Надія Пастернак ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №29, 2016-07-17
Львівська національна академія мистецтв вибрала на конкурсі 29 березня ректора. Став ним Володимир Одрехівський – скульптор і народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, лауреат мистецьких премій і переможець багатьох конкурсів. А ще він – педагог та мистецтвознавець, завідувач кафедрою монументально-декоративної скульптури Львівської національної академії мистецтв, професор цієї академії, кандидат мистецтвознавства і син відомого скульптора, різьбаря, заслуженого діяча мистецтв України, уродженця села Вілька Сяніцького повіту.
У майстерні скульптора відразу привертають увагу портрети батька, Василя Одрехівського, і матері, Марії Байко, народної артистки України, відомої співачки із тріо «Сестри Байко», яка теж походить з Лемківщини.
«Від батька – до сина…»
Володимир Одрехівський: – Я народився у Львові, а мої батьки походять з Лемківщини. Вони обоє з депортованих родин, які були виселені в 1946 році. І що стосується джерел, то це в мене в серці… Батько походив із села Вілька, де майже всі займалися різьбою на дереві – це така анімістична скульптура: олені, орли, кабани, виконані, як правило, з липи, з такого м’якого податливого дерева, традиційного для різьби в Західній Україні.
Мій дідусь це робив, і батько з шести років почав різьбити, а в дев’ять років він уже цим на костюм собі заробив… Так люди працювали там, а потім доля закинула їх сюди. Життя довелося починати з нуля. Господарку батько залишив, поступив в училище, а потім в Інститут прикладного і декоративного мистецтва та став професійним скульптором. Уже на початку своєї мистецької кар’єри батько виконав цілий ряд робіт, які зараз зберігаються в Національному музеї у Києві, в Музеї імені Андрея Шептицького у Львові й в інших містах. Він є одним із співавторів пам’ятника Іванові Франку у Львові і ще цілого ряду інших пам’ятників.
Мама теж з депортованих – із села Яблуниці. Це більш низинні місця. Так само розказувала, що за кілька годин мусили зібратися, кинули на воза те, що там вмістилося, і виїхали, бо такі були обставини… Я бачив ті місця. Село мами збереглося. Є навіть та хата, де вони жили. Це дуже зворушливо, а от батькове село вже не існує. Воно було в горах, і коли їх вигнали, там уже ніхто не селився. Сусідські села хіба розібрали те, що могли. Тепер там лише залишки криниць і старі здичавілі фруктові дерева…
Надія Пастернак: Коли прийшло відчуття, що скульптура – Ваше справжнє покликання?
– Усе вийшло якось природно, бо я виріс у Львові, де дуже багате мистецьке середовище, у мистецькій сім’ї: мама – співачка, викладач консерваторії, батько – скульптор. Їхні друзі – це митці: живописці, графіки Євген Безніско, Володимир Патик, Еммануїл Мисько. Це великі імена для нашого часу… Я музикою займався, закінчив музичну школу, але якось скульптура переважила. Це непроста професія, бо треба дуже багато працювати над чимось одним, але я люблю її, люблю руками щось творити. Часом вони такі потріскані…
Батьки підтримували в мені потяг до мистецтва. Я і в дитячій художній школі навчався. Ми там ліпили, малювали, там були дуже цікаві викладачі, згодом – відомі художники Роман Петрук, Марія Савка-Курочка, Петро Маркович. Я мав добру школу.
«Мої улюблені теми – антоничівські»
Схоже, що це збурення всередині не покинуло Вас дотепер, бо Ваші роботи теж збурюють глядача. От взяти хоча б останню виставку…
– Ця виставка складається з двох частин: перша група – це роботи, виконані за останні два роки. Це мистецькі інспірації на події нашого часу, коли загострилось і це відчуття часу, і людських цінностей, і кожного людського життя, навіть кожної прожитої миті. Перед українцем тепер гостро і категорично стоїть питання: хто ти, яке твоє відношення до твоєї Батьківщини, до людей, і це умовно викристалізувалося в тему чорного і білого, добра і зла, вічної теми боротьби.
Ряд композицій – це свого роду питання до самого себе, бо я більше схильний до того, що мистецтво повинно задавати питання, на які кожен з нас відповідає по-своєму, тому тут – тема землі, боротьби двох сил, народження чогось нового – світлого, духовного, а друга частина виставки стосується моєї улюбленої антоничівської теми: гармонії людини з природою, взаєморозуміння людей, кохання – це теми, над якими я роками працюю, і вони є висловлені в цілому ряді нових композицій.
Як Ви вважаєте, теперішній стан війни, невизначеності і багатьох негативних моментів у суспільстві якось відбивається на мистецтві?
– Мистецтво розвивається – наперекір усім обставинам, не дивлячись на нашу теперішню складну ситуацію. Цілий ряд митців працює. Інше питання – що вони роблять? Знаю, що багато художників роблять якісь відмінні речі, які робили до того рубежу – листопада чи грудня 2013 року. Справжній художник не може не працювати. Й, очевидно, ми всі – митці,
письменники і журналісти – виростаємо з рідного ґрунту, і те, що довкола нас відбувається, хоч-не-хоч мусить відбиватися на нашій творчості, навіть тоді, коли ти працюєш над зовсім відстороненими темами. Навіть тоді, якщо художник сам цього не усвідомлює. Деяким моїм колеґам зараз важко працювати і висловлюватися, але я знаю, що всі працюють. Цей важкий час став дуже сильним поштовхом, він нас збудив, змобілізував.
Над чим зараз працюєте?
– З великих робіт завершую пам’ятник Антоничу. Це складна робота, де кожну деталь треба добре викінчити, бо відповідальність дуже велика. Це не просто щось собі в майстерні зробив: цей пам’ятник перед людьми залишається на довгий час.
У 2008–2010 роках було декілька турів міжнародного і всеукраїнського конкурсів на найкращу ідею пам’ятника цьому поетові у Львові, й так зірки склалися, що ми з групою архітекторів той конкурс виграли.
Архітектори вже працюють над благоустроєм скверика на вулиці Городоцькій, (біля цирку), де цей пам’ятник стоятиме. Він уже мав відливатись у бронзі, але зараз – важкі часи, й ми вирішили зачекати, бо кошти потрібні на важливіші справи.
Багато часу в мене забирає академія мистецтв. Я дуже люблю її, адже тут вчився й одразу по закінченні був запрошений викладати. Для мене це все щось дуже органічне. Робота з молоддю так само дає свій поштовх і стимул ставити їй проблеми, які ти собі ставиш як художник і пробувати з ними вирішувати ті завдання, які ти колись, може,
й вирішував, а зараз пробуєш на новому рівні. Я дуже багато вчуся в молоді: це нова енергія, нові ідеї, це дуже багато мені дає. Все моє життя пов’язане з академією.
То ж успіхів Вам на новій посаді! ■
