Розмовляв Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №7, 2013-02-17
Розмова з головою Мазурського відділу ОУП Іваном Піком, який став лауреатом плебісциту «Особистість Ґіжицька 2012»
Які у Вас були перші думки, пов’язані з нагородою «Особистість Ґіжицька 2012»?
Переконання в тому, що роки активності не були змарновані. Водночас, я розумію, що нагорода пов’язується з місцевим образом українця, над кшталтом якого ми багато років спільно працювали. Тому я з усього серця щиро дякую всім, хто підтримує мене у громадській діяльності, і тим, хто вирішив проголосувати за мене у плебісциті. Знаю, що були це не тільки мешканці Ґіжицька та навколишніх місцевостей, але також вихідці з нашого реґіону, серед них українці, які тепер живуть у різних куточках Польщі.
Не часто трапляється, що український діяч у місцевому конкурсі на звання «Особистість року» перемагає своїх польських колеґ. Як Ви вважаєте, що могло вплинути на такий високий результат?
Протягом останніх кільканадцяти років ґіжиччани могли пізнати мене не тільки як представника української спільноти, але й як громадського діяча у сфері культури. Перемога – це деякою мірою результат ряду безпосередніх зв’язків, які просто необхідно утримувати, будучи організатором низки починів. Важливе й те, що всі заходи, які ми організовуємо, намагаємося робити не лише для нашої громади, але й виходити з ними назовні. Це природно, що багатством нашої традиції хочемо похвалитися, тому нас тішить те, що більшість сприймає все це позитивно. Для прикладу можу сказати, що на минулорічний ґала-концерт духовної музики прийшло біля 900 глядачів, серед яких були не лише українці. Думаю, що в цьому колі були і ті, хто мене підтримав у плебісциті.
Вас підтримували і українці, і поляки, в чому можна було переконатися хоча б на основі коментарів в Інтернеті. У відносинах між нашими народами часто виникає напруга з огляду на непросту спільну історію. А якщо взяти до уваги круглу річницю трагедії на Волині, труднощів не забракне й цього року. Чи Ви маєте власний рецепт на уникнення конфронтаційних моментів у відносинах?
Коли вже говоримо про Інтернет, то там особливо виразно видно, чи дискутант предметно підходить до теми, чи за єдину мету ставить собі вчинити колотнечу. Тому вважаю, що для нас першочерговим завданням може бути те, щоб не входити в пустопорожні дискусії. Що цікаво: при нагоді мого відзначення по суті не було неґативних коментарів у Всемережі. Якщо хтось запитував, чому в голосуванні переміг українець, то інші учасники дискусії зразу реаґували, пояснюючи, що подібні запитання, делікатно кажучи, не є предметними. Проблема трагедії на Волині може бути прикладом того, як можна уникати суперечливих моментів у відносинах. Основи – це правда і відвертість. Ми зі свого боку маємо дотримуватися принципу, що зло слід оцінювати належно, без огляду на те, де воно мало місце, хто і кому його вчинив. Проте в цьому конкретному випадку головним повинен бути голос істориків, а опісля ми маємо робити висновки на майбутнє, щоб такі трагедії вже ніколи більше не повторилися. З іншого боку, варто теж пам’ятати, що у випадку цієї трагедії ми, українці в Польщі, не є стороною, з якою треба було б ті справи з’ясовувати.
Якщо історія досить часто ділить, то культура – зовсім навпаки.
Нашу культурну активність у реґіоні я саме розумію як вихід у майбутнє і спробу знайти між нашими народами те, що об’єднує. Сюди кожен звідкись прибув, автохтонів майже нема, тому нам спільно треба писати нову історію, яка свій початок умовно бере від закінчення ІІ Світової війни. Ми насправді творимо нове суспільство і нові відносини між людьми. Думаю, що саме ставка на інтеґрацію і співпрацю дозволяє позаду залишити все те, що було неґативним. Наприклад, у нас немає проблем з різними установами місцевої влади. Зв’язки нашої громади з міськими, повітовими чи ґмінними структурами – дуже добрі. Там цінують наші зусилля і, в міру можливостей, їх підтримують. Варто відзначити, що ми, нацменшини, повинні розуміти, що інколи бюджетні можливості цього роду структур просто мають свої обмеження. Звичайно, якщо в цьому плані можемо мати зауваження, то вони переважно стосуються ініціатив, які ми б хотіли провести вперше. Тут треба прямо сказати, що на такі нові почини часто коштів, на жаль, не можна здобути. Також, можливо з огляду на відстань, не завжди бачать наші ініціативи з центрального воєвідського рівня – і звідти підтримка не завжди є такою, яку ми б собі бажали. Хоч варто відзначити, що переконали ми до наших осінніх концертів духовної музики вармінсько-мазурського воєводу, під почесним патронатом якого вже два роки поспіль їх улаштовуємо. Зацікавлення тим, що робимо, також у вигляді матеріальної підтримки, важливе тому, що від нього залежить загальний рівень якогось заходу та колективів, чи просто їхня кількість. Важко організувати будь-який почин краще, якщо наступного року отримуєш зменшене фінансування – це одна з багатьох проблем, реальність, у якій нам нерідко доводиться функціонувати.
А саме – яка Ваша думка щодо балансу між нашими культурними ініціативами і тими заходами, що мають навчально-освітній характер?
Так повинно бути, що наша активність має зосереджуватися не лише на концертах, співах і танцях. У Ґіжицьку працюємо над таким розмаїттям, організуючи та співорганізуючи наукові конференції. Вони дуже часто є супровідною складовою наших культурних починів. Для прикладу: ми останніми роками були співорганізатором науково-популярних конференцій про християнізацію народів Центрально-Східної Європи, а торік провели конференцію, присвячену Акції «Вісла». Тут ми, зокрема, дали можливість учасникам ознайомитися з публікаціями на тему цієї трагедії українців у Польщі, а серед презентованих книжок були: другий том «Василіанських історичних досліджень» та «Греко-католицькі і православні священики в Центральному таборі праці в Явожні (1947–1949».Один з чергових нових елементів – це зустріч з театром, що має місце в рамках ґіжицьких Днів української культури. Якість функціонування нашої громади особливо залежить від праці з дітьми і молоддю. Добре було б, щоб тут активнішими стали вчителі української мови та діячі нашої організації. Крім того, ми можемо бути привабливими, бо своїми ініціативами, також культурними, реально впливаємо на розвиток реґіонів, у яких живемо. Саме так намагаємося діяти у Ґіжицьку – не закриваємось і максимально якісно виконуємо те, з чим виходимо назовні. Можливо тому час від часу навіть від представників місцевої влади доводиться почути, що в нашому місті та реґіоні представляти українську громаду – це просто бути у престижному колі.
Культурна діяльність – це одне, але місцеве ОУП має також свій внесок у встановлення зв’язків реґіону з Україною.
Ми як організація сприяли відносинам Ґіжицька та українського Дубна. Тут маю й особисте задоволення, бо на моє запрошення до участі в Днях української культури наше місто 2000 р. відвідав мер Дубна Віталій Никитюк. Саме тоді міста уклали договір про співробітництво у плані культури, спорту, а також щодо обміну молоддю і дітьми. Незважаючи на чималу відстань, до сьогодні щороку Дубно підтримує наші культурні ініціативи – звідти приїжджають виставки, ансамблі, хори тощо. Що важливо – у цій інтеґрації з українського боку беруть участь не тільки представники влади чи світу культури, але й тамтешнє православне духовенство. Ми 2010 р. врочисто відсвяткували ювілей укладення цих відносин – тоді в офіційному міському просторі, біля грекокатолицької церкви, з’явився Дубенський сквер. На жаль, уже другий рік наш гурток не висилає делеґації на запрошення партнерів з Дубна, проте це напевно треба буде виправити, бо розвиток цього співробітництва – дуже потрібний.
Останній перепис населення показав, що маємо значну кількість людей з подвійною польською та українською ідентифікацією. Також є щораз більше змішаних подружжів. Це виклик для організації, якою керуєте?
Напевно тішить, що цей перепис, з огляду на кількість українських декларацій, випав набагато краще, ніж проведений 2002 р. Це показує, що йдемо в доброму напрямку – властиво, що польська держава йде в доброму напрямку демократичних цінностей і толерантності. Доказ цього – її громадяни численніше признаються до своїх непольських коренів. Звичайно, можна поставити тут запитання про подальшу детермінацію цієї держави у створенні умов для врахування подібних декларацій, бо, як видно з зіставлення двох переписів, простір напевно не вичерпано. Зі свого боку ми, українська громада, повинні також усвідомлювати, що від питання подвійної ідентифікації чи змішаних шлюбів не втечемо. Навпаки, у своїй організаційній діяльності ми повинні робити все, щоб приваблювати людей, які потрапили в нашу громаду чи повернулися до українства. Вони можуть бути нашими прихильниками та помічниками. Реально треба оцінювати ситуацію, таких людей, що житимуть у двох релігіях, культурах та національних ідентифікаціях, матимемо щораз більше. Щоб їх не відштовхувати, спочатку варто працювати над зміною стереотипів щодо українців, зокрема, тих, котрі випливають з історії.
Громадська діяльність, за яку Вас оцінено, напевно дає задоволення, проте це також багато зусиль і жертвування особистого часу. Що допомагає в тому, що людина знаходить мотивацію до дальшої активності? Певно, є теж моменти зневіри. Як ці дві справи виглядають у Вашому випадку?
У моєму випадку мотивація тотожна з послідовністю. В минулому, погоджуючись очолювати організацію в реґіоні, я прийняв на себе певні зобов’язання. Сьогодні просто стараюсь їх виконувати. Є й так, що часто приходить зневіра. Це має місце особливо тоді, коли праця навантажується і доходять несподівані перепони, брак зрозуміння і байдужість інших. Найгірше – тоді, коли на все накладається ще й критиканство, саме воно, а не конструктивна критика, яка завжди придається. Я постійно повторюю, що кожен незадоволений нашою діяльністю може спробувати своїх сил і зробити щось краще. Якраз цього року закінчується виборчий строк наших статутних структур, будемо готуватися до чергового з’їзду ОУП, що пов’язується з обранням нової влади у відділі та гуртках організації. Отже, потенційні діячі напевно мають можливість взяти на себе завдання або включитися до спільних зусиль задля кращого їх виконування. Як усе це вийде – щойно побачимо, проте фактом є, що з року в рік зменшується кількість охочих до громадської праці. ■
