(пл) ■ ПОДІЇ ■ 2012-03-09
{mosimage}
Це притаманне й українцям з-поза України, зокрема, нашій громаді в Польщі, де, мабуть, найбільші наші щорічні святкування присвячено роковинам Шевченка. Щораз частіше його постать – через пам’ятники, встановлені в Білому Борі й у Варшаві, вулиці його імені у Вроцлаві, Лігниці, Ольштині, – мають свідчити про нашу присутність.
Йдучи далі: з Шевченком узагалі асоціюються всі українці, це їх символізує – бо мати на полиці “Кобзаря” чи портрет із зображенням поета на стіні означає бути саме українцем.
Як приклад, можна подати одну зі серій популярного американського телесеріалу “Доктор Гаус”, де головний герой одружується з українкою, щоб допомогти їй отримати “зелену карту” і право на проживання та роботу у США. У цій серії виявляється, що Міґраційна служба США буде перевіряти шлюб Гауса та української еміґрантки, а щоб не завалити перевірку, Гаус вішає вдома портрет Т. Шевченка.
Для нас у Польщі важливе не тільки те, що Шевченко написав, але й те, ким він був – людиною, відірваною від своєї землі, яка про неї не забула. Можливо, через це ми себе з ним ототожнюємо.
Святкуємо чергові роковини Т. Шевченка: поета, письменника, художника, громадського діяча, філософа, фольклориста, етнографа, історика, політика. Ким насправді він є сьогодні для нас? Як і де ми його пізнали? Чи його любимо, чи читаємо його твори? А якщо так, то через те, що він геніальний у своїй актуальності чи тому, що так прийнято? (пл)
Ярослав Присташ, головний редактор “Нашого cлова”
І “мені тринадцятий минало”: я пас корову за селом і декламував твори Шевченка. Час біжить, а звичай вшанування пам’яті Тараса Шевченка – продовжується. Ось недавно я сам стояв на сцені і розповідав вірші Шевченка. Не всі я тоді розумів, але напам’ять вивчив. Тепер нове покоління продовжує традицію, витворену на чужині, щоб цим посвідчити свою приналежність до українського народу. Коли сьогодні слухаю дітей, як вони схвильовано розповідають балади й фраґменти поезій Шевченка, – це тішить. Хотілося б також, щоб вони розуміли ці твори. Автоматом пам’яті не навчимо шанувати Тараса.
Шевченко в умовах поневолення України був символом нестримної боротьби за незалежність. Став наріжним каменем національної витривалості й упертості. Його дві пісні звучали тоді, як гімн. Символічно далі ми вшановуємо цими піснями не тільки Т. Шевченка, але й наших дідів і батьків, які вистояли й вистраждали своє. За зброю мали “Кобзар” – наче Біблію.
Неодноразово Шевченківське свято проходило в церквах. Таким чином ми єднали сакрум і профанум. Біблія і “Кобзар” у сім’ї часто ставали настільними щоденними книгами – джерелом сили й снаги до праці.
Там, де є організоване українське життя, амбіцією місцевої громади є влаштувати хоч би один захід на рік – вшанувати пам’ять Шевченка. Як читаємо інформації з реґіонів, то дізнаємося, що нарешті громади тікають від сухого декламування. Сучасність вимушує представляти постать поета в інших формах.
Марія Яременко, вчитель суботньо-недільної школи у Варшаві
Мені поталанило навчатися в Умані на Черкащині – дуже близько від місця народження поета. Крім цього, зі мною навчалася й дівчина, яка походила з його рідного села Кирилівки. Отже поет мені дуже близький із самого дитинства. “Кобзаря” вожу зі собою по всьому світі, він трохи для мене як Біблія. Буває й сьогодні, коли мені важко, беру його, читаю, а багато з Шевченкової поезії знаю й напам’ять.
Коли я тільки пішла до школи і навчилася читати, моя тітка принесла мені книжку “Дитячі роки Т. Шевченка”. Прочитавши її, я запам’ятала тексти. Очевидно, Шевченко був у школі, відзначалися роковини, були декламації віршів, я брала в тому участь. Як учитель, я показую моїм учням Шевченка, організовуємо роковини, ходимо до його пам’ятника, влаштовуємо конкурси.
Для українців Шевченко – це той ідеал, на якого рівняється весь український народ: без огляду на реґіон держави. Вважаю, що це наш батько. Навіть у звичайній сільській хаті звучать твори поета: як пригадую, коли мені було, може, з п’ять років, то мої батьки повернулися з вистави “Наймичка” в сільському будинку культури. Пам’ятаю, як тоді коментували цю подію: і до сьогодні залишилися в мені тогочасні образи. Щойно як підросла, я почала розуміти Шевченкову поезію, в тому числі й цю поему. Я вивчила її напам’ять – і знаю до сьогодні. Думаю, творчість Шевченка нині – актуальна.
Люба П’єтночко, педагог
Я навіть готую альбом – “Мій Шевченко”. Портрети Шевченка, Лесі Українки та Франка в нас у хаті висіли майже як ікони. Я виросла з тим, що “тут є Бозя, а тут є Шевченко”. Мої батьки включилися в культурне життя села, а на Галичині й на Закерзонні по-особливому відзначалися роковини Шевченка. Я зростала в такій атмосфері. Пізніше була школа – і, звичайно ж, співання відомих пісень на слова Т. Шевченка. У селі відзначалися навіть річниці Леніна – бо це в ті часи мусило бути, – проте коли готували роковини Шевченка, сходилося все село, то було насправді від душі. Але був і час, коли таких пісень, як “Заповіт” чи “Реве та стогне” не можна було співати: останню вважали гімном. Під час святкування в дитячому виступі перепліталися вірші з піснями, а вже старші ставили п’єси. І так – увесь березень вшановували його пам’ять: обов’язково дотримувалися цього 9-10 березня, навіть якщо був піст. У нашому селі є символічна могила Шевченка, її насипали. Бабця мені розказувала, як уночі люди шапками наносили землю, щоб насипати її. Уже будучи студенткою, пластункою, я їздила Східною Україною, збирала сліди Шевченка: і в одній з місцевостей я отримала образ, у якому були сліди від куль. Власник розповів, що це під час Другої світової війни, коли до хати його бабці прийшли солдати, то щоб налякати сім’ю, стріляли саме в образ Шевченка. Пригадую також, коли 1989 р. узимку ми з товаришкою йшли 14 км до могили Шевченка в Каневі – щоб поставити свічку: і нас зупинила міліція, мовляв, хотіли підпалити пам’ятник. Уже в 90-ті рр. я організовувала екскурсії, і повні автобуси молоді щороку їздили до Канева. Тож, протягом усього мого життя мене супроводжував Шевченко. Тому ми вирішили підготувати альбом “Мій Шевченко” з фотографіями – адже це частина мого життя. Можу сказати, що вважаю його моїм другим батьком. Через цей альбом хочу показати вже тут у Варшаві моїм дітям, чому він такий важливий. Чи для них він також таким буде – побачу…
Катерина Комар, голова Союзу української незалежної молоді
Творчість Шевченка близька людям, які живуть у діаспорі. Може тому, що більшість творів він писав живучи не у своїй стороні, а будучи на засланні. Можливо, нам ближчий саме прийнятий канон його поезій: ті, які я вивчала, були про його любов до України, про його тугу за нею, сум… Я, як певно і більшість, починала вивчати Шевченка в пунктах навчання української мови – від “Садка вишневого коло хати”. У моїй хаті Шевченко був завжди, на стіні висів вишиваний образ з зображенням поета: але він був не тільки в моїй сім’ї, не кажучи вже про український ліцей, до якого я ходила. І через те, що він усе моє життя десь з’являється, то багато його віршів нерідко самі на думку спадають.
Знаю, що Шевченко – визначний в українській літературі. Це підвалина. Але мені більше до смаку сучасна література. Думаю, я знаю краще Кобзаря завдяки школі, пунктові навчання, підготовці роковин: проте він ближчий старшим, його по-іншому розуміє літнє покоління, для них він має інше значення. Думаю, не можна його любити за принципом: “люблю Шевченка, бо він був великим поетом”. Коли хтось спитає: “чому?” – то сама не знаю, що відповісти.
Нині у Ґданську ми готуємо святкування в більш веселій формулі, їх плануємо на 1 квітня, тобто на День жартів. Хочемо зламати загальноприйнятий канон, показати, що Шевченко мав почуття гумору й писав легкі твори, при тому, на теми, що актуальні й сьогодні. Боїмося самі: як такий експеримент сприйматиме старше покоління, яке призвичаїлося до “Заповіту” чи “Реве та стогне”. Я не заперечую традиційного канону, бо він вартісний – проте Шевченко різноманітний, і це треба також показувати, особливо дітям.
Мирослава Керик, соціолог, викладач Вищої школи ім. Р. Лазарського м. Варшави
Я знаю Шевченка з дитинства: у нас вдома був “Кобзар”, батько читав мені його. Пригадую й портрет на стіні. “Кобзар” Шевченка був дуже відомою книжкою ще з ХІХ ст. – він написаний мовою, якою тоді розмовляли люди. Шевченко, головним чином, писав про долю селянства. Проте, з другого боку – це канон, багато хто знає його твори напам’ять, ця книжка була основою націєтворення українства. Тож, особливо в радянські часи, коли не можна було демонструвати свою національну приналежність, читання Шевченка саме собою визначало те, що ти ототожнюєш себе з українством. З другого боку, для радянської ідеології було важливе, що він писав про селян: тому, певно, він був у шкільному каноні: я могла вивчати його у школі. Я знаю частину його віршів, але у Варшаві не маю “Кобзаря”. Проте для багатьох українців – це друга книга після Біблії. (пл)
“Наше слово” №10, 11 березня 2012 року {moscomment}
