Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №33, 2015-08-16
Якщо оцінювати успішність культурного заходу кількістю присутніх на ньому людей, то зиндранівське дійство «Від Русаль до Яна», організоване тамтешнім Музеєм лемківської культури, легко б обігнало «ватри» і в Ждині, і в Монастириськах. Старий сільський писар Кукела, хоч і вчений, таки не передбачив, що траву на його обійсті, яке успадкував пізніше творець музею Федір Ґоч, у липні в 23 раз буде топтати понад 1000 людей, бо раз на рік у Зиндрановій є стільки ж людей, що й перед депортаціями…
Території та ідентифікації
Насмішливо-пронизливий різкий голос Василя Шкимби о годині 13.00 східно-лемківського часу струснув Михайлом Федошем, який сидів у третьому ряду й чекав. На голос В. Шкимби чекав, бо той Шкимба чи не щороку володіє сценою в Зиндрановій. Крім Федоша, здригнулося ще кількадесят осіб, тому що Шкимба вміє такими словесними вихилясами пригощати слухача і такою руснацькою логікою володіє!
От і здригнувся Федош, бо він, людина 1922 р. народження, якраз для цього приїхав у Зиндранову з Любіна за Вроцлавом. Шкода, що зі сцени або хоча б з якогось кутка велика хмара присутніх «глядачів» не могла почути його розповіді про рідне зиндранівське село. Поки Богдан Ґоч, як господар свята, вітав гостей і читав привітальні листи від власть імущих, Федош розповів мені, як його депортували 1945 р., як в Україні арештували за допомогу УПА та посадили в Сибір, як вернувся в польську державу й українську Зиндранову, 20 років тому поставив муровану хату й досі не може її продати, бо нема купця. Чи до хати, чи на «Від Русаль до Яна» – він кожного року приїжджає в рідне село. Ці слова припали Русенкові: «Хто живий, няй ся тримат, надії не тратит…», якими Шкимба підтримав власний філософський винахід, виплеканий на два веселі дні 25–26 липня: «бо на серіо не буде нич…».
А хор «Радоцина» завдав поважний тон. Як пролунало «Гори наши, гори наши», люди встали. Між ними й Марія та Федір Ґочі, творці музею та цієї зустрічі, яких кілька років тому вдало заступив син Богдан. Хор називається «Радоцина», але він не з Радоцини, а з Пустомит коло Львова. Ведучому хору нелегко давалося поєднати депортацію з Лемківщини і лояльність щодо України. Тому родовід хору «Радоцина» він визначив таким чином: «з історичної околиці Львова». Збивався з лемківської (бо так можна б визначити мову лемків) на українську. От у назві пісні спочатку вимовив: «Казав милий, же ня візьме», а потім, зметикувавши, переробив «візьме» на «возьме». Поєднування малої та великої батьківщини краще давалося таки Шкимбі, уродженцю вже Калуша, а не Лемківщини: «Тот хлоп лемко ци українец? Українец, бо бріхатий, але барс добрий, як каждий лемко»…
Як відновлюватися?
На сцену вийшов та зробив чудове враження ансамбль «Лемківский перстеник». Діти й молодь з Гладишева і Ждині. Недавно до Вікторії Гойсак, яка працює з ним уже багато років, приєдналася, як хореограф, Ксеня Онишканич. Результат – володіння тілом і ритмом, розуміння сенсу присутності на сцені. Якби вдалося ще й приєднати хлопців-танцівників (але де їх узяти?), то Лемківщина мала б молодіжний репрезентаційний ансамбль. Та лише на 2–3 роки, на жаль, бо навчання в середній школі в Горлицях, можливо, і не розірвало б зв’язків між членами, однак студентський вік таки поклав би на ньому важку долоню. І не знати, чи «Лемківскому перстеникові» щастило б з біологічно-культурним відновленням так само добре, як мокрянським «Ослав’янам».
Назустріч цій проблемі, спільній для середньої і східної Лемківщини (західну новосанчівський староста своєю забороною повертатися заблокував донині…), могла б вийти добра інформаційна політика. На «Від Русаль до Яна»книжок було значно більше, ніж на «ватрі». Свої прилавки завантажили паперовими лемко-носіями, зокрема, Себастіан Дубєль-Дмитришин, Станіслав Крицинський, Міхал Лучай. Останній з них пропонував низку краєзнавчих видань: «Русини з-над верхнього Вислока», «На риманівській Русі», «Русини з долини Яселки». Це виробництво з 2013–2014 рр. Тексти Артура Бати, які відредаґував М. Лучай, мали покупців. Вони невисокої поліграфічної якості і не мають ориґінального змісту, це нормальний польський варіант історії карпатських русинів. Для Бати вони не завжди українці і це не мало б викликати різкого заперечення хоча б тому, що вони так само не завжди були тільки русинами (зокрема після звільнення від польського культурно-політичного тиску в період ІІ Світової війни). Він і далі вміє позиціонувати русинів «між тризубом і свастикою», як у «Русинах з долини Яселки», проте справа в тому, що на тлі випусків Короснянської видавничої фірми А. Бати видно ось що: нема інформації польською мовою, яка зуміла б ефективно протидіяти поглядам автора «Бескидів у вогні». Якщо польські автори справді важкою працею добиваються нині великого успіху на дорозі до перетворення лемків на наступну польську етнічну групу, то чому не піти б їм «назустріч» тим шляхом, завдяки якому до війни був польський часопис «Лемко», а відтак український «Наш лемко»…
Шкода, що класичним, але виданням вчорашнього дня стала «Загорода». Видаваний у 1997–2014 рр. часопис раз на три місяці давав Музеєві лемківської культури в Зиндрановій можливість заповнювати прірву між Лемківщиною та роздепортованими руснаками. Товариству заради розвитку лемківської культури було б корисно вернутися до «Загороди» й видавати її, нехай навіть і польською мовою, проте, як у всіх
лемківських організаціях, у товаристві замало людей до праці. Його рада складається з 7 чоловік. «Від Русаль до Яна» вони організують привабливо, чесно та щиро, але перспектив ширшого зацікавлення з боку ратаїв поки що не видно. Ясно, голова ради Богдан Ґоч не скаржиться, не нарікає, але це, ймовірно, частина його власного життєвого credo, подібно як і стриманість перед коментуванням подій для журналістів (не захворів на синій екран – кожного дня має перед очима зелену Лемківщину).
На місці, успадкованому від предків, поклін жертвам Талергофа і депортацій. Дуклянський перевал і розважливе сонце, поміркованість та спокійна радість і присутність – оце, найкоротше, цьогорічна гостина на Кукелиному ґаздівстві. Коли гості повернуться додому, в Зиндрановій залишиться десь 120 мешканців… Бо в нас не 1945, а 2015 рік.
