Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №49, 2014-12-07
У написаних для літературної преси статтях поет називав себе «Антоничем з-за Горлиць», який «вийшов з далекої Лемківщини», щоб стати її «співцем у загальноукраїнській поезії», підкреслював свою віру «в землю батьківську і в її поезію» та зізнавався: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Риму, Варшави чи Москви». Коли додати ще розповіді про змагання з літературною мовою, зокрема рухомим наголосом, які поет вів на початку навчання в університеті, стає незаперечною аксіомою ствердження, що Богдан-Ігор Антонич в українську літератури прибув з Лемківщини, яка постійно присутня на сторінках більшості його збірок. Найміцніше видно її у «Трьох перстенцях» (1934), але й наприкінці дебютного «Привітання життя» (1931) знаходимо вірш «Автобіографія», який починається рядками:
В горах де ближче сонця,
перший раз приглянувся небу,
тоді щось дивне й незнане
пробудилося у мені,
і піднеслася голова,
й слова прийшли до уст зелені.
Для літературознавців такі рядки – матеріал для розгортання своїх професійних аналізів. Рядових читачів поезій Антонича, думаю, більш зацікавить, де під час мандрів Лемківщиною знайти це місце, таке близьке сонцю й небу. Та ще й місяцю, наявному не лише в низці віршів й цитованій вище «програмній» статті Антонича, але й у статтях-спогадах Ольги Олійник, яка передавала й те, що про дитячі літа Богдана почула від його батьків: «Не належав він до „чудесних” дітей, хоч вірші укладав вже дитиною. Велика заслуга в цьому няні, молодої дівчини, яка дуже любила „верші” і часто читала дитині, а багато поезій Шевченка знала напам’ять. Співала залюбки пісні, знала їх без ліку, і чудово оповідала казки. Може тому й малого хлопчика незмірно цікавило все, що діялося за вікном. А там… шумлять дерева, співають пташки, шумить зелень. Найбільші дива у місячні ночі. Тоді тихенько підкрадався до вікна і вдивлявся в сріблистий світ…».
Відповідь здається нібито однозначною: місце народження Богдана Антонича – це ж Новиця, а й він сам пише про місяць, який світить «над рідним селом в Горлицькому повіті», не згадуючи про інші лемківські села. Однак думка, що тут пройшло дитинство поета, отже й здогад, що він у своїх поезіях описував саме «загорлицьку» Лемківщину, помилкові. Щоб у цьому переконатися, вистачить, як це нещодавно зробив Ігор Калинець під час праці над книжкою «Знане і незнане про Антонича», заглянути до трудової біографії батька поета – о. Василя Антонича, поміщеної Дмитром Блажейовським на сторінках «Історичного шематизму Перемиської єпархії». Виявляється, що період його служіння адміністратором парафії в Новиці, яка 1909 р. стала першою лемківською «зупинкою» на душпастирському шляху, та час перебування в цьому селі родини Антоничів, був коротким епізодом. Отож у 1908–1909 рр. о. Василь виступає адміністратором у Топільниці біля Старого Самбора, а вже у 1910–1911 рр. бачимо його адміністратором парафії в Павлокомі над Сяном. Можна здогадуватися, що в Новиці родина Антоничів поселилася десь у першій половині 1909 р. (навесні або на початку літа), а метрика народження Богдана, яку батько завбачливо ще як адміністратор новицької парафії виписав 20 жовтня 1910 р., підказує, що переїзд з Лемківщини в Надсяння відбувся саме після цієї дати. У метриці записано, що перший – і єдиний – син Василя й Ольги Антоничів народився 5 жовтня 1909 р., а охрестив його 20 жовтня цього ж року о. Іван Дуркот, парох Рихвалду, тобто села, яке через гору межувало з Новицею. Був це лише хрест з води, а доповнення й затвердження обряду 6 липня 1910 р. здійснив о. Микола Волошинович, парох у Липівці, дід поета. В ролі хресних батьків виступили також Волошиновичі – брат матері Олександр та її братова Юлія (Володимирова дружина).
Можливо, що саме Олександр Волошинович (1881–1971) мав нагоду познайомитися з Богдановим батьком, адже вчився він у сяніцькій гімназії разом з Василем, тоді ще Котом. На жаль, у «Спомині про мого племінника та його родичів», який він надиктував, маючи вже 84 роки, цей період описаний дуже коротко: «Нас було троє дітей: Володимир, я (Олександр) і Ольга, яка вийшла заміж за Василя Антонича, мого колишнього співучня в гімназії у Сяноку. Після матури ми розійшлися, я подався вивчати право у Львівському університеті, а Василь Антонич – теологію у Львові, згодом у Перемишлі. Закінчивши теологію, оженився, а після висвячення на священика служив у Новиці Горлицького повіту. Своє справжнє прізвище Кіт змінив, оскільки згідно з тодішніми звичаями не було воно достатньо поважним для сільського священика».
І тут наголошується на Антоничевому зв’язку з Новицею, але хоч село справді вписане в золоту книгу української літератури тим, що Богдан тут народився, отже «побачив світ», то залишив він його річною дитиною і в ніякому разі не могло воно бути цим чарівним, близьким сонцю місцем у лемківських горах. То де ж тоді перебував майбутній поет, коли досягнув віку, в якому дитина перестає жити виключно «справжньою хвилиною», починає формуватися здатна до інтелектуального життя особистість, обдарована пам’яттю й уявою? Зі списку місцевостей, у яких служив о. Василь Антонич, виходить, що могла це бути Мацина-Велика в Горлицькому повіті (1911–1913), а вже без будь-якого сумніву Липівець (Сяніцький повіт), куди він перенісся після смерті тестя – о. Миколи Волошиновича.
Волошиновичі були священичим родом, з «гніздом» у недалекому від Липівця Королику-Волоському, де, за розповідями парафіян, зафіксованими на сторінках церковного «Шематизму» за 1936 рік, мали вони нести духовну послугу протягом 16-ти поколінь. Укладач «Шематизму» засновником парафії назвав Прокопа Волошина і відніс цю подію до 1558 р., додав також, що «про історію Королика, зв’язану з цим родом, годі щонебудь сказати тому, що родинні документи Волошиновичів пропали в часі світової війни в 1914 році на приходстві в Липівці, де тоді був парохом останній Волошинович». Треба уточнити, що під 1558 р. у документах, зібраних та виданих Михайлом Грушевським у серії «Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України» (Львів, 1906) просто згадано місцевого священика Романа (!) Волошина, отже сама парафія старша, а о. Микола Волошинович помер ще 1913 р. На ньому священича «династія» Волошиновичів справді скінчилася, адже обидва його сини вибрали «цивільний» життєвий шлях. При цьому в біографію свого племінника-поета вписався й Володимир Волошнович (1875–1935), який від 1908 р. проживав у Львові – саме в його помешканні на Городоцькій вулиці мав свою кімнату Богдан. Тета, яка, за спогадами поетових друзів, мала кричати, коли він пізно повертався з міста, це друга Володимирова дружина Параскева (Юлія Волошинович, хресна мати Богдана, померла 1920 р.). Представником цього роду мав бути й, народжений 1897 р. у Королику письменник Михайло Волошинович (літ. псевд. Ваньо Березина), який був активний у міжвоєнному періоді (дальша його доля і дата смерті невідомі).
Молодий Микола Волошинович (1839–1913), син пароха в Королику-Волоському Атанасія Волошиновича (1790–1874), не мріяв про духовний сан. Спочатку працював викладачем хімії у Львівському університеті, але мусив цю працю покинути, бо хімічні досліди загрожували йому втратою зору. Тому висвятився щойно 1875 р., після шлюбу з Антоніною Криницькою, донькою о. Антона Криницького, пароха Липівця, в якому отримав спочатку посаду сотрудника, а після смерті тестя 1879 р. – пароха.
Панотець, а по-лемківському: єґомосць Микола Волошинович помер 23 жовтня 1913 р., отже адміністратором «успадкованої» липівецької парафії о. Василь Антонич іменується від 1913 до 1918 р., згодом бачимо його адміністратором парафій у лемківському Яселі (1918–1919) та надсянській Волиці (1919–1927, від 1920 р. вже парох). Тому, як би не рахувати, лемківське село, найдовше присутнє в житті Богдана Антонича – це Липівець. Саме тут формувався в його пам’яті й уяві, відтак доповнений враженнями з Яселя, поетичний образ Лемківщини, яким найбільш насичена збірка «Три перстені», з її лемківською «Елегією про співучі двері», але він і надалі помітний у «Книзі Лева» та «Зеленій Євангелії».
На жаль, коли в селищі Яслиськах – польській анклаві на шляху з Команчі до Тиляви – допитаємося дороги й минемо перший хрест, який покаже, що ми знов на землі лемків, побачимо, що Липівця просто нема – село, яке нараховувало понад сто домів і біля 700 душ, «зникло». Так само «зникли» й церкви, яких було дві, бо 1929 р. майже всі липівчани перейшли на православ’я та побудували свою «часовню»». Ще «зникли» й дві читальні – українська «Просвіти» і «русска» імені Качковського. Залишився тільки цвинтар з декількома кам’яними пам’ятниками. Один з них нагадує про рід Богданових предків, тут же спочив старший брат о. Миколи Волошиновича – Василь (1826–1896), який був парохом Яселя, але помер саме у Липівці.
Вже Богданове дитинство у Липівці не було безтурботне, адже не минуло й року, як увірвалася сюди І Світова війна. Хоч родини Антоничів, які період боїв австро-угорської та російської армій у Карпатах провели у Відні, фізично вона не торкнулася, то селу принесла чималу руїну. Взимку на зламі 1914/1915 рр. згоріла його третина, спалена угорськими гонведами (угорські солдати, з угор. «захисник батьківщини» – ред.). Легко здогадатися, що саме про події того часу думав поет, пишучи в «Елегії про співучі двері»:
Пожежі й повені проходять,
лишаючи лиш пустирі,
рокочуть війни і минають,
зміняються володарі,
літа пливуть, мов гірські води,
і про опришків дощ осінній
вже тільки спомини виводить.
Чимало бур так прогуло.
Лиш ти однакове й незмінне,
далеке лемківське село.
Звучить оптимістично, однак знаємо, що й село в нетрях Лемківщини не вічне, бо в період, коли писалися ці слова, а це 1933 рік!, в Україні лютував сталінський Голодомор, який мав зламати опір українського селянства, а в Німеччині до влади прийшов Адольф Гітлер. Починався запуск кривавого млина чергової війни, який Лемківщину перемолов на друзки. У десятиріччя поетової смерті, влітку 1947 р., край його дитинства був уже новітньою Атлантидою, по суті спогадом. Сьогодні у списку колишніх сіл знайдемо не лише Липівець та приналежну до липівецької парафії Черемху, але ще два інші села, вписані в родинну історію поета: Ясель і Королик-Волоський.
Чому сюди, на відміну від надалі живої Новиці, ніхто не повернув? Здається, передусім тому, що тутешні мешканці поїхали услід за Антоничем, у сторону Львова – 1945 р. майже всіх лемків названих сіл, більш як півтори тисячі, вивезено в Україну і тепер живуть переважно в Галичині. хоч вони і втратили батьківщину – отче поле, то все ж зберегли вітчизну. А тій дрібці, яка в рідних селах протрималася до 1947 р., забрано все – вигнано на долішньосилезьку чужину. ■
