Реакція дитини залежить від її вроджених схильностей та від виховного впливу батьків. Надзвичайно важливо, щоб позитивно настроїти малого школяра: висловлюватися добре про інших учнів та можливості, які дає школа. Підривання авторитету вчителя в більшості випадків призведе до того, що дитина перестане слухатися, нехтуватиме покладеними на неї обов’язками. Пізніше це часто переходить в іґнорування інших дорослих, в тому числі й батьків. Варто говорити про свої шкільні спогади, можна показати фотографії з того періоду, свідоцтва з оцінками, привести раніше до приміщення школи, разом з дитиною вибрати зошити, шкільну сумку й приладдя. Дитина повинна знати, що у випадку, якщо в неї виникнуть проблеми, то вона може звернутися за допомогою до батьків. Тому слід звертати увагу на сиґнали, які йдуть від дитини після повернення зі школи: вони не завжди виражаються у словах, бувають і невербальні (дитина стає смутна, плаксива або занадто збуджена). У деяких дітей їхні труднощі проявляються соматичними симптомами (головний біль, шлункові проблеми), тому не можна допустити, щоб вони навчилися в такий спосіб радити зі стресом. Коли дитина помітить, що на неї звертають увагу й цікавляться її справами тільки тоді, коли хворіє, то не дивуйтеся пізніше, що їй буде емоційно “оплачуватися” хворіти.
Важливо, щоб малюка освоїти з новою організацією дня. Допоможіть йому так запланувати заняття, щоб часу вистачило на все. З першого дня треба старатися привчати дитину до пунктуальності, систематичності. Звичайно, корисно буде ввести ритуали: вчасно йти спати, самостійно вдягатися, снідати, разом з усіма, пакувати канапки в школу. Варто приготувати постійне місце для виконання домашніх завдань, де ніщо не відволікатиме уваги, саме там поставити книжки і шкільну сумку, приладдя, разом складати потрібні на наступний день речі – все це допоможе виробити відповідні навички, які стануть у пригоді пізніше. Коли проводимо дитину до школи, слід уникати довгих прощань. Батьки, які уважно слухають, що дитина говорить після повернення зі школи, цікавляться тим, що відбувається в школі, мають з нею набагато кращий контакт.
Те, чи малий учень пристосується емоційно до шкільних умов, залежить від того, який образ самого себе та світу переказали йому батьки, чи зміцнювали самооцінку дитини, чи навпаки, чи визначали відповідні межі й ставили вимоги, чи були послідовні у вихованні. Уміння справлятися з емоціями (наприклад, з поразкою або відстроченням винагороди), прищеплення соціальних норм (в тому числі, що треба брати до уваги почуття інших людей), приготування до відповідної поведінки в групі однолітків – це основа для досягнення готовності до школи. Батьки повинні усвідомлювати, що нагороди мобілізують, а найбільше покарання – це брак нагороди. Не слід оцінювати й критикувати дитину загалом, критика може стосуватися поведінки дитини, а не її особи в цілому. Щоб дитина розвинула свій потенціал, повинні бути заспокоєні її потреби: безпеки (передбачуваність поведінки інших людей та навколишнього світу, доступність батьків), любові (емоційної близькості), приналежності (до сім’ї і групи однолітків, шкільного класу), активності, розвитку, сприйняття та контакту з іншими людьми.
Недобре, коли батьки, часто несвідомо, переказують дитині страх перед школою, переконання, що навколишній світ ворожий, що інші люди недобрі. Таке ставлення свідчить про тривогу і непевність самих батьків, які, прищеплюючи дітям страх, хочуть їх зробити емоційно залежними, підтвердити свій образ світу – і таким чином впоратися з власними “демонами”. Це може бути особливо небезпечним у середовищі національних меншин, де ідентичність часто будується на основі страху у відношенні до переважаючої більшості, страху перед асиміляцією і на необхідності захищати власну відмінність. Набагато простіше і корисніше, коли дитина перед тим, як піти до школи, довідається просту істину – що люди різні, що є інші національності, віросповідання. Це зміцнює її почуття власної вартості, стабілізує ідентифікацію, навчає поважати відмінності і пізніше допомагає знайти своє місце в класі. Варто відповісти собі на питання: яке значення ми надаємо національним цінностям і чи через їх призму оцінюємо, відкидаємо, класифікуємо інших людей, чи цінність даної особи визначається тим, якою вона є людиною.
Коли ми відправляємо дитину до школи, іншими словами, “висилаємо у світ”, ми втрачаємо над нею, деякою мірою, контроль, у певний момент зовнішнє середовище (передусім однолітки, іноді вчителі, інші авторитетні особи) стає так само, або й навіть більш важливим. Отоді ми так насправді збираємо врожай з попередніх років, тоді виявляється, наскільки сильний був наш зв’язок і міцні цінності, винесені з дому.
Ті, чия оцінка була важливою для дитини, якщо її часто навіть побоювалися, ті особи ніби входять всередину нутра і стають невід’ємною частиною особистості – голосом совісті. З іншого боку, дуже важливим чинником, пов’язаним із ще не сформованою ідентичністю дитини, є бачення себе очима інших людей (дзеркало соціальне стає внутрішнім образом), тоді самооцінка дитини залежить від того, чи сприймуть її, чи ні, тоді теж пошук сприйняття стає провідним мотивом. Якщо клас однорідний з огляду на національну приналежність, віросповідання, то існує небезпека відторгнення, стигматизації того “іншого”. Важливо, щоб дитина мала тоді підтримку батьків, сім’ї, та альтернативну групу однолітків, з якими може себе порівнювати, наприклад, інші діти з позашкільних занять, діти знайомих, родини. Відвідування уроків рідної мови або релігії “свого” обряду, допомагає дитині стабілізувати почуття укорінення і допомагає віднайти своє місце в складній реальності.
На закінчення варто повторити стару істину: важливо, щоб з дитиною розмовляти. Чи то в контексті входження у шкільний світ, або в будь-якому іншому. Дозволяючи задавати питання, ми не повинні боятися, що чогось не знаємо, адже завжди можна пошукати відповідей разом з дитиною. Це створить основу для формування порозуміння й встановлення духовного зв’язку з дитиною, таких важливих у процесі виховання.

“Наше слово” №41, 9 жовтня 2011 року {moscomment}