Ігор Горків ■ ПОДІЇ ■ №36, 2013-09-08
День Незалежності України в Перемишлі
Перемиські святкування Дня Незалежності України відбулися 25 серпня, в неділю. Зранку відправлялася літургія за Україну в церквах. Кілька десятків осіб взяло участь у молебні до всіх святих українського народу, який відслужили українські греко-католицькі священики на Українському військовому цвинтарі в Пикуличах. Квіти на могили борців за волю України поклали представники гуртків Об’єднання українців у Польщі з Перемишля і Клоковичів, а також представники Українського товариства з Франції (раніше квіти поклали тут і в Павлокомі, Ланцуті, Млинах), генеральний консул України в Люблині Іван Грицак та Марія Стрілка, представниця почесного консула України в Перемишлі. Після закінчення молебню учасники скористалися запрошенням місцевого гуртка ОУП і зустрілися на спільному пікніку біля готелю «Академія» (колись готель «Ґромада»). Тут були люди середнього і пенсійного віку, шкільна молодь. До вечірніх годин лунали українські пісні.
Своїми враженнями і рефлексіями з нагоди національного свята поділилися Тома Кочанський – випускник лігницького ліцею ім. Богдана-Ігоря Антонича та Петро Комар – ліцеїст перемиської Шашкевичівки.
Чим для молодих українців у Польщі є День Незалежності України?
Тома Кочанський: Перш за все, це свято на згадку радісної події.
Петро Комар: Кожен день незалежності – це для мене показник того, що змінилося протягом 22 років: як міняється країна, менталітет, життя в Україні. Цього дня завжди дивлюся українське телебачення і спостерігаю за цим, а також питаю себе: чи я зробив щось задля змін.
Живете в Польщі, чому відзначаєте День Незалежності України?
Т.К: Бо ми – українці. Маємо польське громадянство, але іншу національність. Це природно – відзначаємо те, що важливе для України.
Ваша велика Батьківщина – де?
П.К.: Це дуже важке запитання. Якщо їдеш у Крим чи до Києва, то бачиш, що ми не такі самі, що це чужі люди.
Т.К.: Проблемою є і те, що в Україні не помічають українців за кордоном, не вважають нас повноправними українцями.
П.К.: Я б сказав, що саме День Незалежності України має нас, українців з усього світу, об’єднувати, бо всі ми відзначаємо це свято.
А все ж таки, повертаючись до запитання про велику Батьківщину…
Т.К.: Я почуваю себе спадкоємцем української історії, культури і мови. Від Київської Русі, через Гетьманщину, Українську Народну Республіку – це все історія мого народу, моїх дідів, прадідів. І як спадкоємець цієї історії, хоч і відділяють мене від України вже три покоління (живу на чужій землі), національну спільність відчуваю саме з цією державою.
П.К.: Моя велика батьківщина – це Україна. і мій народ – це всі українці, які живуть у ній і поза нею і вважаються українцями.
А Польща?
П.К.: Польща – це країна, у якій я живу, у якій буду далі навчатися, працювати. Хочу мешкати в Перемишлі – тобто в Польщі. Зрештою, мої діди не вибирали собі місця для життя. Я вибрати можу і вибираю Перемишль, Надсяння.
Т.К.: У Польщі я буду працювати, платити податки. Але в польську армію я б не пішов, бо не міг би присягати чужій нації. Це країна проживання. Почуваюся в Лігниці – як у рідному місті, на Лемківщині – як на землі предків, своїй малій батьківщині, та в Україні – як у державі мого народу.
Сучасна Україна не надто часто дає приводи нею гордитися. В інших націй склався досить поганий образ України. Як з цим живеться молодому українцеві у Польщі?
Т.К.: Імідж країни – важливий. Але не цікавить мене ставлення інших до України. Насправді важливим є те, як я до неї ставлюся. Стараюсь зрозуміти проблеми, які там є, і знаходити причини. Коли подивитися глибше, то стає зрозуміло, що історія була дуже складною і що не можна так легко засуджувати. Можна оцінювати сьогоднішній стан, але тільки з огляду на причини, які до цього довели. Корупція, зросійщення, пияцтво – все це має свої глибокі причини. Історія поставила свій виразний відбиток на Україні, але не можна через це ставитися до неї з погордою.
Українська політика, держава розчаровує, однак, може, є щось, чим можемо пишатися? Може, трапилося щось у тих останніх 22 роках, що є причиною нашої національної гордості?
П.К.: Мені подобається те, що сьогодні українці стараються відновити народну традицію. Коли туристи приїжджають в Україну і бачать таке, то захоплюються цим і міняють свій підхід до України – бачать, що вона цікава. Але я також не хочу, щоб дивилися на Україну тільки через призму народності: вишиванка, село, поле. Хочу, щоб було видно, що вона іде вперед, розвивається. Сьогодні українці досягають щораз більших успіхів на міжнародній арені – є дуже добрими науковцями, фахівцями. Надіюсь, що люди, які вже не застали Совєтського Союзу, внесуть зміни в цей образ.
Т.К: Кожна держава має закутки неймовірної краси, а Україна є великою державою, тож відповідно має такої природної краси більше. Крім того – чудова архітектура. А також – спорт: бокс, легка атлетика. Фанатам футболу, безсумнівно, легше ототожнюватися з українським футболом, ніж з польським. Великим досягненням є неідеальна, але все ж таки демократія.
П.К.: Саме так – Помаранчева революція є великим досягненням. Треба додати, що українська сучасна література є на високому рівні, є багато перекладів іншими мовами. Наші письменники, історики, науковці стають щораз більш відомими. Їх запрошують до себе, до своїх університетів. Також завдяки цьому зростає рівень свідомості народу.
Т.К.: Одним з досягнень є збереження незалежності, попри постійний натиск з боку Москви. Також сучасна українська музика є на дуже високому рівні. Поєднуються різні музичні течії, постають цікаві стилі. У галузі сучасної техніки, зброї українці мають нові досягнення.
П.К.: За рівнем активності в Інтернеті українці є на четвертому місці у світі. Українські програмісти досягають успіхів на міжнародному рівні.
Часто українську молодь, яка живе поза Україною, закликають бути українськими амбасадорами у своїх державах. Що це означає для молодого українця з Польщі?
Т.К.: Треба виявляти високий рівень особистої культури. Ідеться про те, щоб бути порядною, чесною людиною, яка не соромиться свого, показує свою культуру, мову, яка відкрита для інших. Яку можна любити. Це створює враження про українця як про привітну людину, а не когось, хто асоціюється тільки з самогоном.
П.К.: Найкращими амбасадорами будуть українці, які живуть в Україні, бо вони розуміють сучасну Україну. Ми, українці в Польщі, в першу чергу повинні стати зразком для українців з України – показати, що живемо демократично, що можна по-іншому жити. Ми повинні тут на місці їм показувати: це наша церква, домівка, наш лікар. Просто ми повинні їм допомагати.
З нагоди 22 роковин незалежності – які побажання складаєте Україні?
Т.К.: Мудрих людей, які можуть щось змінити. Мудрої влади. Свідомості, щоб позбутися комплексу малоросійства. Національної гордості, щоб побачити цінність у своєму корінні, культурі. Тобто – змін у менталітеті.
П.К.: Щоб українці повірили у свою силу. Я бажаю українцям, щоб не боялися. Щоб кожний з нас знав, що українець – це не якась мурашка, а нормальна людина. Щоб українці повірили у свою силу й об’єдналися, бо тільки разом ми можемо вибороти демократичну, здорову і, в першу чергу, свою державу. ■
