Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №38, 2015-09-20
Понад рік у місті Битові (Поморське воєвідство) працює «Музичне ательє». У ньому діти різного віку можуть вчитися гри на різного роду інструментах, а принаймні мають можливість спробувати, чи музика стане їх пасією. Про задоволення зі своєї праці та її ефекти розповідає Ярослава Булка-Демкович, член родинного гурту «Булочки».
Павло Лоза: Польський рокмен Мунєк Стащик сказав колись: «Маю щастя, бо роблю те, що люблю, а люди ще мені за це платять». У тебе так само?
Ярослава Булка-Демкович: Так. По-перше, я люблю позалагоджувати справи, організовувати концерти та інше, а друге, веду заняття, навчаю дітей. Це все маю завдяки моєму «ательє». Мені відповідає, що не мушу сидіти вісім годин на роботі. Я навчаю гри на гітарі, але теж іду до садочка навчати малюків ритміки, проводжу заняття зі співу. Важливо, що діти хочуть до мене приходити.
Як сталося, що твоє хобі стало твоєю професією?
Все почалося з того, що я пішла вчитися на музичний відділ у Слупську, чого не дуже хотіли мої батьки. На їхню думку, я мала бути юристом або психологом, але я вибрала музику. Вже після першого курсу отримала працю. Вчила грати на гітарі в приватній школі. Це мені подобалося. По-перше, це була робота за професією, яку я вивчала, тому не мусила працювати в «Мак Дональдсі» чи підробляти, як інші студенти. Рідко трапляється, щоб уже по першому курсі працювати у своїй професії. Відтоді я дуже серйозно почала думати про відкриття своєї музичної школи.
…у Битові.
Так, але виявилося, що не так усе просто. Це мале місто і менші можливості. Важко знайти роботу, тим більше в моїй професії. Як я вчилася на четвертому курсі, у битівському старостві з’явилася можливість отримати гроші на заснування свого бізнесу. На нього подало заяву та необхідні документи 120 охочих, з чого гроші могло отримати тільки 18 бажаючих. Мені пощастило і тому я змогла облаштувати своє «ательє».
Коли воно стало діяти?
На початку травня торік відбувся перший пробний урок. Я дала оголошення до місцевого тижневика, однак не думала що до кінця навчального року наберу охочих, тим більше, що наближалися канікули. Виявилося, що протягом двох місяців назбиралося 25 учнів. У малому місті інформація швидко розповсюджується. Тепер маю 50 учнів, і приходять наступні. У нас є навчання гри на гітарі класичній та електричній, фортепіано, акордеоні, барабанах, відбуваються заняття для малюків, де діти можуть познайомитися з мистецтвом, яким є музика, та відбуваються уроки зі співу. Заняття проводяться індивідуально та в групах. Під час канікул проводимо теж курси і музичні майстеркласи для дітей та молоді.
Діти самі хочуть вчитися гри на інструментах чи це мрії їхніх батьків?
Дітей можна поділити на дві групи: послідовні, які мають послідовних батьків, і непослідовні. В моїй недовгій вчительській кар’єрі я мала дітей, для яких музика була їхнім третім або четвертим хобі. Бувало, що батьки витратили гроші на гітару чи кейборд, а дитина через два місяці сказала, що вже не хоче цим займатися. Більш серйозно до справи підходять діти віком 10–15 років. Такі учні під моєю опікою починають творити свої гурти, а я їм полагоджу концерти. Може, протягом року не забагато могли навчитися, оскільки уроки відбуваються раз на тиждень, проте бачу, що багато вправляються вдома. Їм залежить на музиці. Часто самі підсилають мені матеріал, який хотіли б вивчити. Така активність допомагає мені в підготовці занять для них. У нас немає оцінок, бо «ательє» не є школою, проте вдома займатись треба кожному. Коли вже хтось добре грає, то поєднуємо різні інструменти і твориться гурт. Це якоюсь мірою для них нагорода, хоч теж не є легко навчити грати спільно один твір. Навчаємо також двоє дітей з аутизмом. Музикотерапія дуже їм допомагає. У нас така дитина має нагоду себе викричати, виспівати свої емоції. Для матерів це неймовірно, що їхня хвора дитина завдяки музиці може спокійно півгодини посидіти та ще й заграти на інструменті якийсь твір.
Для мене важливо, щоб мистецтвом, яким є музика, дітей не мучити. Вони самі мусять цього хотіти. Тому в нас можна домовитися про безкоштовний пробний урок. Завдяки цьому дитина пізнає таємниці гри на інструментах чи співу. Кожен сам може спробувати, чи музика для нього буде якоюсь новою пристрастю.
Чи є потреба такого «ательє»?
Для мене це моя фірма, праця, яка приносить мені не лише гроші, але передусім радість. Проект так розвинувся, що я змушена була попросити про допомогу моїх сестер. Зараз одна з них, Мірка, яка живе у Слупську, приїжджає на вихідні, щоб повчити дітей гри на фортепіано, а друга, Оля, можна сказати, відкрила філію «ательє» в місцевості Тухомє. Для учнів з Тухомя це добре, бо не мусять їхати 15 кілометрів до Битова. Там теж уже є стільки охочих, що це перевищує наші кадрові можливості. Тепер у мене навчає п’ять вчителів. Як видно, є така потреба на ринку і треба тим скористатися.
Який реальний прибуток дає музика? Можна з неї вижити?
Гроші є такі самі, якби я була вчителем у школі. Мій батько був учителем, моя сестра є вчителькою. Я свідома, що вони мають платні відпустки й інші соціальні пільги. Але я маю комфорт роботи. Я – вчитель музики і сама собі директор.
Музика у вашій сім’ї – з діда-прадіда, а ваш батько, здається, навіть написав про вас пісню.
Син брата мого діда був викладачем Львівської національної музичної академії ім. Миколи Лисенка, а зараз його невістка теж там викладає. У нас музики завжди було багато вдома, головним чином, завдяки батькові. Він досі грає собі на акордеоні, і це одна з його пасій. Дійсно, батько написав пісню про те, як ми народжувалися, про те, як приходив до лікарні з надією, що буде син… А тут знову доня!… Нас – п’ятеро, ми всі закінчили музичну школу. Для моїх сестер це не професія, але, з огляду на те, що Оля та Мірка мають педагогічну освіту, вони ведуть заняття для дітей в «ательє». Інколи є так, що батьки так сильно натискають своїх дітей, щоб вчилися грати на інструменті чи співати, що дітей це відштовхує. В нашому домі було навпаки. Батько заохочував нас різними способами. Наприклад, коли я закінчила вже три роки музичної школи, то отримала нову гітару. Через кілька наступних років отримала електричну гітару. Ніхто з моїх ровесників у той час такого не мав, а я ще й вміла на ній грати!
Тоді виник ваш родинний ансамбль «Булочки»?
Починалося від дитячих фестивалів української культури в Кошалині, на які ми їздили. Кожна з нас вчилася грати на якомусь інструменті, і ми помалу почали їх додавати до співу. Так створилися «Булочки». Ми грали і досі граємо для приємності, але виходить так тому, що ми – родинний ансамбль, а не машинка для заробляння грошей. Тому спільна гра дає нам стільки сатисфакції. І це не зміниться. Виступаємо теж на концертах.
Ви граєте не лише на українських весіллях чи Маланках, але теж на польських.
Останнього разу на польському весіллі, де ми грали, молоді забажали собі, щоб половина репертуару була українська, а друга – польська. На польських весіллях часто теж просять нас заграти якусь українську пісню. Особливо це помічаю в нашому реґіоні. Підходять до нас гості і кажуть, що «вони то вже ні, але бабця має українське коріння, і файно було б почути якусь українську пісню». Майже на кожному польському весіллі трапляється така ситуація. І ми граємо «Ой чорна я си, чорна» або іншу пісню. Декому сльоза потече.
Дійсність така, що всі тікають до великого міста. Ти вибрала по-іншому та ще й придумала, що будеш заробляти, здається, на неприбутковій ділянці, якою є культура. Тобі вдалося. Знайомі заздрять такого успіху?
Мій приятель, українець з Битова, завершив престижну школу у Ґдині, студії в Англії, а зараз вирішив поїхати в Канаду, щоб там жити і працювати. Одного разу мені сказав, що я більше світова, як я думаю, бо в молодому віці маю свою музичну фірму, з доходів якої живу. Знаю, що жодна інша праця не дала б мені так багато задоволення з того, що роблю, і ефектів, які вона приносить. Як показує життя, музика дає мені й гроші. Я сама все пояснюю послідовністю. Вже від гімназії знала я, що буду мати свою фірму, яка буде діяти в музичній сфері. Спочатку це мав бути музичний садочок, тому постійно робила якісь додаткові вишколи – хореографічні, ритмічні, музико-терапію та інше. Вивчала речі, які мені дійсно знадобилися нині. Зі свого досвіду й досвіду інших знайомих також бачу, що коли зосередишся на одній меті чи професії, вчишся, їздиш на семінари, стаєш професіоналістом у своїй ділянці. Наступне – це покора, потрібна, щоб повернутися до малого міста. Мій чоловік, навчаючись на останньому курсі, отримав пропозицію писати кандидатську дисертацію в навчальному закладі, проте вирішив працювати як робітник в одному з підприємств у Битові, де просто вигинав металеві труби. Так працював півроку, але не було виходу, оскільки ми хотіли лишитися в Битові. Виявилося, це була добра думка. Зараз мій чоловік є керівником у тому підприємстві. Думаю, без його допомоги відкриття «ательє» було б, хіба, неможливим. Важливо, що наше планування майбутнього не зосередилося на грошах. Завдяки цьому моя мрія ніколи не була і не буде машинкою до вироблювання грошей. Просто мені музика в житті дала і дає багато приємності. Я також хочу, щоб було так у випадку моїх учнів.
Я дуже люблю церковну музику, тому писала маґістерську роботу про церковний репертуар чоловічого хору «Журавлі». Можливо, у майбутньому я захочу створити якийсь український хор у Битові. Побачимо… ■
Більше інформації про «Музичне ательє» на muzyczne-atelier.pl
