Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №34, 2015-08-23
Одною з перших на сцену виходить «Співанка» – гурт жінок і чоловіків, проте більше жінок, ніж чоловіків. Співають кілька традиційних пісень. Ведуча XXIV «Свята культури над Ославою» запевняє, що вони мокрянські, записані від старожилів та видобуті зі старих видань…
Я придивляюся до «Співанки» не як до вокальної групи, а як до наступної культурної ініціативи у Мокрому. Це вдалий спосіб вийти назустріч поколінному розриву між молодіжними «Ослав’янами» та старшими від них членами «Співанки». Адже тепер, 2015 р., молодь цього села на східнолемківській Сяніччині не має можливості виїхати в Канаду, як половина старшого покоління «Ослав’ян». Нині, 9 серпня, немала група цих канадських мокрян ходить своїм і, разом з тим, не своїм селом, не завжди впізнаючи один одного.
Важко впізнати самого себе
Після «Співанки» виступають «Смерекобещади». Це елемент того процесу, коли польські за складом музичні гурти можуть виконувати український репертуар та взагалі створювати «українські» фестивалі чи інші культурні заходи. Проблема лише в тому, як розуміти таку групу: чи як продовження української традиції, чи як знак неприсутності її автентичних представників? У випадку «Смерекобещадів» вибір способу розуміння ускладнює той факт, що вони вийшли з-під крила Михайла Салака з Репеді, останнього члена леґендарної «Збираної капелії», у якій грали ще Микола Михайлишин з Куляшного, Іван Паславський з Буківця та Михайло Шаряк з Великого Вислока. Салак упокоївся буквально кілька тижнів раніше, тому і ті, кого інспірував, були йому вдячні. Правда, не могли зняти з порядку денного мого мислення тієї перспективи, що в Мокрому може виникнути польський «фольклорний» гурт і буде виконувати 2–3 українські пісні, а все інше буде таке, як в ансамблях «Сяночани» з Сянока чи «Загір’яни» з Загір’я – імітацією «місцевого» польського фольклору в одязі та з піснями з-під Кракова чи Тарнова. Адже «місцевий» фольклор можна створити з нічого, якщо є потреба…
Мокрянські креси?
Чи така потреба виникне? «Свято культури над Ославою» сьогодні чинить їй однозначний спротив, проте, відстежуючи дедалі довшу повоєнну історію Мокрого, інколи здається мені, що це село, – хоч і віддзеркалює суспільно-культурну картину початку ХХІ ст., – живцем узяте з т.зв. кресів зламу ХІХ і ХХ ст. Я розумію це так, що в умовах, коли нема української держави, маємо українське село, куди неукраїнські політичні обставини вписують не завжди бажані явища (хоч є також і ті бажані). Небажані я поміщаю на першому плані, тому що саме ці обставини сильніші від села. Тут нема шляхетського двору, проте кільканадцять років тому й без нього виріс тут римо-католицький костел. Правда, колись шляхетські двори власним коштом будували церкви парафій, які стали місцем національної трансформації з русинів в українців, але сьогодні замало є тих мокрянських римо-католиків, які включаються в працю односельчан східних обрядів. Правда, тут є низка винятків, коли молодь з мішаних католицьких сімей дуже гарно встановлює спільну мову з не римо-католицькою та активнішою від неї рештою так, як лиш може, – щиро, дружньо і лояльно, – присутня серед «Ослав’ян». І жодна сила не є спроможна вирізнити їх з-поміж українців. Це наступний елемент, що споріднює мокрян з ситуацією українських сіл на кресах 150 років тому. І доки Костел не втрутився, там не було небезпеки денаціоналізації.
Відповіддю на небажані явища є тяжка праця більшості мешканців Мокрого. Це самоорганізація, культурна активність, формування власної гідності й нарощування доробку та авторитету. Майже незнане до війни село випрацювало собі статус українського центру Сяніччини. Це небуденне явище, яке слід описати, залучивши істориків, соціологів та антропологів. Саме таким зворотним чином село впливає на самоврядну владу. Понад 20 років тому, коли «Свято культури над Ославою» ще було «Святом української культури над Ославою», відносини з ґміною в Загір’ї не були так позитивно налагоджені, як останніми роками. Відносини треба же вміти формувати. І хтось має це робити.
Жіноча республіка?
Голова гуртка ОУП в Мокрому – Ярослав Машлюх, 37-річний мужчина, батько, хореограф, танцюрист. Після богослужіння в церкві у Морохові та Мокрому він гарно й чемно відкрив свято о 15.00 год. в неділю, та якщо навіть представити його, як прояв чоловічого гурту Мокрого, то куди йому до жіночої стихії села. Марія Білас, Анна Мельник, Мажена Онишканич, Олександра Гаврилець, Марія Мельник, Анна Гоголя – їх значно більше. Скільки ж вони наварили й напекли для гостей, скільки потім намилися посуду і мусили все прибрати.
У селі над Ославою жінки завдають тон віддавна. Мокре на сьогодні – це криза чоловічого чинника, який своє сказав як у 1918–1919 рр., так у 1945–1947 рр., проте кожного разу зазнавав невдачі. Чоловіча не надто мирна суперечка з обставинами поступилася мирному проектові жінок. Це стало ще очевиднішим після смерті Степана Біласа кілька років тому. Перша з амазонок – Марія Білас майже під час усього дійства просиділа під стіною народного дому. Перед нею всякі фінансові бланки, розрахунки.
– Не знаю навіть половини людей, які сюди приходять. Таки звідкись беруться… Стараємося-бо хоч трохи змінювати встановлений, але ж не раз назавжди, перебіг свята культури. Цього року придумали концерт хорової музики. Відбувся вчора надвечір у церкві в Морохові.
– Чому появилася «Співанка»? «Ослав’яни» не в усьому задовольняють?, – питаю Марію Білас, голову Сяніцького відділу ОУП.
– «Ослав’яни» – це незамінна мокрянська культурна марка, але й «Співанка» наша. Це постійні мешканці Мокрого, старші, відповідальніші, їх легше мобілізувати, для них не треба запускати в рух великої організаційної машини. Мобільність «Співанки» – це також можливість частішої появи там, де потрібний наш спів і наша активність. Подивіться: організаторську працю бере на себе п’ять осіб, але скільки треба всього принести і винести?
– Як Ви збираєте Мокре докупи?
– На щастя, є телефон, – майже не буває такого, щоб хтось відмовився… Це велика перевага мокрян – якщо вони і провід захочуть, маємо вже не лише «Свято культури над Ославою».
Мокре багатіє структурами й формами культурного прояву. Має гурток ОУП, власну парафію (греко-католицьку), два ансамблі, товариство «Баладгора», уміє співпрацювати. На тлі дедалі більшої активності в просторі власного села й околиці видно малу присутність цієї праці в інформаційному просторі. І досі не мають створеного власними силами або на власне замовлення відеоролика про те, що роблять. Мокрому не щастить ще в одному – замало пише.
Ймовірно, що після появи друком 2015 р. книжки Мирослава Гаврильця, мешканця села, «спеціаліста», ця думка може викликати спротив, але ж як порівняти потужність музично-візуального переказу «Свята культури над Ославою» зі словесно-іконографічним, то виявиться, що наразі вони чи не найкраще проявилися на письмі в низці інформаційних дощок, «зафірмованих» товариством «Баладгора». Вони поміщені на території села в сусідстві з іншими. На дошці в самому центрі інформація, якої не знайти в інших селах ґмін Загір’я чи Команчі. Саме тут є дуже важливе речення: «З листопада 1918 р. до січня 1919 р. село входило до складу Команецької Республіки. (…) Село від початку заселяли переважно русини-українці, тут проживали також поляки і жиди». У ґміні Команча недавно появилися також по селах такі щити, але там про українців не прочитаєш ні слова… От чим відрізняються контакти тутешніх українців з самоврядуванням у Загір’ї від контактів команчан з ґмінною радою в Команчі та навпаки.
Тимчасом українці з Команчі привезли несподіванку. «Лем ми». Правда, тільки шість жінок на початок, які виступили в старому/новому команецькому народному одязі. Його пошили у Ряшеві на замовлення ансамблю. І пошили непогано. Крім цього, «Лем ми» звучали на сцені набагато впевненіше й краще, ніж досі. Це результат двомісячної праці з Маріанною Ярою з Сянока. Вона, справжня «музична машина», не шкодує своїх професійних знань і часу також для «Співанки». Результати можуть подобатися.
Отак Мокре створює надославську мозаїку. Поруч з ансамблями з Пряшівщини та Закарпаття виступила «Добрина» з Черемхи на Підляшші. Молодь уперше була на Лемківщині. Пильно дослухалася до тутешньої мови, порівнюючи її з власною. Правда, лише Марко Киризюк не говорив мовою, вивченою в школі, а говіркою свого села Крив’ятичів, де навчився її від своїх дідів. А вона виявилася доволі близькою лемківській, як сам сказав.
Перед двома річницями
Як сонце зайшло за невисокі гори, ХХІV випуск «Свята культури над Ославою» завершила виступом пряшівська «Розмария». А тимчасом мокрянський провід, який здійснив цьогорічний захід, усвідомлює, що на 2016 р. припадуть дві важливі річниці. Перша – це 70-річчя масового злочину, скоєного Військом польським у Завадці-Морохівській. Друга ж – 25 років від часу, коли вперше стартувало «Свято української культури над Ославою». Може, на річницю слово «український» вернеться до офіційної формули заходу? Шкода ж марнувати роками напрацьовану добру марку.
