Віталій Тукало ■ УКРАЇНА ■ №20, 2017-05-14
Війна на Донбасі та озброєння бойовиків Росією вимагає адекватної відповіді з боку України. Хоч нові види озброєння та військової техніки вже почали надходити у війська, підрозділи все ще потребують зміцнення сучасними засобами. Чи здатна оборонна промисловість задовольнити потребу українського війська? Як співпраця з Польщею може допомогти українському оборонно-промисловому комплексу (ОПК)?
Дедалі частіше надходять тривожні вісті зі східного фронту. Під шумок мобілізаційних зборів, коли бюджетників зганяли чи не зі всіх установ окупованої частини Донецької та Луганської областей, кількість особового складу першого та другого армійських корпусів, які дислокуються на території окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), вирішено збільшити з 30-ти до 50-ти тисяч. Це вже на додачу до розгортання додаткових сил по другому боці кордону – у самій Росії. За повідомленнями Ради національної безпеки й оборони України (РНБО), на кордоні з Україною триває творення трьох нових дивізій (3-тя, 144-та і 150-та) до вже існуючого 50-тисячного угруповання. З тим, що така кількість військ має виключно наступальний характер, погоджуються майже всі військові експерти.
Виклики, що з’являються
Відомо, що в умовах ведення війни важливою є не лише кількість військ чи навченість армії, а й сила оборонного комплексу промисловості, здатного оперативно поповнювати втрати в техніці та матеріальних засобах. Раніше цьому питанню приділяли зовсім мало уваги, адже після розпаду СРСР Україна успадкувала чи не найбільшу армію в Європі: одних танків було більше як 9 тисяч. Особовий склад на той час нараховував 780 тисяч осіб. Незалежній Україні така армада виявилася непотрібна. У всі наступні роки т.зв. реформування в більшій мірі зводилося до скорочення чисельності особового складу, закриття частин і зменшення кількості боєготових бригад. Техніка стрункими рядами стікалася на бази зберігання, де, за невеликим винятком, гнила та іржавіла просто неба. Зразки, які лишилися в кращому стані, експортовано, а інші ставали донорами для техніки ще не розформованих бригад. Нові розробки передбачалися, перш за все, для іноземних замовників, головним з яких була Росія.
З початком російсько-української війни кооперація між двома країнами стала неможлива. Звичайно, не варто ідеалізувати, адже коли йшли жорстокі бої, то українські силовики закуповували російську техніку, а українські двигуни для гелікоптерів поставлялися в Росію. Такі схеми, зазвичай, включали країну транзиту – Білорусь, де документи переоформлювано, а товар ішов далі вже як білоруський. У довоєнний період 8 тисяч найменувань військової продукції імпортовано з Росії. Це стосувалося практично всієї номенклатури виробів, починаючи від гвинтів, які ставили на Ан-70 і вертолітних лопастей на Мі-24, до оптики і радарів. Відразу після початку російської аґресії розпочато програму імпортозаміщення, згідно з якою вироби російського походження мали бути замінені на українські або виготовлені в країнах-партнерах.
Слабкі місця
На жаль, за 3 роки війни програму заміщення виконано лише на 52,5%, тобто український ОПК і досі залежний від російських комплектуючих, які за посередництвом третіх країн надходять на український ринок. Найгостріше ця залежність прослідковується в літакобудуванні, через що довелося згорнути програму Ан-70. Хоч, як показує досвід нового українсько-саудівського проекту Ан-132D, Україна все ж здатна будувати літаки без участі Росії. Ще одним болючим місцем є двигуни до військової техніки, які не виробляються в Україні. Їх поставки з країн ЄС були заблоковані через негласне ембарґо на постачання зброї до України. Але на цьому полі теж є позитивні зрушення, адже, як повідомляє Укроборонпром, державне підприємство «Житомирський бронетанковий завод» адаптувало німецький двигун від Deutz до використання в бойових машинах піхоти. Оновлена машина піхоти отримала офіційну назву БМП-1УМД. Такі ж двигуни, за повідомленням «Українських новин», почали ставити теж на новітні БТР-4, БТР-3 та Дозор-Б українського виробництва.
Польсько-українська співпраця
На жаль, Україна може себе забезпечити лише на 40% від загальних потреб у військовій техніці та озброєннях, про що на своїй сторінці у Facebook написав радник глави МВС, народний депутат Антон Геращенко. І хоч у ці 40% входять такі види озброєнь та військової техніки, як транспортники виробництва фірми Антонов (Ан-178), бронетранспортери (БТР-4Е, БТР-3) і танки (Т-84, Т-64), ракетні комплекси (Гром-2, Вільха) і стрілецька зброя (Форт), решту номенклатури необхідно покривати за рахунок імпорту або кооперації з іншими країнами. З-поміж європейських країн відкрито постачають зброю в Україну лише країни Балтії, натомість польсько-українська співпраця в галузі оборонно-промислового комплексу давно обговорюється в експертному середовищі. Найбільш перспективний напрямок – це ракетобудування. Обговорюється участь Польщі в проекті оперативно-тактичного ракетного комплексу «Гром-2» з максимальною засяжністю крилатої ракети до 450 кілометрів. Варто згадати, що в Польщі тривають роботи з розробки власного ракетного комплексу WR-300 Хомар, щоправда, зі значно скромнішими характеристиками. Ракета Хомару планово має долітати лише на 300 кілометрів. Комплекси такого радіуса дії були б відповіддю на розміщення російських Іскандерів біля кордонів Польщі (у Калінінградській області) та України. Варто нагадати, що вже відбулися чергові успішні пуски українських керованих ракет системи «Вільха». Саме ці ракети свого часу спричинили «гвалт» у рядах російських військ, коли все кримське угруповання було підняте з приводу тривоги.
Польська сторона зацікавлена також у співпраці з КБ «Луч», яке займається виробництвом керованих снарядів. Зокрема йде мова про систему наведення для керованої ракети «Пірат». У розмовах про можливість польсько-української співпраці у сфері оборонно-промислового комплексу щораз частіше згадують фірму WB Electronics. Її безпілотники активно літають у небі Донбасу, обговорюється можливість передачі самої технології їх будівництва PCO S.A. (польський виробник приладів нічного бачення), як індивідуального використання, так і для танків та гелікоптерів, якого називають ще одним імовірним виробником, зацікавленим у постачанні своїх виробів до України. За повідомленнями польських медіа, в Україні станом на кінець 2015 р. не було жодного гелікоптера, здатного працювати в темну пору доби.
Більшість військової техніки України походить з часів СРСР. Цей факт вимагає вирішення складних проблем. Зокрема невідома доля нового патронного заводу, оскільки старий був єдиним в Україні і залишився в окупованому Луганську. Тривають дискусії стосовно винищувачів, бомбардувальників та штурмовиків (українські Міг-29 Су-27, Су-24 та Су-25 мають обмежений резерв навіть після ремонту). Є ідеї будувати власний літак на основі Міг-29, над розробкою якого триває вже робота, купувати нові JAS-39 Gripen чи потримані F-15. На разі головним завданням залишається модернізація підприємств концерну Укроборонпром та перехід української зброярки на нові рейки. Те, що цей процес проходить в умовах обмеженого фінансування, а також активного військового конфлікту, додає йому додаткової нагальності і ставить на перший план порядку денного. ■
[/timed]
