Ірина Дрозд – людина-легенда
Анна Вінницька ■ ПРОЩАННЯ ■ №5, 2023-02-05
Від смерті св. п. Ірини Дрозд – колишньої директорки Початкової школи ім. Тараса Шевченка, довголітньої голови Українського вчительського товариства, громадської, культурної та церковної діячки – минуло всього два місяці. Однак усіх, хто її знав, не покидає відчуття, що відійшла вона «несподівано» та «надто скоро». Пані директор, бо так усі її називали, мала ще стільки незавершених проєктів, які обірвала хвороба. І таке велике бажання жити – дехто навіть не знав, що останні місяці вона важко хворіла. Коли ж говорила про свою хворобу, з її обличчя не зникала усмішка. Відійшла у вічність людина-легенда, відома й в українському середовищі, й польському, людина невтомна та неймовірно активна. Кожен, хто думає про українську школу в Білому Борі, насамперед бачить св. п. Ірину Дрозд, тому що саме завдяки їй нині можемо говорити про українське шкільництво не лише в Білому Борі, а й узагалі в Польщі.
– Не можна відокремлювати життя національного від релігійного. І не йдеться тут про релігійний фундаменталізм, а про правдиву любов до Бога й ближнього свого, як себе самого, – наголосив під час похоронного богослужіння о. Володимир Куцай, колишній сотрудник греко-католицької парафії в Білому Борі (нині він парох у Ґдині). – У Службі Божій ми молилися за спасіння душі св. п. пані директор Ірини Дрозд, але я також молився молитвою подяки за її життя. Бо вона жила любов’ю до ближнього, трудилася на благо нашого народу, любила Бога і свій народ та була прикладом того, про що говорить народна мудрість: без Бога – ні до порога. Тому білобірська громада теж була сильною вірою її серця – вона мала у своєму серці живу віру. Говорять, що живі закривають очі померлому, але часом теж померлі відкривають очі живим. Св. п. Ірина Дрозд багатьом відкрила очі, що варто любити свій народ, бути людиною, брати на себе обов’язки та відповідальність не лише за своє життя, але й ближніх.
– Прощаємося з людиною гігантської наполегливості та гігантської праці, людиною, котра взяла на себе дуже велике завдання перед громадою та обставинами, серед яких довелося жити після акції «Вісла». Її девіз – бути собою та передавати любов до своєї Батьківщини наступним поколінням. І це їй вдалося. Кажуть, що небо спирається на гігантів. Сьогодні ми прощаємося з гігантом української громади в Польщі, людиною, яка була квінтенсенцією роботи та об’єднання українців, – прощаючись з бл. п. пані директор Іриною Дрозд, наголосив Мирослав Скірка, голова Об’єднання українців у Польщі. Сьогодні не тільки могила буде пам’яттю про неї, а також церква, школа, діти та ми всі – кожен з нас є прикладом того, чим вона жила, що робила і що залишила наступним поколінням.
– Пані Ірина своєю особистістю будувала наше духовне й матеріальне добро, яким ми нині пишаємося в Білому Борі. Згадаймо її важкі роки директорування в Початковій школі, що закінчилися закриттям. Після того треба було переводити дітей до інших шкіл, де учні навчалися на третю зміну й уночі поверталися до своїх місцевостей. Сьогодні навіть важко уявити собі такі умови навчання, а тоді св. п. Ірина Дрозд мусила долати всі ці проблеми. Згодом, коли закрили гуртожиток, було прийнято рішення про його будівництво громадськими силами, і це вдалося реалізувати також завдяки Ірині Дрозд. Пізніше виникла думка про будівництво церкви, до якої сьогодні так радо приходимо. Ще встановили пам’ятник Тарасу Шевченкові, вшанували пам’ятним знаком акцію «Вісла» та жертв Голодомору. Робили шевченківські концерти, двадцять п’ять разів спільно колядували з поляками й створили багато інших проєктів. Пані Ірина брала до свого дому дітей, які не могли виїхати з гуртожитку додому, організовувала дитячі табори, очолювала Українське вчительське товариство – це все свідчить про її велике серце, любов до ближнього та турботу про народ, – згадував Володимир Філь, голова білобірського гуртка ОУП. Усі ми відчуваємо велику втрату.
– Людину пізнають за ділами її та як любить своїх дітей, а їх у пані директор було дуже багато. Бо її дітьми були не лише рідні Аня та Андрій, онуки, якими пишалася й для яких жила, але також учні українських шкіл. Вона була людиною великої любові та доброти, ніколи не шкодувала уваги, часу та праці для своїх дітей. Усе для їхнього щастя. Була зразком любові та праці також для вчителів української мови, розпорошених по всій Польщі, котрі відчували її велику підтримку та шану. Це просто пані директор, яка присвятила Білому Борові все своє життя: й особисте, й професійне, – від імені Українського вчительського товариства говорила Марія Туцька. Коли б не св. п. пані директор Ірина Дрозд, то, можливо, сьогодні не працювало б Українське вчительське товариство й не вийшов би жоден підручник для навчання української мови. Сьогодні чи не найбільшими плодами пані директор Ірини Дрозд є випускники українських шкіл, які мешкають по всій Польщі. Марія Туцька нагадала, що, коли почалася війна в Україні, на кордоні серед перших перекладачів були саме випускники білобірських шкіл, для яких це був просто обов’язок. А так сталося тому, що завдяки св. п. пані директор Ірині Дрозд учні часто їздили до України, й тому розуміли, що для Батьківщини потрібно та варто працювати.
– Коли ми думаємо про Білий Бір та про нашу школу, бачимо Вас: енергійну, дієву, рішучу, з усмішкою на обличчі й з великим серцем, в якому було місце для нас усіх. Тепер, коли ми пішли у світ, зрозуміли яким важким був Ваш професійний шлях, де кожен день був днем боротьби за нашу школу та гідні умови для нас – учнів. Однак Ви послідовно робили свою справу, Ви вистояли та не скорилися. У Білому Борі ми не просто отримали освіту, а зрозуміли, хто ми є. Ми навчилися любити Україну. У цьому велика Ваша заслуга. Ви для нас, пані директор, виняткова вчителька, чудова людина, але перш за все серце нашої школи. Дякуємо Вам, пані директор, за науку, за турботу та добро. Ви були, є та будете в серці кожного з нас, – наголосила білобірська випускниця Анна Мацинська-Мисько.
– У своїй праці на благо українського народу, його історії, культури, традиції, праці на користь української громади в Польщі та польського місцевого середовища бл. п. Ірина Дрозд була «білобірською залізною леді» – хоча вона вміла нервуватися. Однак під цим «залізом» було величезне серце, щира усмішка та бажання допомогти кожному незалежно від національності та походження. Коли в 2018 році св. п. Ірина вже не була депутаткою місцевої ради Білого Бору, це не завадило їй бути присутньою в самоврядному середовищі – вона надалі заходила до ґміни, казала «cześć szefie» й допомагала в різноманітних заходах: чи то суспільних, чи благодійних. Св. п. Ірина Дрозд завжди вірила в те, що говорила, тому добивалася реалізації своїх ідей. А коли вже вдалося їх реалізувати, на її обличчі з’являлася доброзичлива усмішка, – згадав Павел Міколаєвський, бургомістр Білого Бору. Саме св. п. Ірині Дрозд належить ідея організувати в Білому Борі Польсько-українське колядування, що цього року відбуватиметься вже у двадцять шостий раз. Тих задумів, починань було так багато, що Павел Міколаєвський переконаний: кожен з нас носитиме у своєму серці пам’ять про св. п. Ірину Дрозд, бо пані директор – велика людина, яка вплинула на кожного, кого зустріла на своєму шляху.
– Хочемо висловити нашу вдячність за те, що стільки років ми могли вчитися у Вас і працювати разом. Декотрим з нас вдалося ще побачити Вас оком малого учня, а потім оком колеги по професії. Дякуємо за те, що мали змогу працювати під Вашим керівництвом і черпати знання з Вашої невичерпної, наповненої багатолітнім досвідом криниці. Хочемо подякувати за Ваше серце, доброзичливість, людяний підхід до учнів і співробітників, за вміння створювати атмосферу взаємоповаги та довіри. Дякуємо за Ваш патріотизм та відданість українським і громадським справам. Ви були для нас взірцем хорошого шефа: дуже вимогливі, але передусім до себе, цілеспрямовані, чудово організовані, завжди мали тисячу справ і водночас знаходили час поговорити про наші проблеми, про важливі та дріб’язкові справи. Ваш щирий, душевний сміх, який часто лунав у коридорах, надовго залишиться в нашій пам’яті, – від імені вчителів з пані директор прощалися Дорота Джевєцька, Ярослав Миц і Марія Мандрик-Філь, яка також прочитала прощальний вірш від Олександра Маслея.
Іринко,
Упав туман на Торки,
Розстелився між вербами.
Удалині журавель закрякав,
Якби над Сяном.
Забілив сніг останні сліди за нами.
А Ти відходиш на Небесні ватри,
слідом за журавлями.
Іринко,
В Україні зимно та темно стало,
Запитай Господа, чи Йому
Горя України ще мало?
Знаєш, наші Журавлі святкували в Кошаліні.
А могли святкувати у Криниці, у Сяноці, Ждині чи Перемишлі,
Якби не ця душегубна акція «Вісла».
Ти багатьох врятувала, ще є потрібні для народу
церкви.
Але багато вже хреститься в другу сторону…
Іринко,
Іди туди, на Небесні перемиські землі,
Іди туди, де всі щасливі.
Шепни Господеві про недолю в Україні!
Часом зайди на Небесні ватри.
І чекай на нас, поспішимо до Тебе.
Нам також прийде такий час.
До побачення,
Іринко,
До післязавтра.
Вічная Пам’ять, пані Директор!
