(пл) ■ ПОДІЇ ■ 2010-09-15
{mosimage}
На українсько-польському кордоні в селі Стаївці неподалік Корчмина вже сьомий раз проходила спільна транскордонна молитва і зустріч.
Там 28 серпня святкували празник Успіння Пресвятої Богородиці, а спільні духовно культурні врочистості стали наступним кроком взаємного розуміння та єднання.
– Поляки, українці, римо-католики та греко- католики, православні – ми всі тут разом. А єднає нас пошана до цього історичного місця, – говорив на проповіді архімандрит Сергій Гаїк, апостольський візитатор Греко-католицької церкви Білорусі з Мінська.
Крім духовенства Греко-католицької та Римо католицької церков, представників українського та польського самоврядування, участь у святкуваннях взяв консул України в Люблині Сергій Дириза, а також колишні й теперішні жителі реґіону.
– Олег, ходімо до Польщі: там ліпше, вони мають навіть намет і не мокнуть, – розмовляють двоє українських юнаків.
І справді, польські прикордонники розбили шатро, а з українського боку – автомашина, у якій прикордонники ставляють штампи в паспортах…
Люди мають свідомість, що ця прикордонна територія була спільною батьківщиною для українців і поляків:
– До 90-х рр., щоб доїхати до племінника, який жив на відстані 10 км, треба було їхати через перехід біля Перемишля (майже 300 км дороги). Зв’язки, які поєднували колись міста, села, сусідів, родини, розірвали свідомо, – підказує о. Стефан Батрух, який відродив традицію празників у Стаївці. Збіґнев Возняк приїжджає сюди щороку з Мицева. Йому подобається східна літургія, тож і зізнається: “Може грішу, якщо скажу, що вона, як на мене, ближча до Бога, ніж наша, римо-католицька”. Для війта Ульгівоцької ґміни Лукаша Клебека ці зустрічі є релігійним переживанням – дві спільноти, яких ділить кордон, можуть спільно молитися:
– Ми повинні бути разом, а це свято є одним із таких символів, – підкреслює розмовник.
– Саме так молодим можна пояснювати минуле, – додає Ян Сенетра, місцевий депутат.
– Я вже чотири хвилини стою, хоч при віконці сама, – каже молода дівчина. – Я нещодавно перетинала сербсько угорський кордон. Це зайняло мені 20 хвилин, а в Медиці в подібній черзі, як там, ждала б із 4 години. Не розумію цього, – дивується вона…
– Тут колись було багато людей і всі приїжджали здалека, бо кожний хотів подивитися на це місце. Тут був великий дуб, під яким об’явилася Матір Божа. Коли його зрізали, то на ньому зробили престол. Хто йшов на війну, у кого щось боліло, той брав кору з того дуба – і помагала, – пригадує жінка з Червонограда, яка жила тут до 1946 р. Михайло Бужанський із Корчмина каже, що то “рускій” довів до знищення цього місця, а фіґура Матері Божої, яка сьогодні стоїть біля джерела, сорок років пролежала поламана й засипана піском у криниці.
– A gdzie wasz paszport? – питає польський прикордонник. – Не маю. Ми тільки подивитися, – чути у відповідь.
Голова Сокальської районної ради О. Солодяк колись задумувався, чи від таких зустрічей є якась користь? Тепер бачить, що з допомогою таких акцій проламується кордон, підтверджується тим самим, що українці ментально готові стати членам ЄС:
– Будемо старатися ініціювати та провести потужну транскордонну акцію в районі Белза, – зраджує намір О. Солодяк.
– Przyprowadziłem wnuki, żeby granice zobaczyły… Stachu, tu nic nie można przenieść?! No co ty, chyba jedną można.
Від зустрічі зі сусідом, з яким жив колись у Корчмині через три хати, радіє Петро Возняк:
– Отець Батрух добру роботу зробив, – каже він, проте зауважує: – наш народ такий добрий, що говорити вміє добре… І от уже сім років, як зустрічаємося з сусідом, а дороги нема.
Саме протягом семи років о. С. Батрух намагається переконати польську та українську муніципальні влади, що дорога необхідна. Досі польська сторона знайшла кошти й частково зробила 100 м дороги, а українська – 200 м.
– Маємо дві незалежні держави, а реальних змін небагато, бо ментальність існування кордону є – і все відбудовувати важко. Бракує сильної політичної волі з боку обох держав, а місцева влада не дуже вміє дати собі з цим раду. Якщо важко зробити дорогу, яка має поєднати дві держави, дати нагоду співпрацювати їм, значить, тут зі стратегічним мисленням про польсько -українське партнерство щось не так, – ділиться своєю думкою священик.
– Це Корчмин? – Так, Корчмин, – відповідаю. – А як дійти до Щеп’ятина, скільки до нього? – питає жінка. – Може, зо два кілометри. – А ви, може, зі Щеп’ятина? – питаю в неї. – Ні. А де тут можна папіроси продати? – чую у відповідь.
Після відновлення корчминської церкви в інших місцевостях реґіону почали рятувати пам’ятки архітектури та інші церкви: у Довжневі, Лісках, Мицеві. Цього року колишні мешканці Щавиці (тепер Krzewica), – переважно вже похилого віку, – які живуть в Ельблонзі, у Мястку й Лемборку біля Ґданська, змобілізували себе, молодих, польського пароха і довели до порядку щавицьке кладовище. Огородили його, поставили таблицю, показуючи цим, що нема виправдання для байдужості – нібито далеко, ніби застарі та немає кому…
– Якщо є бажання й усвідомлення, то знайдеться сила та можливість це зробити, – каже о. Батрух.
– Щоб ти здоровим був, – говорить на прощання один літній чоловік іншому. – Як буду, то, може, ще побачимося за рік, – відповідає той другий.
“Наше слово” №38, 19 вересня 2010 року{moscomment}
