(гс/пл) ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №37, 2014-09-14
Хоч традиційний час відпусток уже завершується, однак, плануючи якийсь відпочинок на рідних землях, варто відвідати Лемківщину та село Лосє неподалік Горлиць. Пройшовши браму місцевої «Мазярської загороди», можна ознайомитися з ремеслом виготовлення мастила, зокрема, для возів та дьогтю. Саме цим мистецтвом досконало оволоділи лемки з Лося, яких називають мазярами. У селі ще варто відвідати тридільну церкву Різдва Богородиці з початку ХІХ ст. Тут можна скористатися послугами аґротуристичних господарств, що дозволяє зробити цю місцевість базою для ознайомлення з околицею.
«Мазярська загорода» в Лосі складається з трьох об’єктів: хижі, у якій колись жила сім’я лемківська, стодоли та комори. У самій хаті експоновані знаряддя повсякденного вжитку, зразки одягу, старі фотографії, карти з визначеними мазярськими шляхами тощо. Що цікаве, кожен мазяр мав свій власний шлях, яким інші могли скористатися, лише домовившись з його власником. У свою чергу, у стодолі можна побачити вози для транспортування бочок з маззю та знаряддя, необхідне для її виготовлення. Якраз тут цікавим, напевно, буде ознайомлення з розв’язками, які одній людині дозволяли завантажувати тяжкі бочки на віз або ремонтувати зіпсоване колесо без потреби розвантаження товару. Зрештою, цікавих тогочасних технічних розв’язок тут презентують більше. Серед них є також устаткування, яке допомагало у виготовленні дерев’яних ложок, у чому якраз спеціалізувалися мешканці поблизького села Новиці. Про все це рідною лемківською говіркою розповідає Анна Клапик – один з екскурсоводів. Це від неї гості отримають інформації про те, ким був мазяр, на чому полягала його праця і як остаточно склалася доля цього кмітливого населення.
Виготовленою лемками маззю переважно мастили осі возів, але вона мала і ширше застосування в домашньому господарстві. Що цікаво, у процесі витворення мазі лемки отримували й бензин, при чому тоді ще ним не користувалися. Продуктом мазярів був і дьоготь (сьогодні знаємо, що навіть ложка дьогтю могла б зіпсувати смак бочки меду, проте забуваємо про його лікувальні властивості, зокрема, якщо йдеться про захворювання шкіри). Мазь жителі Лося почали виробляти з другої половини ХІХ століття, що пов’язувалося з розвитком промисловості і добуванням нафти, на яку ця околиця була багатою: «Ніхто не знав способу, в який лемки з Лося виробляли мазь. Це таємниця, яку вони нікому не зрадили. Цю таємницю сім’ї передавали з покоління в покоління. І завдяки цьому секретові місцеві лемки дуже збагатіли», – можна почути від А. Клапик, відвідуючи «Мазярську загороду». Фотографії розкішних хат, багатого одягу і той факт, що жінки мазярів могли собі дозволити наймати службу, власне й підтверджують ці слова. Багатство – це була премія за винахідливість і важку працю. Мазярство до початку ІІ Світової війни було основним джерелом прибутків більшості сімей у селі. Що цікаво, уже під час окупації за добування і переробку нафти загрожувала строга кара, включно зі смертю. Варто відзначити, що самі мазяри ділилися на дві категорії: одні були дрібними торговцями, які мандрували пішки по селах Карпат, натомість інші возами вирушали в довгі маршрути. Протягом десятків років кожної весни з Лося виїжджали вози, заповнені бочками з маззю, мастилами, оліями. Для прикладу, 1934 р. в дорогу виїхало 335 мазярських возів. Їх власники відвідували не тільки територію Польщі, але й потрапляли в Литву, Латвію, Росію та Україну. Якраз там навіть доїжджали до Одеси.
Процвітання мазярського діла та Лося мало й суттєвий вплив на зміну життя інших місцевих лемків – мазяри давали людям можливість заробітку, привозили «новинки» зі світу, їх діяльність становила стимул для розвитку інших видів ремісничої та підприємницької діяльності. Проте після 1945 р. з розвитком, зокрема, великих державних заводів, що використовували щораз новіші технології для переробки нафти, торгівля маззю стала майже зовсім нерентабельною. У післявоєнний період маззю торгувало тільки кільканадцять лемків з Лося. Останній мазяр з Лося виїхав на свій шлях у сімдесяті роки минулого століття. Свою лепту у трагедію лосянських мазярів доклала й депортація з рідних земель під час Акції «Вісла» 1947 р.
Сьогодні про життя і долю мазярів можна довідатися не лише споглядаючи на експонати в загороді, тут організують також майстер-класи та «Свято мазярів з Лося», яке відбувається щороку в серпні. Мазяри з Лося також появляються на «Лемківській ватрі» у Ждині. «Мазярська загорода» відкрита цілий тиждень – від понеділка до п’ятниці діє в годинах 10.00 – 18.00, натомість у суботу й неділю з 9.00 до 15.00. У четвер візит у музеї – безкоштовний.
Мазяр
(вірш зі збірки «Смак долі»
Семана Мадзеляна – поета,
письменника та етнографа,
що був родом з Лемківщини).
Я сой мазяр з села Лоси,
Продам мази вам на оси;
Лем купуйте – туньо дам,
Покля повну бочку мам.
Мірку вівса за мазницю,
Жебым мав на кеселицю,
Будеш іздив як по маслі
По Грибові ци по Ясьлі.
Верабоже, добрий товар,
Все купите од ня бровар,
І ти, ґаздо, куп – зак мам,
За півдармо ти гнес дам.
Мази, коломази до плужніх колічок,
До возів, до бричок,
Жебы не пищали,
Жебы ся не стерали
Мази, коломази…
