина цикл закінчиться концертом у виконанні як носіїв, так і спадкоємців фольклорної традиції реґіону під час щорічного заходу Товариства приятелів скансену в Козликах – “На Миколу”. Другу частину проекту заплановано провести в селі Малинниках Орлянської ґміни, а вчити тамтешніх пісень буде народ-на співачка, лауреатка ІІІ нагороди Всепольського фестивалю капел та народних співаків у Казимежі Віра Ничипорук.