Наталя Кляшторна ■ РОЗМОВА ■ №16, 2016-04-17
Широкому загалу ім’я Богдана Соколовського стало відомим після його призначення 2007 р. радником секретаріату президента Віктора Ющенка з питань зовнішньої політики. Особливого резонансу набули виступи Б. Соколовського у пресі з питань енергетичної незалежності України під час перебування на посаді уповноваженого президента з міжнародної енергетичної безпеки у 2008–2010 роках.
Народжений 1954 р. на Тернопільщині, б. Соколовський раніше працював на дипломатичній роботі, зокрема був радником у Посольствах України в Німеччині, США й Австрії. У радянські часи він, як фізик, працював у лабораторіях з розробки ядерної зброї та устаткування для атомної енергетики, а також брав участь у заходах з ліквідації наслідків аварії в Чорнобилі.
Хоч зараз Б. Соколовський здебільшого виступає як економічний експерт, ми поцікавилися іншою стороною його життя – пов’язаністю з Закерзонням, звідки він має родовід. Два роки тому під враженнями від побаченого на цвинтарі в селі Бігалях на Любачівщині Б. Соколовський привертав увагу до питання руйнування цвинтарів на території Польщі та байдужості українців до місць нашої пам’яті: «Чи випадково у 1998-му році написи на надмогильних хрестах моєї української родини були збиті? Чи це була кимось продумана підготовка, щоб українські хрести викинути з цвинтаря як пошкоджені? Чому ми, нащадки переселенців, так рідко відвідували батьківщини наших предків і створили підставу для ліквідації українських могил?» Отже, з Б. Соколовським говоримо про роль надсянської спадщини в його становленні та про три поїздки в село Бігалі, де народився батько, і побачене там…
Наталя Кляшторна: Пане Богдане, Ви працювали в галузі експериментальної фізики, зокрема в німецьких лабораторіях, пізніше – в Міністерстві закордонних справ, уповноваженим президента України… Чи не заважало закерзонське походження Вашій кар’єрі? Доводилося не раз чути, що графа про місце народження батьків у радянські часи впадала в око відповідним органам.
Богдан Соколовський: Відчувалося, на жаль. Тоді, коли я навчався і працював у Львівському університеті. Вперше відверто це почув 1975 року в Ленінграді, де я стажувався у Фізико-технічному інституті ім. А. Ф. Йоффе. Тоді мій тамтешній керівник професор А. Регель сказав, що було би добре, якби після університету (а я закінчив 1976 р.), я їхав у Росію, «ибо ни во Львове, ни в Киеве, и вообще в Украине карьеры не сделаешь». І дійсно – у Російській СФСР всюди були відкриті двері. Але дуже неприязне ставлення до себе я відчував в радянському Києві, несправедливість і образи – у радянському Львові. Як фізик, майже всі експерименти я робив у Москві, в Інституті імені Курчатова або на інших ядерних об’єктах СРСР. Водночас, добре знав від діда та батьків (тато – переселений з Любачівщини, мама – з Ярославщини) про діяльність УПА, АК, комуністів і совєтських військ. Здається, 1979-го, в аспірантурі Львівського університету, я вперше відверто відчув, що «перешкодою» в кар’єрі є походження моїх батьків: за наївністю вирішив вступити в КПРС, але секретар партбюро факультету відверто сказав, що питання проблематичне, адже мій батько, народжений 1928 р., не служив у радянській армії…
Ваші дід і батько як часто згадували про рідне село? Про що здебільшого вони розповідали? Як би Ви зараз оцінили, чи вони були відвертими з Вами у цих спогадах? Бо відомі випадки, коли в радянські часи про ці події старші люди воліли мовчати або не говорити всієї правди…
Про рідне село дідо, тато і мама згадували постійно. Складно оцінити їхню відвертість. До 17 років мені розповідали про побут. Пізніше – більше, вже про стиль навчання у школі, УПА, АК, радянську окупацію, війну… Про їхнє життя на батьківщині я знав усе або дуже багато. А стосовно побуту, то таке враження: у селі Мушкатівці на Тернопіллі, куди переселили мій батьківський рід, дотримувалися тих звичаїв, які побутували в Бігалях. Здається, про життя в Бігалях та у Ветліні (Ярославського повіту), звідки походила мама, я знав досконало, бо про це постійно говорилося. Побут у Мушкатівці знав з практичного боку, там проминуло дитинство і юність… Тільки у зрілому віці мені стало відомо, що два батькові дядьки воювали в УПА.
З’ясував у старших, що до 1937-го українці поважали поляків і навпаки, обидва народи в селах батьків жили дружно. Наприклад, на польські релігійні свята українці ходили до костелу, у гості, не працювали. Навзаєм шанобливо ставилися до українців поляки. Так було споконвіку. Тільки починаючи з 1937-го в Бігалях, Ветлині і в сусідніх селах зародилася неприязнь. Наприклад, на наш Великдень поляки возили гній на свої поля – спеціально, щоби щось продемонструвати. Виникає питання: хто спровокував?! Мабуть, було й багато інших тем, про які не говорили з тих причин, про які Ви згадуєте, – страх. Тепер я би багато чого мав розпитати батьків, діда, бабу. Але, на жаль, вже нема в кого.
Ми часто кажемо, що час затирає сліди, а насправді то все – справа людських рук… Наприкінці 80-х, коли Ви приїхали в Бігалі з батьком, на цвинтарі стояли українські хрести з кириличними написами. А що ж Ви побачили під час наступних відвідин?
Гірко згадувати про перебування на кладовищі в Бігалях у вересні 2013-го року. Неначе побував я в пустелі… Тоді я не побачив жодної української могили на фоні польських. Перед тим на цьому кладовищі я був із дружиною 1998-го року, ми поклали квіти на могилу мого прадіда на Великдень. У цьому пам’ятнику з пісковику було щось рідне для мене не тільки тому, що там упокоївся прадід, але й тому, що 1938-го року напис на ньому вибивав мій тато. Тоді на кладовищі було ще приблизно 2/3 українських могил, а тепер – жодної. Вже тоді я зауважив, що пам’ятник на могилі прадіда був побитий. Навіть розповів про це у формі претензії тодішньому послу Польщі в Україні. Казав, що це неправильно. Посол погоджувався і пояснював це побутовим конфліктом: мовляв, жодної політики, просто хтось неадекватний потовк пам’ятники на кладовищі. Тепер жалію, що тоді відразу не наголосив на побаченому, не підняв на вищий рівень, я тоді працював начальником управління в Міністерстві закордонних справ України. Шкода, але вже пізно. Два роки тому українські хрести на цвинтарі були складені збоку. Оскільки написи на них були збиті, вже не зрозуміло, де чий.
Пригадайте, Ви встигли зробити 88-го року фотокартки надгробних хрестів родини Соколовських?
На жаль, не зробив. Занадто переповнився емоціями. Тоді ж батько був на батьківщині вперше після 1945-го року. І, як виявилося, востаннє… Хати не побачив, бо згоріла відразу після виїзду. Хто спалив? Мабуть, не варто персоніфікувати. На мою думку, спалення хати – це логічний наслідок того міжетнічного протистояння. Цікаво, що 2013-го, коли я був у Бігалях, кудись заїхав, заблудився. Довелося розвертатися. Як виявилося, саме на тому місці, де стояла дідова хата.
А що сталося з церквою після виселення українців?
Церква збереглася. Правда, тепер там костел. Ще 1988-го року тато заходив до церкви і зауважив при вході католицьке «око». У самій церкві відмінностей майже не помітив. Довкола церкви теж нічого не змінилося: та сама плебанія, старі дерева…
Старше покоління підтримувало зв’язки між односельцями? До речі, більшість українців з Бігалів виїхали в Україну?
Село Бігалі переважно було українським. Кілька родин під час переселення опинилися в Мушкатівці – з ініціативи діда. А загалом переселенці розбрелися по світі. Контакти дід підтримував зі своїм сусідом Качуром, який опинився в Канаді. Пам’ятаю, як у 60-ті роки минулого століття мого тата (він працював учителем) викликали в районне КДБ і намагалися з’ясувати справу листування діда з Канадою, що могло зашкодити батькові та його братам у кар’єрі.
Як складалися взаємини з місцевими людьми на Борщівщині? Як вони ставилися до т.зв. переселенців – з розумінням, співчуттям? Чи були образи, звинувачення «чому приїхали»?
Борщівщина прийняла переселенців прихильно. Дехто з переселенців улаштувався на досить непоганих посадах у селі і навіть у райцентрі за 3 км. Про неґативне я не чув жодного разу. З іншого боку, до останніх своїх днів переселенці тужили за батьківщиною. Старші юнаки мали причетність до УПА…
Пане Богдане, зв’язок Ваш з землею батьків – очевидний. А що промовляють назви «Надсяння», «Бігалі» для Ваших дітей і племінників? Є села у Польщі, де доглянуті цвинтарі з хрестами з кириличними написами, ошатні церкви з іконостасами і старими іконами, а поодинокі українці, які повернулися туди після Операції «Вісла» з понімецьких земель, нарікають, що рідні сторони відвідує щораз менше людей з України…
Для моїх дітей згадані назви теж промовляють, але, мабуть, вже менше, ніж мені. На жаль. А те, що у Польщі також є доглянуті і гарно збережені українські місця – це правда. В цьому я переконався особисто, коли відвідував 2013-го сусідні з Бігалями села, зокрема село Щутків, де на цвинтарі збережені поховання навіть з середини ХІХ століття. Це треба високо цінувати. У свою чергу, ми маємо шанувати польські місця пам’яті. Такою має бути українсько-польська дружба. На цю тему ми колись багато розмовляли з покійним Лехом Качинським, коли він був і мером Варшави, і президентом Польщі. Він розумів, що українці і поляки мають з’ясувати всі суперечливі моменти, зокрема – для чого і хто спровокував зародження чергової неприязні між нами напередодні ІІ Світової війни… ■
