Аґнешка Корнєєнко ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №40, 2014-10-05
Lidia Stefanowska, Mission Impossible. MUR i odrodzenie ukraińskiego życia literackiego w obozach dla uchodźców na terytorium Niemiec 1945–1948, Uniwersytet Warszawski Katedra Ukrainistyki, Warszawa 2013, 344 stron.
Надзвичайно рідко можна натрапити на наукові книжки, які будять моральний неспокій і спротив у зв’язку з описуваними в них фактами. Ще рідше в таких публікаціях подібні емоції, як основний текст, викликають посилання. У випадку книжки Лідії Стефановської про еміґрацію Мистецького українського руху (МУР) – власне так є. «Mission Impossible. MUR i odrodzenie ukraińskiego życia literackiego w obozach dla uchodźców na terytorium Niemiec 1945–1948» («Місія неможлива. МУР і відродження українського літературного життя в таборах для біженців на території Німеччини 1945–1948») – це повість про хвилю української еміґрації після ІІ Світової війни, діяльність якої у сфері культури Григорій Грабович назвав «малим ренесансом». Втікачі зі Сходу, діаспора, репатріанти, біженці, переселенці – жодна з назв не вистачить для описання долі інтернованих у таборах переміщених осіб ДІ-ПІ (анг. Displaced Persons), останнім бажанням яких було повернутися після ІІ Світової війни до сталінського Радянського Союзу.
Літературно-культурний рух, який описує Л. Стефановська, не дочекався в польському українознавстві жодних опрацювань, тому-то згадане явище є досконало анонімним для дослідників культури Центрально-Східної Європи. Перша заслуга Авторки – це те, що видана польською мовою монографія МУРу є першою спробою зауваження явища та опису цієї частини української культури, яка повернулася на батьківщину щойно в 90-ті роки ХХ ст. Варто в цьому моменті пригадати, що й польська література віднаходила своїх великих неприсутніх – Чеслава Мілоша і Вітольда Ґомбровича – завдяки подібним намаганням філологів і видавців у 80-ті роки. Варто навести і другу аналогію: польська еміґраційна культура довкіл Maisons-Laffitte i Єжи Ґедройця також хотіла збудувати незалежний від країни осередок думки і видавала впливовий часопис. Як ми знаємо, стежки обох еміґраційних середовищ урешті перетнулися і 1959 р. паризька «Культура» видала незабутній том під редакцією Юрія Лавриненка «Розстріляне відродження».
Л. Стефановська мала досить важке завдання, оскільки і в Україні до сих пір не постала монографія цього руху: може, крім невеликої книжечки львівського дослідника Миколи Ільницького з 1995 р., присвяченої повоєнній еміґраційній політиці, та пізніших праць Олександра Астаф’єва, також присвячених ліриці. Цю вбогість літератури показує список бібліографії, заміщений у книжці, де поряд бачимо праці істориків, монографії окремих авторів МУРу, спомини і культурологічні збірники. Сама побудова книжки Л. Стефановської повинна задовольнити і шанувальників історії, і літератури. Маємо тут вступний розділ, присвячений долі біженців у Західній Європі та їх діяльності в таборах для переселенців. Маємо обговорення найважливіших тем дискусії, яку вели втікачі навколо формули патріотизму, завдань еміґрації, ролі традиції і, врешті, «народного стилю», а також фундаментального питання: чи українська література на еміґрації має право на автономію, чи повинна залишитися громадсько і політично активною. Щоправда, Авторка не показує цього явища як наступного етапу дискурсу модернізму чи навіть мутації дискусії 20-х років, яку своїми памфлетами викликав Микола Хвильовий. Вона старається показати дилему головного актора МУРу Юрія Шевельова та потік його мислення як ключовий момент для дальшої долі еміґраційної літератури. Так само важливим героєм цієї полеміки був Іван Багряний, який просто зобов’язував творців до «величності» і геніальності, а ідею «мистецтва для мистецтва» називав «дезертирством від народу і боротьби».
Другий склад питань, на які вказує Л. Стефановська у своїй праці, це відношення української еміґрації до Європи і модернізації як проекту, іманентно з нею пов’язаного, а що за тим стоїть – питання про вибір парадигми культури: народної, традиційної чи елітарної і космополітичної? Невипадково прихильники першої опції, етноцентричної, обрали своїм патроном письменника Євгена Маланюка, тоді як оксиденталісти скоріше могли б звернутися до авторитету пластика і скульптора Олександра Архипенка, який еміґрував задовго до ІІ Світової війни, а українські теми у своїй творчості старанно оминав. І Маланюк, і Архипенко з огляду на біографію належали до «розстріляного покоління», та уникнули цієї долі, еміґруючи набагато раніше, а саме на початку 20-х рр., і померли в 60-ті рр. ХХ ст. на еміґрації у США. Л. Стефановська не заглиблюється в такі збіжності, лише вдало поєднує двох творців, роблячи з них патронів двох полярно протилежних еміґраційних постав. Натомість пригадує найбільш болісний для націоналістично настроєних еміґрантів голос племінника Лесі Українки Юрія Косача, який на з’їзді МУРу говорив про «аматорів ковбасної літератури» і графоманів, узагалі ставлячи під сумнів сенс прийняття резолюції у справі народних зобов’язань творців: «Не постанови літературних з’їздів, не резолюції і дезидерати, а саме життя і сама історична епоха, у якій прийшлося нам жити, ставлять перед нами питання, чи буде українська література частиною світової, чи ні».
Найцікавішою темою в «Місії неможливій» є спроба реконструкції психологічної ситуації, у якій опинилася групка (навіть якщо вона і нараховувала 200 тис. чол.) утікачів зі сталінського Радянського Союзу в середині Європи. Знання мов, західної літератури, матеріальні труднощі, нові повоєнні виклики держав, у яких переміщеним особам випало жити, так підсумовує Авторка: «Фактично мало хто знав з автопсії хоч би частину західного світу. Після Жовтневої революції небагато мешканців УРСР діставало дозвіл на виїзд». У трохи кращій ситуації була діаспора поза СРСР, наприклад, у Галичині або Чехословаччині. Можна собі уявити, з однієї сторони, зіткнення цих двох світів у цілком новій європейській реальності, а з другої – безмежну ізоляцію від еміґрантів інших національностей та автохтонів, які мали свої проблеми. В цьому сенсі життя МУРу, описуване в цій публікації, пригадувало добровільно утворене «ґето» разом з усією, приписуваною відособленню, психологією відокремленості і боязні вийти у світ.
Книжка Л. Стефановської, хоч і написана як наукова праця, повинна стати обов’язковою літературою усіх тих, для кого українська культура залишається трохи загадковим і часто самозаперечуваним простором. Всі арґументи, викладені в дискусії творців МУРу, починаючи від Юрія Шевельова і закінчуючи Іваном Багряним та Дмитром Донцовим, весь час актуальні та помітні в українських дискусіях про роль літератури в загальному дискурсі. Єврофіли, єврофоби, євроскептики – їх сьогодні теж знайдемо в українських дискусіях про роль літератури, зобов’язання творців чи завдання об’єднань письменників. ■
