Соту річницю існування школи ім. Маркіяна Шашкевича в Перемишлі, яка тепер є єдиним на рідних землях освітнім закладом з українською мовою навчання в післявоєнній польській державі, ушановано не лише ювілейними врочистостями, але й виданням книжки “Перемиська “шашкевичівка””, авторства проф. Степана Заброварного (колишній учень цієї школи з-перед 1947 р.) та Ірини Спольської-Онишко (теперішня її вчителька).

Додатковими ювілеями, які школа відзначала у жовтні 2011 р., була 20-та річниця відновлення діяльності “шашкевичівки” після довгої перервиунаслідок встановлення нових “ялтинських” кордонів, коли Перемишль опинився в межах ПНР, та двохсота річниця народження патрона школи, західноукраїнського поета отця Маркіяна Шашкевича.
Доля “шашкевичівки”, яка “зі всіх україномовних шкіл у Польщі є найбільш розбудованим шкільним закладом” (с. 174), нерозривно пов’язана з черговими етапами історії українських культурних змагань у Галичині, з-посеред них і в Перемишлі від 1911 р.: за панування австрійської монархії, під час Першої світової війни, короткотривалого періоду Західноукраїнської Народної Республіки, 20-ліття ІІ Речі Посполитої, Другої світової війни і двох окупацій – совєтської та німецької, завершеними депортаціями українського населення Перемищини на схід, північ і захід, що детально описує С. Заброварний у першій частині дослідження (с. 5-144).
Знаходимо дані про початки й розвиток закладу на тлі нелегкої наполегливої боротьби галичан за рідну школу також на Перемищині, тобто в Перемиському повіті, де 1880 р. греко-католики, які вважали себе русинами-українцями, становили понад 60 відсотків населення (при 27% римо-католиків та майже 12,6% юдеїв). Це також історія заснованого 1881 р. Руського педагогічного товариства, яке посприяло в постанові Сейму про паралельні українські класи в перемиській гімназії, а згодом було головною організаційною силою в заснуванні 1910 р. українськомовної “шашкевичівки”.
Школа ім. Маркіяна Шашкевича в Перемишлі почала свою діяльність 1 вересня 1910 р., публічно-правовий статус надала школі тодішня Крайова шкільна рада у Львові розпорядженням від 12 вересня 1910 р., а наступного року її осідком став будинок на вул. Смольки, 10.
Перша світова війна перешкодила нормальному навчанню. З приводу воєнних подій 1914/15 навчальний рік у перемиських школах був утрачений – і тому, згідно з розпорядженням Крайової шкільної ради, в новому 1915/16 навч. році учні реалізували програму за два класи протягом одного року. І вже потім до 1918 р. у шкільній системі нічого не змінювалося, хоч війна ще тривала.
Наступний період історії перемиської “шашкевичівки” – це ІІ Річ Посполита, у якій політика уряду була по-своєму дискримінаційна стосовно українців, спрямована на асиміляцію русинів, що відчувалося також у ставленні до українськомовного шкільництва. Була навіть загроза ліквідації школи чи заміни її на т.зв. “утраквістичну”, а по суті – на польську школу. Мета цих дій була виразна – виховати “руську” молодь у польському дусі, як виразив свою думку цитований на 29 сторінці М. Кендзьора: “Єдиним шляхом успішного розв’язання конфлікту між поляками й русинами на Кресах і виховання русинів на польських громадян є основана на законах асиміляція руської стихії до польськості”. Ця передвоєнна думка польського “патріота” продовжувалася також після війни.
Утримання українських шкіл у цей час великою мірою було заслугою Українського педагогічного товариства “Рідна школа”. Для прикладу, 1938 р. в Перемишлі навчалося 598 українських дітей, зокрема в “шашкевичівці” – 420, а в Школі св. Миколая -158 учнів.
Від 1925/26 навч. року почала діяти Чоловіча фахово-доповняльна школа, у якій учні вчилися таких конкретних професій, як столярство, кравецтво, шевство тощо. Видатки на цю школу, яка містилася в будинку “шашкевичівки”, повністю фінансував кружок “Рідної школи” з Перемишля.
С. Заброварний подає точні дані про внесок місцевих діячів культури у втримання українськомовних шкіл, пише про вчителів та учнів “шашкевичівки” й інших перемиських шкіл на всепольському тлі. Від початку Другої світової війни Перемишль переживав дві окупації: совєтську (2 роки) і німецьку. Тоді також школа ім. М. Шашкевича підлягала різним системам освіти – насамперед московській, а згодом – пов’язаній з приналежністю до створеного німцями Генерального губернаторства. Попри різні напрямки, введені режимами (совєтизація, атеїзація, а потім своєрідна “фашизація”), українськомовна “шашкевичівка” існувала й надалі функціонувала – може навіть з деякими полегшеннями для української мови, хоч під час обох окупацій “уведено загальне безплатне навчання рідною мовою” (с. 94), але таке навчання “було ідеологізоване на потреби окупанта, бо мало йому служити”. Автор подає деякі конкретні дані стосовно праці українськомовних шкіл у Перемишлі в той час.
Після виходу гітлерівської влади з Перемишля “в умовах т.зв. Народної Польщі, хоч спочатку обов’язувало передвоєнне шкільне законодавство, підхід до засновування і ведення шкіл з українською мовою навчання був уже інший, більш прихильний. На жаль, цей новий період перервала насильна депортація українського населення, а як наслідок ліквідація всіх українських шкіл” (с. 94). Про цей період аж до 1991 р., коли школа через 46 років примусової перерви почала знов приймати дітей на навчання, пише в другій частині монографії (с. 145-292) Ірина Спольська-Онишко, випускниця Інституту слов’янської філології Яґеллонського університету, вчителька “шашкевичівки” від 1998 р.
Авторка описує не тільки діяльність оновленої “шашкевичівки”, але й у першому розділі звертає увагу на інтелектуально-духовну порожнечу 1945-1956 рр. на рідних землях: її після 1956 р. лише деякою мірою заповнила діяльність пунктів навчання на Сяніччині й Перемищині та існування українських класів у І Загальноосвітньому ліцеї ім. Юліуша Словацького в Перемишлі. Усе це зображено на фоні розвитку українського шкільництва в Польщі у 1956-1990 рр. Відновлення української школи в Перемишлі 1991 р. та перші роки її існування були пов’язані з різними перешкодами – не тільки з боку “народної” влади, але й перемиських “кресов’ян”; проте наполегливість людей, українців Перемишля, кінець кінцем перемогла. Кілька років пізніше, 1995 р., поряд із початковими класами, в “шашкевичівці” відкрито також Загальноосвітній ліцей з українською мовою навчання.
Протягом 20-ти років оновлення перемиська школа ім. М. Шашкевича, функціонуючи як навчальний і виховний заклад, досягла значних результатів, які детально представляє І. Спольська-Онишко. У другому розділі цієї частини монографії цікаво й оптимістично показані наслідки навчання. Дидактичні успіхи засвідчує також чимала кількість учнів-лауреатів, які здобули перемогу в різних сферах знання, що принесло й відповідне визнання школі. З’явилася проблема нестачі підручників і посібників з української мови, тому деякі вчителі перемиської школи самі писали й видавали їх друком – як допомогу вчителям цього предмета. Це Марія Мричко, Любомира Пилипович, Марія Туцька, Наталія Рибка, Богдан Гук і Марія Стець.
Учні перемиської “шашкевичівки” брали й надалі беруть участь у всепольських та європейських проектах і програмах. Школа має ділові контакти з партнерами в Іспанії, Німеччині, Данії, має контакти з польськими навчальними закладами та, очевидно, продовжує вельми потрібні зв’язки з кількома школами в Україні, що має незаперечно важливе виховне значення для української шкільної молоді й учителів за межами України.
Численні приклади всесторонньої культурної діяльності учнів у школі й поза школою наповнюють надією, викликають оптимізм, коли думаємо про майбутні покоління здібних, відповідно приготованих до свідомого плекання своєї культурної традиції й ідентичності діяльних молодих українців у Польщі, в чому рахуватиметься незаперечна, а навіть зразкова заслуга перемиської “шашкевичівки”.
У згаданому виданні про перемиську школу, яка нараховує уже 100 років від часу заснування та в якій виховувалися в українському дусі кілька поколінь молоді, представлено додатково списки колишніх учнів та вчителів, котрі працювали чи нині працюють в цій школі.
У другій частині подано повний список – майже тисячу прізвищ – випускників, що навчалися протягом останніх 20-ти років дидактичної діяльності школи ім. М. Шашкевича. Представлено також короткі біографії директорів цього закладу і вибраних найбільш заслужених учителів.
У публікації поміщено численні фотографії, – наочне свідоцтво важливих фактів з діяльності школи. Про зацікавлення перемиською школою свідчить вибраний список відомих і видатних осіб, які відвідували школу й зустрічалися з її учнями та вчителями.
Монографія С. Заброварного та І. Спольської-Онишко, – написана на основі багатьох друкованих досі джерел, шкільних та офіційних документів, електронних, поміщених в Інтернеті матеріалів та (у багатьох випадках) згідно з власним досвідом самих авторів, – становить змістовне, конкретне завершення ювілею школи, заслуженої для розвитку української культури.
Книжку повинні прочитати не тільки ті, хто пов’язаний з цим навчальним закладом, але й численні читачі, які цікавляться історією і розвитком українськомовного шкільництва ХХ-ХХІ ст. на тлі історії української культури в наших краях, а зокрема в Галичині, особливо на Перемищині.

“Наше слово” №21, 20 травня 2012 року {moscomment}