Василь Назарук ■ ПОДІЇ ■ 2010-04-09
Щороку у дні березневих Шевченківських свят всесвітнє українство гуртується під ідейно-духовним прапором Кобзаревого слова. Майже все уже начебто й сказано про феномен Шевченка як українського творця-пророка та про немеркнуче диво-світло його поезії, але й надалі залишається недостатньо розкритою таємна сфера Шевченка як Великого Міфотворця – будівничого духовного простору України.
{mosimage}
Він, без сумніву, найповніше виразив Україну та українців, озвучивши своїм мистецтвом слова суть української ментально- духовної тотожності та заклавши надійний фундамент розуміння самостійності та соборності.
“Вiн був сином мужика i став володарем у царствi духу. Вiн був крiпаком i став велетнем у царствi людської культури… ” – влучно відмітив Іван Франко. Не випадково Шевченків Заповіт природно посів місце неофіційного гімну України, а портрет Шевченка зайняв найпочесніше місце в традиційному інтер’єрі української хати – на покуті, поряд святих ікон.
Шевченків Кобзар став настільною книгою буття українського народу, лексиконом його любові, патріотизму і боротьби, ліроепічною біблією українства. У ній – благородний посів нонконформізму та бунту проти скутих норм і всілякого насильства. “Якби кайдани перегризти, то гриз потроху б…” – хто з нинішніх словесників спроможний на таку непідробну експресію? На сторожі поривань до волі – людини, народу, мистецтва – він ставив найвищі, точніше кажучи – Всевишні імперативи:
О милий боже України,
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там –
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізах руки принести
І перед всіми у кайданах
Стать козакові…
У своєму мистецтві слова Шевченко був максималістом, мав сміливість іти поза межі можливого, сягаючи найвищих реґістрів та найширшого діапазону мистецького виразу художніх переживань – від найніжнішого ліризму в розкритті любові по forte іронії та бунту непокори: Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!
Буремного 1830-го року юного Шевченка надихала антицарським бунтом Варшава. Згодом же Шевченкова поезія та його доля і шлях поета борця стали наснагою і зразком для служителів української справи на всіх фронтах народницько- культурного, літературно -мисте-цького та дисидентського і повстансько- бойового подвижництва. Він живить і нині рушійною силою визвольного та творчого дерзання. Українці з Шевченком – непереможні, бо йдуть до себе навіть на останньому земному шляху поета з Петербурга до Києва і Канева:
У кругосвітній похорон пішли,
Щоб зупинитись на горі Чернечій.
Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних зльотів –
Йшла за труною сина і пророка.
За нею по безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.
(І. Драч, “Смерть Шевченка”)
“Наше слово” №15, 11 квітня 2010 року {moscomment}
