Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ 2008-12-26
Mіністр Томаш Семоняк в інтерв’ю для “Нашого Слова” розповів про філософію Міністерства внутрішніх справ і адміністрації у відношенні до меншин, в тому числі української. Народний дім у Перемишлі незабаром повернеться до українців, а всі меншини скористають на реформах у громадських ЗМІ – це лише деякі з міністерських сподівань.
Я к Ви, пане міністре, оцінюєте теперішню ситуацію національних і етнічних меншин у Польщі та співпрацю з їхні-ми представниками?
-Ми багато розмовляємо, а це завжди служить порозумінню. Думаю, що меншини бачать, що наші наміри якнайкращі, що хочемо йти уперед у справах, де останніми роками були збої. Маю тут на увазі такі питання, як український Народний дім у Перемишлі чи двомовні таблиці. У реалізації цих завдань раніше не було досить рішучості. Ситуація меншин, особливо після прийняття у 2005 р. закону про національні та етнічні меншини, добра, незважаючи на те, що є багато справ, які треба вирішити.
{mosimage}
Ми зорганізували у вересні зустріч спільної комісії уряду й меншин на тему історичних питань, у жовтні говорили про освіту – це значить, що ми відкриті, навіть якщо існують розбіжності й проблеми.
В історичних питаннях українська сторона часто неґативно оцінює співпрацю з Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва.
-Тут, схоже, як і в випадку спільної комісії, ми мусимо зустрічатися і говорити про головні проблеми, шукаючи порозуміння. Важливі теж конкретні дії, бо немає двох ідентичних ситуацій, кожен напис на пам’ятнику інший, кожна особа чи дія можуть оцінюватися по-іншому.
Це справи, які теж в інших країнах викликають багато емоцій, однак швидких і чудесних вирішень немає. Шануючи себе, взаємну історичну пам’ять та почуття, можна справді багато зробити і ми будемо цьому сприяти. Ми повинні будувати атмосферу пошани до багатокультурного минулого. Потрібні такі заходи, як відзначення 70ої річниці нищення церков у Люблинському воєвідстві. У тій урочистості, яка пройшла дуже широким ехом, брали участь також представники президента, уряду та місцевої влади.
Однак, наприклад, у Варшаві існує проблема з пам’ятником жертвам Голодомору в Україні. Секретар РОПБіМ Анджей Пшевозник пояснює, що спочатку треба вшанувати пам’ять польських жертв тієї трагедії.
-Важко виразити своє ставлення щодо окремих висловів, загалом вирваних з контексту. Кілька місяців тому я розмовляв з послом України Олександром Моциком, який дякував за становище Сейму РП в справі Великого голоду. З пам’ятниками у Варшаві, пов’язаними з Україною, я маю теж приємні особисті спогади, бо коли я був віцепрезидентом столиці, то закладав наріжний камінь під пам’ятник Тарасові Шевченку, хоч для частини поляків це теж неоднозначна постать. Велика трагедія голоду, яку пережив український народ у 30х рр. ХХ ст., заслуговує на вшанування гідне й у відповідному місці. У цій справі нема чого міряти й важити.
Два питання: на якому етапі знаходиться справа Народного дому в Перемишлі? Що з досі не вирішеним спором між Греко-католицькою та Православною церквами.
-У справі Народного дому ми розмовляли недавно з головою Об’єднання українців у Польщі П. Тимою і головою Перемиського відділу М. Туцькою. Все проходить згідно з планом, який ми раніше прийняли. Послідовність буде така, що невдовзі повинно завершитися переказування в розпорядження воєводи ділянок від Міністерства національної оборони. Після того воєвода як репрезентант державного майна звернеться з пропозицією обміну його на Народний дім, збереться Міська рада і виразить на це згоду. Тут я не сподіваюся проблем, поперше тому, що є письмове зобов’язання президента, який особисто вибрав замінну нерухомість, а крім того знаю, що Міська рада дуже прихильно ставиться до цих дій. У найпесимістичнішому варіанті, який мені представила підкарпатський віцевоєвода Малґожата Хомич, усю операцію формально закриваємо у лютому 2009 р. Наступний крок – це переказування цієї нерухомості з Фонду державного майна у власність ОУП. Потім почнеться підрахування потреб і творення програми їх фінансування. Це повинно тривати приблизно 2 місяці, далі приймемо багаторічний план праці і встановимо джерела фінансування. Вважаю, що праці розпочнуться наприкінці наступного року. Такий графік визнав реальним також голова П. Тима.
Якщо йдеться про Церкви, то головне питання – це порозуміння між представниками Греко-католицької і Православної церков. Ми кілька місяців ведемо розмови, які вже наближаються до завершення. Я оптиміст, але звичайно, що поки не поставлені підписи, то ще все може статися. Спосіб, у який уряд бере участь, і добра воля обох Церков дають упевненість, що розв’язання буде задовільне і думаю, що все виясниться протягом найближчого місяця.
А що станеться з меншинними програмами у громадських ЗМІ в контексті планованої реформи мас-медіа? Чи їхнє функціонування буде краще ґарантоване, так, щоб не появилися проблеми зі зміною годин виходу в ефір чи недостатнім фінансуванням?
-Плановане введення програмних ліцензій досить стисло визначить функцію громадських ЗМІ, що теж закінчить кількарічну дискусію про те, що є їхньою місією, а що ні. Зникне також проблема спихання на пізні нічні години вартісних передач та тих, які стосуються національних і етнічних меншин. У ліцензії буде сказано, наприклад, що TVP або Радіо Білосток отримають гроші з абонементу, але за умови, що раз на тиждень між 19 і 20 годиною зроблять півгодинну передачу для меншини, або про меншини мовою більшості. Тепер такі обов’язки громадських медіа записані в законі серед кільканадцяти інших. Тому вони можуть довільно інтерпретуватися й акцентуватися. Система, що зрештою й видно, не діє справно, бо не може така важлива справа спиратися на особисту симпатію чи смак редактора. Мені здається, що програмні ліцензії – це великий шанс для того, щоб запевнити громадський характер мас медіа, а такі вирішення, як фонд громадської місії, ґарантуватимуть їм достатній фінансовий потік. Ми будемо дуже уважно слідкувати, щоб ті вирішення були чітко записані.
Черговою планованою реформою буде та, що стосується реприватизації. Чи передбачений якийсь спеціальний порядок у випадку майна меншинних організацій або, наприклад, українців, які постраждали внаслідок акції “Вісла”?
-Становище Фонду державного майна, який працює над проектом відповідного закону, таке, що в майбутньому при розгляді реприватизаційних справ не буде різниці, чи хтось є представником меншини, чи ні. Ідентичний принцип правдоподібно застосовуватиметься у випадку майна меншинних організацій. Поки немає закону, то важко щось більше сказати. Згідно з попередніми домовленостями, відповідний проект мав бути готовий до кінця року і я думаю, що цей термін буде дотриманий.
Як виглядає дотаційна політика держави щодо меншинних організацій? Чути, наприклад, голоси, що з бюджету меншин отримують підтримку також сильніші державні будинки культури. Чи організації, які не мають за собою довшої історії, можуть звертатися до МСВіА про дотації?
-Розподіл коштів, особливо в 2008 р., сильно спрямовувався саме на меншинні організації та їхні заходи. Оскільки не всі меншини мають одну структуру, яка їх об’єднує, то часто появляється питання вибору, кому надати громадську підтримку. Зустрівся я і з такими голосами, що своєю дотаційною політикою ми зберігаємо дійсний стан і не сприяємо новим, молодшим організаціям. Я проти того, щоб із бюджету меншин давати гроші на те, щоб запросити ансамбль з України і зорганізувати в якомусь будинку культури імпрезу під назвою “Дні української культури”, якщо це не має жодного зв’язку з цією меншиною в Польщі. І таких рішень немає, натомість прошу комісію, що аналізує внески, бути уважними до нових ініціатив. Ідеться про те, щоб не душити їх у зародку браком коштів. Повинна бути рівновага, ми не хочемо ситуацій, коли виключно визначені організації отримують підтримку. У конкретних меншинах буває з цим порізному, але якраз у випадку ОУП нема такої проблеми, бо це велика структура, яка сама дбає про різноманітність заходів. Натомість є меншини, де існують дві або кільканадцять організацій, і тут з підтримкою значно складніше. У випадку нових організацій завжди слід подивитися на конкретний внесок і пропозицію. Якщо внесок цікавий, то чому б його не підтримати? Однак ми не хотіли би підтримувати такі ініціативи, які мали би поділити дану меншину. Дотаційна політика не може слугувати конфронтуванню, розігруванню когось чи створюванню проблем.
…Але, мабуть, саме так було у випадку ансамблю “Кичера”, або теж Білоруського суспільно-культурного товариства, яким унаслідок формальних помилок значно була обмежена фінансова підтримка?
-Так було в минулому, але в тих справах не я вирішував. Натомість у випадку БСКТ навіть ті, що були покарані дотаційним мораторієм, не оскаржували рішення про створення іншої організації. Не думаю, щоб тут була якась недобра воля, друге дно або велика змова. Дивлячись на признані суми і беручи до уваги факт, що є два напрямки серед білоруської меншини, то той, що пов’язаний з БСКТ, зовсім не постраждав. Якщо йдеться про “Кичеру”, то формальні помилки тут неможливо було виправити. Це одна з перших моїх справ, однак, незважаючи на добру волю з нашої сторони, не могло бути згоди на порушення правил. Колеґи з “Кичери” шанують таке становище. Тепер ансамбль з тяжким трудом сплачує борг, а ми стараємося прихильно ставитися до його внесків. “Кичера” – це велика цінність і великий доробок, який напевно варто розвивати.
Чи є можливим створити такий дотаційний механізм, який би не ставав уже причиною подібних проблем?
-Цього року ми зробили багато, щоб цей механізм був справний і дієвий, а передусім ми хотіли уникнути простих збоїв. Таких, як те, що гроші виділяються у квітні, а організації мають проблему, як функціонувати протягом перших місяців року. Ми теж старалися ліквідувати якусь погано зрозумілу скрупульозність при дотаційних внесках. У таких справах не можна сказати, що щось буде назавжди – про це треба постійно дбати. Водночас дуже легко напрацьовану модель зіпсувати поганим рішенням, браком підпису чи зволіканням. Важливу функцію в цих справах відіграє спільна комісія уряду та сеймова комісія меншин. Уже давно під час засідань не було тут розмови про дотації, отож розуміємо, що різні прийняті рішення успішно діють. Мені здається, що чиновники, які займаються дотаціями, функціонують у сприятливій для меншин атмосфері, не хочуть ускладнювати і створювати труднощі.
У такому разі, чому ОУП не отримало дозволу, щоб перенести гроші з імпрези, яка не відбулася в Ґлембоцьку, на Фестиваль української культури в Сопоті? Раніше не отримав дофінансування також концерт духовної музики в Ґіжицьку. Пояснювали, що це захід релігійний, але так само релігійний часопис “Przegląd Prawosławny” вже отримує підтримку з бюджету.
-Перенести гроші є можливість, часто на це погоджуюсь, однак перед заходами, які мали б відбутися. Є положення, які це регулюють. Якщо спочатку виконано перенесення, а потім запитано про згоду – то це вже проблема. У випадку місячника “Przegląd Prawosławny” ми не підтримуємо все видання, бо це не наша ділянка, а тільки культурний додаток цього часопи су. Я не знаю деталей, що стосуються концертів у Ґіжицьку – ніхто в цій справі до мене не звертався. Мабуть, цю подію також можна назвати культурною, однак це не так, що кожний внесок отримує дофінансування. Знаю, що є схожі заходи, наприклад у Гайнівці, і я сам звертався до міністра культури про її підтримку.
Як видно, фінанси становлять однак значну проблему для меншин. Можливості міністерства обмежує бюджет, але чи відомство може допомогти організаціям у пошуках інших джерел, наприклад, з європейських фондів?
-Це не ми, а самі організації повинні шукати, і є позитивні приклади в здобуванні таких коштів. Ми розпоряджаємося грошима, признаними в бюджетному законі, і завжди стараємося їх ретельно і розумно розподілити. Натомість ми не маємо фахівців, які б зайнялися фінансовою інженерією меншинних організацій і пошуками європейських грошей, це не роль уряду. Меншини повинні старатися про це самостійно, а додатково мають у розпорядженні сеймики воєвідства чи міста, які часто на різні імпрези дають значні гроші. Існує також європейська програма “Людський капітал”, тільки вся філософія євросоюзних фондів полягає в тому, щоб організації й люди самі до них зверталися, а не управління. Ми не маємо шансів, поперше тому, що це ми розподіляємо ті гроші, отож не можемо їх самі собі давати, а подруге, тут ідеться про те, щоб допомагати організаціям, а не брати на роботу черговий десяток чиновників.
Дякую за розмову.
“Наше слово” №52, 28 грудня 2008 року {moscomment}
