Григорій Сподарик ■ КУЛЬТУРА ■ №8, 2015-02-22
Богдан Сольчаник рік тому 20 лютого загинув на київському Майдані від пострілу снайпера. Друга згадує Юрій Таран – соціолог та український громадський діяч, який живе у Варшаві. В цьому місті провів кілька років також Богдан Сольчаник. Тут він і написав багато своїх віршів.
Що змінює рік часу в пам’яті про близьку людину?
Юрій Таран: Мені якось важко було дуже інтенсивно переживати цю втрату, хоч дехто саме так робить. Залишається страх, що це буде болем назавжди. Друг – це якась спільність поглядів і прив’язаність. Коли він випадає з життя, то там з’являється пустка. Ти розумієш, що цей постріл фактично й тебе вразив. З’являється почуття вини за те, що тебе там не було. Можливо, можна було щось змінити, до чогось дослухатися. З’являються думки про те, коли і про що ти з ним останній раз розмовляв. Так сталося, що Богдан напередодні від’їзду зі Львова і своєї смерті на Фейсбуці мені написав: «Юра, зараз вирішується все. І все, що ми можемо взяти своїми руками, буде наше. Тому треба йти брати Посольство України у Варшаві. Змусити Мальського (Маркіян Мальський, тодішній посол – ред.) не підкорятися діям уряду і президента Януковича, і таким чином змушувати владу змінюватись». Це був той сценарій, за яким розгорталися події в Києві, і той, за який мене гризтиме почуття вини. У Варшаві ми так не зробили. Я розумію, що абсолютно раціонально це було правильно, що ми, українці, не пішли і не брали штурмом посольства. Натомість є емоційне відчуття того, що у словах Богдана є доля правди й істини. Тут такий дисонанс між тим, що треба робити правильно, і тим, що тобі заповідали зробити.
Як ви познайомилися?
Це було давно, і саме Польща та Варшава звела нас разом. Я тоді жив у гуртожитку Варшавського університету. Богдан також потрапив сюди в рамках програми обміну. Потім він вступив до докторантської школи, в якій я навчався. Черговою нагодою познайомитися було те, що моя знайома, а його викладачка Наталія Погоріла характеризувала Богдана як розумного і доброго хлопця, який розважно і педантично ставиться до навчання, з фантазією і креативно підходить до завдань. У нас були «коридорні посиденьки» в гуртожитку – з чаєм, а коли ще можна було, ми й курили. Богдан часто сидів з нами до певної години, а потім ішов, незважаючи на те, скільки людей ще залишалося. То був такий момент Богданового нонконформізму – він не йшов на поводі стада. Я не скажу, що він тоді показував якісь свої лідерські навички – не про це йдеться, а саме про брак конформізму. Якщо в нього був якийсь план, то він його реалізовував. Під час писання своєї дисертації він поїхав до бабусі на село, щоб ніхто його не відволікав. Така затятість і гранична впевненість у тому, що ти все правильно робиш, була характерна для Богдана. Водночас я думаю, що вона допомагала Богданові бути тією людиною, яка, власне, довела до його смерті. Йдеться про його принциповість, почуття справедливості, брак конформізму і бажання не піддаватись обставинам, а навпаки – обставини старатися підпорядкувати собі. Після того, як Богдан помер, а потім вийшла його книжка «Кухні мого покоління», я зрозумів, куди він виходив. Він ішов до себе в кімнату і там писав свої вірші. Більшість з них була датована тим періодом, коли він проживав у варшавському гуртожитку.
Цю збірку посмертно видали його друзі. Її не продають, але зміст легко знайти в Інтернеті. Маєш тут якийсь свій улюблений твір? Про що пише людина, яка ще не знає, що їй доведеться стати героєм?
Не хотілось би робити з Богдана таку бронзову постать – завжди непохитну, героїчну тощо. Передовсім, це звичайна людина. Її можна віднайти у віршах. Перші з них можна назвати громадянською лірикою. Це певні спогади про Майдан 2004 р., в якому він також брав участь. Тут видно емоції та розчарування. Це те, що було характерне для всього українського суспільства, я б сказав, ще незрілого. Богдан тоді теж був ще молодим хлопцем, і я так розумію, що він вливав у себе побачене в суспільстві. Думав, мабуть, що революції робляться радикальніше, що все змінюється набагато швидше. Але пізніше в нього з’являється вже впевненість у власній вибраній дорозі. Це не стосується якихось політичних моментів. Там є, наприклад, вірш про те, що чоловік вибирає собі шлях, а жінка мусить прийняти цей вибір, чекати. В якомусь сенсі йдеться тут про нещасну долю жінки, але й про другу сторону – про чоловіка, відповідального за свою долю і долю навколишніх людей. У таких віршах уже з’являється не хлопчик, а чоловік. Таким я знаю Богдана з останніх років. Він щораз менше говорить про розчарування, а більше про те, що треба виборювати.
Якщо він «помаранчевим зривом» був розчарований, то що говорив про останню революцію?
Я не знаю про його роль на Майдані. Передивляючись фотографії, я впізнавав його рюкзак. Там бачив, як він у ланцюжку передає бруківку. Отже в той момент він був рядовим солдатом революції, але, як показали події, всі ці люди, що вийшли з Майдану, перейшли потім у волонтерський рух, активно брали участь у бойових діях на сході або активно застосовували свій організаційний потенціал. Він би десь тут також був. Моя упевненість ґрунтується на моральних якостях Богдана. Я його бачив у різних ситуаціях. Він був критичний до себе, що означало, що може боротися зі своїми помилками, і він мав почуття справедливості, яке дуже потрібне в наш час. Власне відповідальність перед собою та іншими привела його на Майдан.
Пізнав Польщу і жив тут, але потім повернувся в Україну.
Вважав, що він є українцем і якщо хоче щось зробити для України, то мусить бути там. Тепер ми всі говоримо про реформи, вимагаємо їх, але важче з відповідями, що конкретно хочемо змінити. І тут, власне, з’являється Богдан, який говорить про те, що передусім ми повинні думати про виховання громадян, які від своєї влади мусять щось вимагати. Вони на місцевому рівні повинні приходити на громадські слухання чи засідання міської ради і знати, що думає його депутат з цього чи іншого приводу. І змушувати цього місцевого депутата діяти в інтересах місцевої громади.
Кілька днів після трагедії ти на своєму блозі написав: «Намагаюсь зрозуміти, що я маю зробити, щоб не зрадити його пам’ять…». Маєш вже відповідь?
Ні, не маю, тому що будь-які кроки здаватимуться дрібними відносно самого факту смерті. На даний момент я знаю, що точно треба зробити хоч якусь мінімальну річ. Тому зараз я хочу домовитися про видання його збірки в польському перекладі. Не всі вірші там на одному, достатньо високому рівні, натомість сама книжка є значно більш вартісною, тому що вона включає в себе не тільки самого Богдана, але і пам’ять про нього – реалізовану пам’ять його друзів. Це такий маленький друкований пам’ятничок, який кожен може тримати вдома. Він зроблений з любов’ю.
День 20 лютого вже встановлено Днем пам’яті Героїв Небесної Сотні. Таке державне визнання напевно мусить бути, але чи не побоюєшся поминального ритуалу, в якому зникне конкретна людина?
Питання, як згадувати жертви, нуртує все європейське суспільство, зокрема після ІІ Світової війни. Протягом довгого часу ми вивчали переважно трагедії народів. Трагедія – це завжди було щось масштабне: загибель мільйонів людей. Пізніше до цього почали ставитися трохи інакше. Почали бачити трагедію саме конкретної людини. У німецьких містах, наприклад, з’являлися таблички з інформацією про те, що тут жив єврей, котрого якогось там дня забрало ґестапо і розстріляло. Пишеться також про те, що мав дружину, дітей і т.д. Це показує, що вчитися на трагедіях мільйонів ми не навчилися. Тільки переживши емоційно трагедію якоїсь конкретної людини, можна перелякатися наслідків і не допустити повторення. Як би я бачив ушанування жертв Майдану? Напевно, є певні речі стандартні – пам’ятник, установлення дня вшанування, покладення квітів тощо. Чомусь мені здається, що я такого в даному випадку не потребую. Може тому, що це для мене така персональна трагедія. Мені не треба такого дня в календарі, бо я і так про нього знаю. Мені не треба місця поклоніння, тому що ця пам’ять існує в мені. Але, можливо, таке місце чи день потрібні іншим, тим, хто не пережив цієї трагедії, нашим дітям, яким треба буде пояснити все, що відбулося.
Що будеш робити 20 лютого в наступні роки?
Я, мабуть, найменше хотів би брати участь у якихось урочистостях. Може, як і багато інших людей, мені треба пережити певний катарсис, ридання душі, після чого врешті-решт буде можна заспокоїтися. Але на даний момент я не можу на це наважитися. Виданням перекладу його збірки я зроблю свій маленький вклад у збереження пам’яті. Можливо, я тоді зможу думати, де я буду 20 лютого. На даний момент мені, наприклад, важко дивитися на фотографії. Взагалі від таких трагедій дуже часто хочеться втекти, тому я страшенно поважаю тих, хто не втікав, а зробив цю маленьку річ, пов’язану з його книжкою. За останні 15 років у мене померла мама, тато і багато близьких. Кожна з тих смертей якось була натуральною, якщо можна так сказати. Смерть мами і тата переживав я дуже, але з Богданом є так, як тоді, коли бачиш, що рубають молоді зелені деревця. Ти знаєш, що з них може вирости щось прекрасне, а тут на корені руйнують щось таке живе і здорове. І тому так самотньо, бо в натуральному стані такі люди мали б ходити поруч, оточувати тебе… ■
_____________
Богдан Сольчаник
Я чоловік і моє життя це дорога
для S.
Я чоловік і моє життя це дорога
Вона жінка і вона чекає мене на порозі.
плечі мої для неї захист від світу
Я відчуваю в її подиху тепло свого Дому.
Це дає мені снагу до життя.
Я чоловік і моє життя це дорога.
Вона жінка і її життя це чекання.
Я йду, вона залишається.
Я дивлюся у світ,
Завдяки їй у світі існує Дім.
Завдяки їй у світі існує початок.
Вона основа яка страждає через
Мою непостійну природу (…)
березень 2008, готель «Hera»
(Збірку Богдана Сольчаника «Кухні мого покоління» в Інтернеті можна знайти за адресою: http://nebesnasotnya.com/pdf/Bogdan-Solchanyk_Kuhni-mogo-pokolinnya.pdf)
