Наталя Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №51, 2012-12-16
Роман Сушко, Мирослав Левицький. Хроніка нищення української мови, Київ 2012, 72 с.
Видання, яке підготували митці слова й захисники чистоти української мови доводить, що русифікація українців і всіх підпорядкованих Російській імперії народів велася споконвіку. Наступ на українську мову й культуру почався в період приходу на царський престол у Московії 1613 р. нової династії – Романових.
Століттями тривали грабування матеріальної та духовної культури України. А найстрашніше, що відбувалося, – це поневолення душі, знищення віри й мови.
Упорядники хроніки нищення української мови зібрали з доступних джерел (Вікіпедії, «Енциклопедії українознавства», архівів та доступної в Інтернеті праці доцента кафедри україністики Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти Богдана Козярського) найважливіші факти, які свідчать про російську денаціоналізаційну політику щодо України. Прикладом є спотворення цензурою 1860 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка, який вийшов у друкарні Пантелеймона Куліша, чи циркуляр 1863 р. Павла Валуєва про заборону видавати підручники й літературу українською мовою. Далі, 1910 р., уряд Петра Столипіна циркуляром зарахував українців до «іновірців» і заборонив засновувати українські організації. Боротьба з рухом за відродження України є історичним завданням російської державності – вважав Столипін. Такої ж думки і сьогоднішні імперські реваншисти. Черговий приклад: 1912 р. київський цензор Сергій Щоголєв у спеціальному випуску давав рекомендації того, як швидко й ефективно провести русифікацію. Ґвардії русифікаторів він радив правильно «спрямувати» шкільну освіту, відучити молоде покоління від мови батьків.
Автори «Хроніки нищення української мови» питають: чи ж не ті же настанови нині, через століття, виконують в Україні Янукович, Азаров, Табачник, Ківалов і Колесниченко? У кожному десятиріччі попередньої епохи йшли посилені хвилі насильства над українською культурою, зокрема й кобзарством. Отак 1922 р. українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру – оголосили націоналістичними й знищили. Натомість в Україну завозять десятки тисяч балалайок та гармошок. Щоб спотворити пам’ять про роль кобзарства, комуністи в 30 рр. ХХ ст. утворили капели бандуристів, які виконували пісні на замовлення та під контролем НКВC, а керування ними передано в руки чужинців. Щоб остаточно покласти край «кобзарському націоналізмові», 1934 р. комуністи підступно звезли до Харкова приблизно трьохсот лірників і кобзарів (більшість із яких були незрячими), нібито для участі в заключному етапі Республіканської олімпіади, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині – про цей трагічний факт читаємо у хроніці.
Чергові роки приносять політичні процеси проти українських учених, літераторів, людей освіти і Церкви. У 1930–37 рр. ліквідовано всі без винятку українські школи й установи та пресу на Кубані, в Сибірі, на Далекому Сході, тобто в реґіонах, великий відсоток населення яких складали українці. А 1933 р. – погром українців Кубані: понад 50 тис. українців розстріляно й виселено. І ще в ті роки дійшов Голодомор – геноцид українського народу – та розстріл діячів української культури. У 1960–80 рр. насаджувалася система освіти і виховання, що була спрямована на прищеплення українцям відчуття меншовартості, зневаги до українських національних героїв.
Кожен рік, позначений у хроніці, приносить мало відомі нам факти. Отож 1931 р. в Ленінграді була видана брошура (її фотокопії доступні в Інтернеті) «На великой стройке», у якій зазначалося, що на кінець 20-х рр. у СРСР проживало 81,195 млн. українців і 77,791 млн. росіян. Таке співвідношення лякало владу, бо як же реалізувати концепцію злиття націй і культур у російському морі?
От і 1939 р. – початок комуністичного терору на західноукраїнських землях. Закрито всі українські часописи, партії, громадські організації та частину українських шкіл. Потім пішли депортації і страти української інтеліґенції (серед страчених – син Івана Франка, професор Петро Франко), у чергові роки «червона зараза» захопила всю Україну. Масових репресій не припинено ні за Сталіна, ні за Хрущова, а політичні репресії та блокада української мови були рекомендовані брежнєвськими інструкціями. Радянський патріотизм запанував у прийнятій новій Конституції СРСР (1978 р.). Дальше посилення русифікації проводила команда Андропова. Здавалось би, що за часів ліберального Горбачова ситуація нормалізується, а тимчасом 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про статус російської мови як офіційної на всій території Союзу.
Неукраїнська ментально адміністрація керувала Україною й за Кучми, а також до сьогодні рішучий русифікаційний голос мають т.зв. «табачники». Доказ – прийнятий 3 липня 2012 р. ВР проект закону про основи державної мовної політики, який загрожує українській мові. 15 серпня ц.р. міністр освіти Дмитро Табачник (уже колишній) заявив, що цього навчального року з 2 млн. 60 тис. закуплених міністерством підручників – 1 млн. 900 тис. (себто більше як 92 відсотки) – російською мовою.
Можна навести ще багато фактів із сумної хроніки нищення української мови. Читаю – і жахаюсь! Автори (хвала їм за це!), укладаючи хроніку, заявили: «хочемо в короткій формі, спираючись на джерела, показати, що русифікація як України, так і всіх народів, уярмлених імперією, ніяк не була самочинним, природнім процесом, як це намагаються доводити апологети імперії, а цілеспрямованою державною політикою всіх російських режимів».
Війна з українською мовою йде споконвіку… Доля української мови – це водночас доля української держави й нації. ■
