Розмовляв Ярослав Присташ ■ РОЗМОВА ■ №39, 2012-09-23
Розмова з почесним консулом України у Перемишлі Олександром Бачиком
Ярослав Присташ: Нещодавно Ви стали почесним консулом. Шлях до цього трішки тривав і був не такий простий.
Олександр Бачик: Ще восени 2003 р. як заступник голови Реґіональної економічної палати в Перемишлі я зустрівся з генеральним консулом України в Люблині Іваном Грицаком. Я сказав йому, що якби були якісь справи, то можу помогти. І ми почали співпрацювати з березня 2004 р. Тоді консул з Люблина та віце-губернатор Львівської області просили, щоб я допоміг при будові меморіалу в Млинах. Я погодився. Раніше була заснована ініціативна група, але від року все стояло на місці. Ще мені сказали, що головний архітектор Львова багатократно приїжджав до Перемишля, але справа не зрушила з місця. У першу чергу йшлося, щоб знайти проектанта, який адаптував би український проект до польських норм. Я мав також представляти українську сторону (такі повноваження я отримав усно) в адміністративних питаннях між Україною та польською самоврядною владою. Так почалася моя співпраця з українським урядом.
Розкажіть нашим читачам більше про своє життя.
Я народився на західних землях Польщі 1957 р. Моя мама Розалія – лемкиня з Полян біля Криниці, з роду Маслеїв. Тато з Липи коло Бірчі. Моїх батьків виселили на Любущину – мою маму з її батьками до Бледзева, а Бачиків до Хелмська неподалік Сквежини. Початкову школу я закінчив у Бледзеві, пізніше – ліцей у Сквежині. Коли я закінчив ліцей 1976 р., то була програма для добрих учнів у середніх школах, яких брали на навчання до вишів без екзаменів. Я пішов до Вроцлава на будівництво і після закінчення його став маґістром-інженером будівництва.
Дуже часто мої батьки при нагоді святкових зустрічей говорили про рідні сторони, що хочуть повернутися. Вони, однак, залишилися, а я їх послухав і приїхав до Перемишля 1 червня 1981 р. Раніше я отримав стипендію від Підприємства рільничого будівництва у Радимні (пол. Przedsiębiorstwo Budownictwa Rolniczego), де мені обіцяли житло протягом року від моменту мого працевлаштування. Я тоді не мав де жити і я це прийняв. Минуло 3,5 року, а я помешкання не отримував. На початку 1985 р. я перенісся до Перемиського будівельного підприємства, директор якого також обіцяв мені квартиру протягом року, і я отримав її. Тут, у Перемишлі, я працював керівником будови, будував Лицарський мікрорайон (пол. Osiedle Rycerskie). Це був момент, коли закінчувалася попередня соціалістична система в Польщі. Державні підприємства почали падати. Отже, 1989 р. я став працювати технічним директором у польсько-німецькій спілці. Після двох років я заснував будівельну фірму, яка функціонувала до 1995 р. Це був важкий період трансформації в Польщі. Не було ні державних, ні приватних замовлень.
Чи не мали Ви проблем з польським суспільством, владою, відповідними органами, якщо Ви, як українець, повернулися на рідні землі?
Ніхто мене не чіпав і не питав. Але коли, наприклад, хотів отримати закордонний паспорт на соціалістичні держави, то щойно за п’ятим разом його отримав, попри те, що я не обносився з тим, що я українець.
Видно, паспортні служби добре знали, з ким говорять…
Звичайно, що так. Я можу зрозуміти людей, які в той час не показувалися як українці. Як людина стає незалежна, також фінансово, то тоді набагато легше функціонувати. Сьогодні вже нема видимих зовнішніх бар’єрів. тому і прогнози для нашої громади позитивні.
Далі маєте будівельну фірму?
Коли я вирішив зайнятися торгівлею 1995 р., то вона існувала ще рік, до моменту, аж я зорієнтувався, що втримаю торговельний бізнес. Торгівля йшла щораз краще. Моя економічна діяльність триває вже 21 рік.
Ви свою діяльність розширили не тільки на Перемишль, але й на весь реґіон.
Так, маю дві гуртовні в Перемишлі, одну в Ряшеві, крамниці – дев’ять у Перемишлі, дві в Ярославі, по одній в Ліську, Безміховій, Ніздрецю, Красичині, Радимні, пекарню в Перемишлі і невелику будівельну групу. Будівництво сидить у мені, і я повертаюся до цього в невеликому масштабі.
Коли Ви почали допомагати українській громаді в Польщі?
Не пам’ятаю, здається, вже в середині 90-х рр. Я від початку мав контакт з українською громадою. Коли я переїхав до Перемишля у 80-ті рр., то перші кроки я скерував до Народного дому. Там я познайомився з Богданом Туцьким. А він пізнав мене зі Славком Котовським, який у свою чергу познайомив мене з родиною Лунівих. Вони на початок забезпечили мене житлом. На сьогоднішні мірки умови були дуже скромні, але тоді це було багато. і я вдячний родині Лунівих, які мене пригорнули до себе. Такі були мої початки в Перемишлі.
Коли інтенсифікувалися контакти з ОУП?
За часів головування Мирона Кертичака. А також коли почалися контакти з офіційною Україною, то я тоді виступав як приватна особа, навіть не представник ОУП, просто як українець.
Людей серед нашої громади, які осягнули успіх, трішки є. Однак їх забагато не видно. Вони допомагають на реґіональному рівні, а я бачу, що Ви допомагаєте на понадреґіональному рівні, на всю Польщу.
Моя мама-лемкиня так мене виховала, що головне – бути українцем, без поділу, чи то лемко, бойко, чи зі східної України або іншого реґіону. Я українець і душу відкриваю перед своїми.
Вас також у Перемишлі шанує польське населення, місцеві політики. При виборі консула, крім українців, Вас підтримало багато поляків з Перемишля.
Так. На цю позицію я дуже тяжко працював і тримався християнського принципу допомагати ближньому. У цей спосіб я прихиляв людей до себе. Потім почали мене рекомендувати іншим. Тепер у польському середовищі мене сприймають без будь-якої нехоті, що я українець. Я це приймаю натурально, як є день і ніч. Я дію відкрито. І це мені навіть допомагає. Я тут присутній як українець і як підприємець від 1991 р. і не приховую цього. Я бачу, що люди мене шанують як українця, який не боїться свого походження.
У Перемишлі за останні 20 років багато що змінилося. Пам’ятаєте, які були настрої в 90-ті рр.? А тепер маємо двох українських міських депутатів і консула. Нарешті поляки перестали боятися українців у Перемишлі, зрозуміли, що це багатство, а не загроза.
На початку 90-х років польське суспільство не могло звикнути до України, як самостійної держави. Люди звикли до СРСР, від якого були залежні, до ПНР, яка дискримінувала їх. Тоді прийшла зміна. З’явилися нові можливості, нові обставини. А незнане породжує неспокій. Це була нова дійсність, якої всі мали щойно навчитися.
Для прикладу, коли я починав торгівельну діяльність 1995 р., це не було звичайне, щоб працювати в українця. Просто не було явних українців-роботодавців. Це було щось нового. І так ми з жінкою як роботодавці і працівники мусили віднайтися в нових обставинах. Це була моя дуже тяжка праця, яка триває донині. Люди починають призвичаюватися до української мови, яка в моєму бюро вживається. Я добре ставлюся до своїх працівників. І вони бачать, що шеф-українець людей шанує, а працьовитих нагороджує. Я людей ціную не за національність, а за професіоналізм. Суспільство це бачить. Автоматично, коли ти будеш когось шанувати, то й тебе шануватимуть.
Це звучить мов трюїзм, але це ж так є, що упередження і стереотипи спричинені браком знань і відчуженням. Тобто головним фактором для подолання упередження є зустріч з іншими і взаємне пізнання. У 90-ті рр. в Перемишлі з’явилися автомобілі з українськими реєстраційними таблицями (старі лади, волги) і люди з набитими товаром торбами, а на вулицях стало чути українську мову. Поляки пізнавали українців і це було для них несподіванкою. Дуже багато доброго зробила торгівля, мешканці Перемишля й околиць почали дороблятися майна на торгівлі з українцями. Замовляли товари з глибини Польщі і тут продавали. Українці їм добре асоціювалися як надійні клієнти. Звичайно, не всім. У жодному народі нема виключно поганих і виключно добрих людей, всі народи мають одних і других. Добрих, думаю, є більше, натомість помічають чомусь частіше поганих.
Тепер Ви представляєте Україну на Перемищині. Чи статут консула України, який несе нові серйозні обов’язки, змінить щось у Вашій праці та в житті?
Я вже відкрив консульство, яке сповна оснащено. У консульстві працює вже Марія Стрілка – людина компетентна, знає потрібні мови і поточні справи вона реалізуватиме. Думаю, що ми обоє провадитимемо консульство на належному рівні. Звичайно, менше часу матиму для своєї фірми, але людина не тільки хлібом живе.
Якби жив мій батько (він помер 1992 р.), то би не повірив, якби побачив мене як консула України, що представляє Україну в Перемишлі і Підкарпатському воєвідстві, а на будинку моєї фірми є прапор України. Та найголовніше, що мене люди поважають як українця. Коли 1991 р. проголошено незалежність України, то мій батько плакав перед телевізором. То був початок, ми тоді робили перші кроки, як незалежна нація.
Ви також мали немалий вплив на розблокування в Перемишлі справи Народного дому. Як бачите майбутнє НД?
Тепер усе вже залежить тільки від нас.
Чи, на Вашу думку, маємо стільки сил, щоб подолати таке завдання?
Оскільки хочемо, щоб нас шанували, то НД мусить бути відремонтований і приміщення повинні мати логічне призначення. НД має бути відкритий для всього суспільства, не тільки українського. Будинок повинен бути український, народний, але це мало би бути універсальне українство, доступне для всіх громадян Польщі та України. НД повинен бути для людей, жити їхніми справами, інакше буде мати роль ретрограду. Там повинні бути установи повсякденного життя.
Ми не можемо обмежуватися до історії і фольклору. Зведення громадської дії до мартирології, до свідчення про нещасливу свою долю прищеплює комплекси. Від них беруться поразки. В будинку НД повинна бути не тільки історична кімната, але також кімната, приурочена сучасній Україні, у якій має бути показане позитивне. Там можна б дізнатися, наприклад, про найбільші транспортні літаки у світі «Руслан» і «Мрія», які виробляються в Україні, про найновішу космічну техніку, про найбільший у Європі стадіон, який збудували в Донецьку, що Україна спричинилася до проведення ЄВРО-2012, що одна четверта світових засобів чорнозему знаходиться в Україні і багато іншого. Люди не знають про це. Дуже важливим елементом є культура, зокрема в її популярному вимірі. Подивіться на успіх гурту «Еней», його присутність у радіо і телепросторі в Польщі. Здавалося б, неповажна річ, але, на мою думку, неоціненна для будови позитивних відносин між поляками та українцями. Отже, сучасна культура України і Польщі – це також простір для використання в рамках НД.
Тепер знову розкручується кампанія у зв’язку з річницею подій на Волині. Ми повинні пригадувати, що 700 тис. українців загинуло в рядах Червоної армії, коли визволяли Польщу. Парадоксально, коли говориться про щось поганого – то кажуть, що це зробили українці, а коли про добре – то росіяни. Ставлять закид, що українці мали зв’язки з фашистами, але ж фашисти зруйнували Україну, знищили 40% українських міст і сіл! Ми також про це повинні пригадувати, щоб не тільки нас оскаржували.
Знаю, що наші діти з перемиської школи їздять в Україну. Не знаю, як це виглядає протягом останніх двох років, але раніше дітей водили до музеїв і церков. Я розумію, що є мало коштів, але можна також поїхати на завод ім. Антонова у Харкові, до Одеси, Дніпропетровська, показати модерний залізничний вокзал у Києві, новий аеропорт у Львові. Показуймо дітям прекрасне, сучасне, зокрема в культурному вимірі. Як будемо зосереджуватися лише на історії, трагедії, то вони вважатимуть, що українство нецікаве, застаріле, носить тавро біди, сліз. Про це треба пам’ятати, але тішитися й гордитися успіхами. Думати позитивно!
До Польщі часто приїжджають люди з України і нарікають на державу. Це дуже немудро. Назовні не виноситься своїх неґативів, цього вимагає культура й тактика. Українська держава потребує нині сильної, позитивної інформаційної кампанії, а нема кращих популяризаторів, як консул.
Чи польсько-українські відносини будуть кращі, чи далі будуть заблоковані, чи історія блокуватиме відносини?
Перспективи є оптимістичні. Про історію треба пам’ятати, але дивитися треба в майбутнє. Польське суспільство і політики щораз більш позитивно підходять до українців. Вони розуміють, що коли Україна буде сильною державою, то це в інтересі Польщі. Поляки хочуть, щоб Україна була сильною, демократичною державою. Це принципово як для геополітичної стабільності – мати стабільного сусіда, так і для економіки – розвивати торговий обмін з найближчим сусідом, зокрема, коли він багатіє.
Перемишль – прикордонне місто. Як Ви бачите питання кордону? Чи переходи, режим будуть врешті цивілізованими?
Я буду розмовляти з польськими прикордонниками і митниками, щоб працювали якісніше. Щоб шанували громадян України. Я сам бачу, як до них звертаються на «ти». Це принизливе і недопустиме. Буду також намагатися розмовляти з українською стороною, щоб підносила якість послуг на митниці і кордоні.
Це зміниться, коли – не можу сказати. На мою думку, головне – зробити більше постів. Це в інтересах обох держав.
Насамкінець прийміть вітання від «Нашого слова» з нагоди Вашої номінації на почесного консула України, як другого представника нашої громади. Це також сиґнал, що нас добачають і це честь для українців Польщі.
Я дякую нашій українській громаді в Польщі за те, що мене так численно підтримала, особливо Генрику Колодієві, який від початку дуже інтенсивно переконував українську дипломатію, щоб мене прийняли на цю посаду. Я дуже вдячний усій нашій громаді Перемишля, а також польському суспільству нашого міста. А особливо хочу подякувати моїй дружині Данусі, яка є завжди при мені і мене підтримує.
Я буду старатися, щоб польсько-українські відносини на Перемищині постійно покращувалися, щоб моя функція служила обом державам, а головне – людям. ■
___________________________
