Анастасія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ №32, 2015-08-09
Нам невигідно одному з одним. Ми – як чужі. Нерідко просто розходимося в різні сторони, звідки прийшли. Нам простіше було жити так, наче нас взаємно нема. Не допомогли і всі голослівні декларативні заклики про «єдину країну», про «Схід і Захід – разом». Може, в цьому і є причина того, що трапилося. Та настав час, коли вже неможливо заплющувати очі, затуляти вуха і ховатися від проблем. Хочеться врешті порозумітися.
Культурний форум «Донкульт», організований благодійним фондом «Мистецькі надра» в партнерстві з Центром міської історії у Львові та за підтримки Львівської міської ради і Львівської обласної ради, який відбувався нещодавно у Львові, проведено власне для того, щоб розвіяти певні стереотипи і почати діалог, презентуючи культуру східної частини України в головному місті її західної території. Подібний фестиваль уже відбувався восени минулого року в Києві. Для «Донкульту» організовано у Львові нові заходи. Загалом їх було близько 80-ти: візуальні, лекційно-дискусійні, музичні, театральні, літературні, освітні та кінопрограми.
Форум розпочався з виступу американського історика, який спеціалізується на історії СРСР та займається питаннями України і Росії, професора Гіроакі Куромії «Енігма Донбасу». У програмі форуму всі могли знайти щось для себе в пізнанні того незнаного Донбасу, скуштувати ті символічні абрикоси, від яких взяла назву поетична збірка уродженки Луганська Любові Якимчук. У планах – також організування аналогічного проекту презентації Галичини в місті Харкові.
Для мене (не в образу організаторам та учасникам інших чудових акцій) квінтесенцією «Донкульту» і найбільш проникливою презентацією-одкровенням Донбасу у Львові, була вистава «Миколаївка». Автори цього проекту – німецький режисер Георг Жено та український драматург Наталка Ворожбит – доклали всіх зусиль, щоб виконавці, учні VIII–X класів Миколаївської школи №3 (Донецька область), не лише розповіли свої історії на сцені Львівського драматичного театру імені Лесі Українки, але й мали змогу познайомитися зі Львовом. В анотації до вистави можна було прочитати: «Влітку 2014 р. містечко Миколаївка під Слов’янськом стало свідком і учасником бойових дій. Містечко бомбили та обстрілювали. Житлові будинки перетворювалися на руїни. Миколаївці втікали з міста або сиділи в підвалах та бомбосховищах. Кілька снарядів потрапило в школу №3, і вона відразу (…) стала однією з руїн Миколаївки. Приїзд волонтерів з організації «Новий Донбас» врятував школу від закриття, її відбудували, 1 вересня діти пішли до відновленої школи. Але відновити стан дітей, які пережили бомбардування, втрату близьких і справжній страх, не вдалося й досі».
У Львові діти відкривали свої тринадцять сердець: 13 дітей, 13 історій з болем і надією, у яких було не лише про війну, а й про перше кохання, улюбленого песика чи іграшку, про малювання і театр тіней, бо життя попри все триває. Концептуально-вибудований простір дії додавав багато в атмосферу цієї вистави. Присутніх запросили на півтемний сценічний майданчик з проханням не змінювати розміщення крісел, які були розставлені на сцені доволі хаотично – хтось мусив сісти спиною, комусь доводилося торкатися свого сусіда. Це було дуже символічне. Нам було невигідно одному з одним, але ми починали знаходити прийнятне для всіх положення, навіть якщо спочатку довелося покинути зону власного комфорту.
Промінь світла вихоплює когось із героїв «Миколаївки», які, виявляється, десь тут зовсім поруч. І Катя показує медальйон, що залишився на пам’ять від хлопця, який загинув на війні. Сашко розповідає про недитячі експерименти з алкоголем, тримаючи в руках улюблену м’яку мавпочку. Руденька Вікторія говорить про те, як їй допоміг театр тіней. Зворушливо співає Валерія. Як вони всі змушені були довіритися людям, які з ними працювали! Як вони мусили завоювати їхню довіру! І як нам тепер не хочеться їх зрадити!
Протягом фестивалю режисер Г. Жено разом із психологом Олексієм Карачинським з Києва працювали з переселенцями зі сходу України, творячи «Театр переселенця». Тут глядачі ніби були присутні на якійсь довірливій розмові з кимось більше, ніж психолог та режисер. Вони пробували зрозуміти, чим живуть люди, котрим довелося покинути власні домівки; як ці люди почувають себе тут, у нас, куди їх занесла доля. Адже зрозуміло, що, незважаючи ні на що, їх часом проймає безмежна туга за рідним домом. Хоч тут, виявляється, і лаються м’якше, й атмосфера затишніша, і мова насправді не є перешкодою. Та все ж, Наталя з Донецька розказує з образою про зауваження від старшого львів’янина, тобто чи не могла б вона звернутися до нього українською. Вона б дуже хотіла розповісти про те, що пережила. Ось тут власне чітко проявляється бажаність, щоб це розуміння було не одностороннім. Очевидно, що на державному рівні за роки незалежності не зроблено адекватних, дієвих кроків у сфері української мовної політики, але при бажанні послухати один одного можна відчути, що, можливо, ця людина не менше пережила в минулому і їй би було приємно почути: «Я спробую, але вибачте за помилки. Я щойно переїхала до вас з Донбасу». Нам невигідно одне з одним, але так жорстоко і болісно підкрався до нас час, коли ми все ж мусимо один одного почати слухати. Навіть тоді, коли дискусія на тему «В пошуках спільного/відмінного. Реґіональні ідентичності сучасної України», що мала б відбутись у рамках лекційно-дискусійної програми «Донкульту» у Львові останнього дня форуму, якось наче символічно не відбулася. ■
Історична виставка «Праця, виснаження та успіх. Міста-корпорації в Донбасі» на площі Ринок біля Ратуші у Львові в день народження Євгена Коновальця. Фото авторки статті
