Анастасія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ №51, 2016-12-18
Що таке – місто? Будинки? Люди? Інфраструктура? Територія? Подорожуючи, ми фотографуємо архітектуру, але часто повторюємо, що все залежить від людей, яких ми там зустрічаємо, до яких повертаємося.
Щоб відчути місто, треба побути там не туристом, який ставить галочки: тут – був, тут – був. Треба неспішно блукати вулицями, вдивлятися в обличчя людей, вдихати запах вулиць, заблукати і знайти себе, пізнати ті місця, які стануть лише твоїми і будуть твоїм Львовом, твоєю Варшавою, твоїм Перемишлем, твоїм Парижем, твоїм Амстердамом… Власне чотири такі історії «нетуристів» у Львові нещодавно можна було почути в рамках проекту «Майбутнє у спогадах: Львів як вибір». Останнє місто прийшло мені на думку, мабуть, невипадково, оскільки одними з ініціаторів цього «форуму сторітелінґу» став благодійний фонд «Friends of Lviv», нещодавно заснований прихильниками Львова в Амстердамі – людьми, які співпрацюють з нашим містом у різних галузях.
Отже, «Майбутнє у спогадах: Львів як вибір» цього разу, а кажуть, що буде продовження цього проекту, став героєм польської, єврейської, кримської та американської історій. Про місто і про себе в ньому розповідали четверо молодих людей, які затрималися тут на довший час, а саме: Вікторія Маліцька, Ар’є Лисаков, Халіл Халілов і Брія Блессінг (правда, здається, ніхто не сказав, що хотів би тут зустріти свою старість). Вони говорили про унікальність Львова, про те, як приїхали сюди, про «львівськість», про труднощі та різні середовища в місті. Організатори наголошували на тому, що важливим є почути про неґативні, слабкі сторони, над якими потрібно працювати, подивитися на Львів очима людей, які прийшли ззовні. А на п’ятий вечір двоє присутніх – літературознавець Ірина Старовойт зі Львова та філософ Руд Мейі з Амстердама – на всіх зустрічах експертів намагалися підбити підсумки. У моїй голові крутилися рядки поезії Галини Петросаняк з циклу «Архітектура», які так точно відповідають тематиці цього форуму: «Злами лінії горизонту зберігають пам’ять про море, / що мільйони років до нас відступило в глибини. / Так в перетинах зморщок, складок довкола рота, у порах / лиця застиває світло вітчизни і видає чужині / твою нетутешність, твою непричетність до плину / цих вулиць, соборів, що здаються неплинними, веж, еркерів, / скам’янілих святих, колонад, балюстрад, ліпнини. / Графіка рис твоїх зраджує птаха, в якого вирій / не вичерпав тугу за втраченим раєм. Та згодом хоча б / в одному / з твоїх вчинків, жестів, виразів уст, поривів / уважне око помітить неодмінні наслідки впливів / празької архітектури, веж Відня, галерей Маульброну».
Вікторія Маліцька, донька польського дисидента, історика, директора Студії східної європи при ву, яка народилася в місті Плоцьку, а навчалася у Вроцлаві на етнології та культурній антропології, приїжджала на практику у Львівський музей етнографії та художнього промислу, вибрала вакансію у Львові, коли шукала місце праці після закінчення університету. Сьогодні вона вже 6 років є представником Національної бібліотеки імені Оссолінських у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника і посередником між поляками та українцями на цій платформі. Своїм найбільшим досягненням вважає встановлення пам’ятної таблиці про Оссолінеум на фасаді бібліотеки у Львові, що відбулося влітку 2015 р. Історію з передачею господарського архіву в обмін на архіви НТШ, які є в Польщі, вважає поразкою. На думку В. Маліцької, це питання можна буде підняти знову тільки за років 10–20, що в якомусь сенсі є втратою часу, як і нашумілий фільм, який тепер з’явився. На думку представниці Оссолінеуму, він мав бути знятий ще в 1990-ті рр., до цього часу всі дискусії вже би затихли, а люди виговорилися б. «Мені дуже шкода, що фільм „Волинь” вийшов саме тепер». Вона з таким дитинним захопленням, чудовою українською розповідає про своє зачарування Львовом! Зрештою, як і всі учасники сторітелінґ-форуму. Хіба Ар’є Лисаков, який народився в Одесі та з родиною виїхав до Ізраїлю, а від минулого року живе у Львові, говорив з любов’ю, але більш по-чоловічому стишено. Халіл Халілов – кримський татарин, який працює над культурними проектами й вірить у повернення Криму і своє повернення додому. Брія Блесінг з родини американських місіонерів стала співачкою в нашому місті і їздить з благодійними концертами на свою Батьківщину, яка тепер невідомо, чи є першим, чи вже другим після Львова домом, та допомагає українській армії. Ці люди сьогодні є частиною нашого міста, яке ми так часто називаємо багатокультурним і відкритим до світу, а вони творять, як і наші спільні предки, його історію та хочуть, щоб на її кольоровій карті залишалися відбитки їхніх рук, думок, ідей та сердець. ■
