Розмовляла Анна Коженьовська-Бігун ■ КУЛЬТУРА ■ №19, 2013-05-12
У Варшаві, у Центрі сучасного мистецтва, до 26 травня проходить виставка «Ukrainian News»
Розмова з кураторкою виставки українського мистецтва в Польщі Ксенією Каневською
Розкажіть, будь ласка, про «Українські новини» в Центрі сучасного мистецтва у Варшаві (ЦСМ, пол. CSW). Що це таке?
Це виставка, на якій представлені праці сучасних українських художників, груп активістів (R.E.P., SOSка), але головно – мистецької групи «Худрада». Критики часто називають цю експозицію образом «всеукраїнського мистецтва», але це не так. В Україні немає чогось такого, як «всеукраїнське мистецтво»: є різні осередки або окремі митці, які намагаються самі творити, але їм дуже важко. Дуже цікавим явищем є об’єднання «Худрада». Колектив почав активно діяти після Помаранчевої революції. Уперше зустрічаємося з явищем, коли митці в Україні починають діяти як освітня спільнота, що об’єднує письменників, кураторів, соціологів, політичних активістів, публіцистів та, звісно, художників. Організовані «Худрадою» мистецькі проекти спрямовані передусім на суспільну і політичну критику.
Чому митці самі об’єднуються в такі групи?
В Україні немає справжніх інституцій сучасного мистецтва. Творці не мають зовнішньої інституціональної підтримки зі сторони, наприклад, теоретиків чи критиків мистецтва. Мусять усе самі організувати. А мистецтво не може існувати саме без критики чи навпаки – критика без мистецтва. В Україні нема ґалереї, у якої були б договори з митцями, що видають їхні альбоми. Нема ґрантів. Українське мистецтво не має жодних справжніх архівів, жодної документації. Тому ця виставка настільки важлива для художників та, звичайно, для відвідувачів – з приводу матеріалів, які її супроводжують. Українська мистецька мережа – це ще радянський залишок, який обмежується передовсім до виставок з якоїсь нагоди або чийогось ювілею. Це середовище людей, пов’язаних завжди з тими самими державними інституціями.
Про що розповідає нам виставка в ЦСМ?
Передусім про суспільні проблеми, про порушення прав людини українською владою, про нехтування потребами громадян. Показані у Варшаві роботи «Худради» належать до проектів, які реалізувалися колективом в Україні: «Погляди», «Постер кампанія», «Судовий експеримент» та «Трудова виставка». Кожний – це окрема тема, присвячена іншій проблемі. Найбільш шоковим є «Судовий експеримент», який охоплює, зокрема, праці Нікіти Кадана, Євгенії Бєлорусець та Олександра Володарського – митців, які самі були арештовані міліцією або засуджені і для яких тема державного насильства має зовсім інший вимір. Це не «мистецтво для мистецтва», а гостра критика української реальності. Дуже важливі для цього напряму є роботи акціоніста О. Володарського. У Центрі візуальної культури Києво-Могилянської академії Володарський 2009 р. влаштував перформанс «Тут тобі не Європа», в якому застосував аналогію до оповідання Франца Кафки про острів засуджених: там була машина, яка татуювала на тілах засуджених статтю кримінального кодексу, яку вони порушили. Володарський дозволив витатуювати собі на спині сухою голкою без фарби напис «Тут тобі не Європа». Такі слова він почув від слідчого після арештування, коли попросив зв’язатися з адвокатом. Це саме образ того, що Захід каже Україні – тут тобі не Європа. Між тими двома світами існують дедалі більш чіткі поділи, дедалі виразніші межі.
Які ще інші суспільні теми цікавлять митців з групи «Худрада»?
Інший проект, «Трудова виставка», стосується праці. При чому не тільки праці самих митців, а й ресоціалізації працею, захисту трудових прав робітників творчих професій. Готуючись до проекту «Невраховані голоси» Н. Кадан, спільно з соціолог Анастасією Рябчук, розмовляв з людьми, задіянимі у стихійній вуличній торгівлі. Деякі з них мають вищу освіту, і виключно теперішня ситуація в країні змушує їх вийти на вулицю і продавати будь-що, аби тільки вижити. Митці таким чином стараються сказати те, чого голосно сказати не можна. Мистецтво виходить на вулицю, а вулиця входить у мистецький простір.
Чому митці це роблять?
Вони вважають, що коли почнуть цікавитися справами, про які не можна офіційно говорити, то може одна чи друга людина теж зверне на це увагу. Оскільки в Україні офіційний інформаційний простір дуже обмежений, митці мусять самі дізнаватися, які патології існують у суспільстві. Вони ходять серед людей і безпосередньо від них чують, що відбувається, наприклад, у відділках міліції. A часто це і їхній власний досвід. Кожен проект «Худради» – це не просто розміщені в галереї картини. Це велика колективна праця. Часто ідея виставки виходить не від куратора чи художника, а соціолога, співробітника творчих інституцій, публіциста. Раптом з’являється інформація про проблему – і це дає митцям поштовх.
Про які справи не можна в Україні говорити офіційно?
Усі мовчать про тортури в міліції. Коли художники робили проект «Судовий експеримент», вони вийшли з ним на вулицю. У місті розвісили плакати, які мали бути саме протестом. І той проект почав жити власним життям, бо люди, які не знали, кому поскаржитися, вночі потихеньку на тих плакатах дописували свої коментарі: «Так було з моїм сином. Відділок міліції на Подолі», «Моя донька також там була». Записували вік, ім’я і втікали.
Як сталося, що творчість такої неформальної групи, як «Худрада», з’явилася в найбільш формальній польській мистецькій установі, тобто Центрі сучасного мистецтва у Варшаві?
Частина митців, яких бачимо у ЦСМ, раніше вже мали свої проекти в Польщі, але то були переважно виставки або результати стажування тільки окремих творців. До речі, це не перша виставка українського мистецтва у Варшаві, це продовження попередніх художніх ініціатив. Тут слід згадати дуже важливу виставку у ЦСМ куратора Єжи Онуха «Степи Європи. Нове мистецтво України» (1993 р.). Порівнюючи ці виставки, видно, що водночас зі зміною ситуації в країні та розвитком мистецтва, міняються й проблеми, про які розповідають художники.
Як сприймаються ці виставки у Польщі?
В Україні заіснувала думка (головно серед молодих митців) що відбір кураторів був не зовсім об’єктивний, що на виставці появилися знову ті ж самі прізвища. Тільки коли подивимося на процеси, які відбуваються в Україні, то побачимо таке: хоч дійсно є багато добрих митців, про яких безсумнівно можна сказати, що вони мають великий талант, проте йдуть вони офіційним руслом державних інституцій і їхнє мистецтво є майже нерефлексивним. Натомість згадана вище група, яка постійно перебуває в опозиції, будує свій власний простір, а невдовзі запросить до нього наступну людину і ще наступну… У Польщі їхні роботи сприймають дуже позитивно, вважають відважними. Хоча мені здається, що не до кінця їх тут розуміють, бо глядачі передусім не читають коментарів, дивляться на ці праці неуважно. Велике враження робить, наприклад, одна з робіт Н. Кадана: нормальні тарілки, на яких зазвичай їмо обід, додатково оздоблені малюнками, обведеними золотими кільцями – як подарункова серія. Та головне в тому, що саме ті малюнки зображають способи тортур, якими користується українська міліція.
Чи важко в Польщі організовувати виставки українського мистецтва?
Неймовірно важко. Країни колишнього Східного блоку – єдині у світі, де треба платити мито за праці, які повертаються з-за кордону. Витрати, які пов’язані з організацією такої виставки – неймовірно високі. Призначений для неї бюджет не йде на рекламу і подібні необхідні справи, тільки на мито і логістику. Тому їхні виставки так рідко організовуються в Польщі, бо всі цього бояться.
Паралельно до виставки в Центрі сучасного мистецтва відбувається теж виставка в ґалереї «Zachęta». Скажи, будь ласка, декілька слів про неї.
Саме ця виставка дуже добре ілюструє те, про що я розповіла раніше. Її автори – Яся Хоменко і Гамлет Зінківський, назвали її «Контрабанда». Оскільки сучасні українські митці не можуть нормально перевозити свої праці на закордонні вернісажі, вони часто діють справді як контрабандисти. Хоменко і Зінківський показали свою дорогу до Варшави: те, що вони були запрошені сюди як митці, але не їдуть сюди як митці. Дуже цікаво, що ці два незалежні проекти з’явилися одночасно.
У ЦСМ виставка є головним, але не єдиним елементом ширших заходів…
Так, її супроводжує кінопрограма. Зараз закінчується презентація майже всіх фільмів Кіри Муратової, а в травні розпочнеться цикл «UKRxpoitation», у рамках якого можна буде побачити фільми різних авторів. На початку були ще лекції, наприклад, дуже важлива лекція українського куратора мистецтва Олександра Соловйова.
Чи можна вже тепер сказати, як розвиватиметься творча праця представлених на виставці митців?
Сподіваюся, що вони будуть постійно приїжджати в Польщу. Декілька з них перебувають тут на ґранті. А ми повинні готувати чергові виставки. ■
