Микола Слабак ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2008-12-11
{mosimage}
Jan Kurak, “Nad Bieszсzadami słońce zgasło”, Warszawa, 2008. s. 103
Під таким заголовком вийшла книжка Івана Курака про його рідне лемківське село Волю-Міхову Ліського повіту, що в Беcкидах. Книжка складається з чотирьох частин: І – “Zarys dziejów Woli Michowej”, II – “Życie codzienne mieszkańców Woli Michowej”, III – “Kultura materialna mieszkańców Woli Michowej”, IV – “Kultura duchowa mieszkańców Woli Michowej”. До її написання автор готувався довший час, про що свідчить той факт, що він використав 38 різних літературних позицій. Під час писання книжки, окрім архівних джерел, І. Курак значною мірою спирався на розповіді колишніх мешканців, розвезених по всій Польщі та Україні.
Розповідь починається від найдавніших часів. Як згадується в одному з історичних документів з 1511 р., Воля-Міхова була заснована волохами під час колонізації в XV i XVІ століттях. Далі автор пише, що 1939 р. село нараховувало 1030 мешканців, у тому числі 770 українців, 30 поляків, 20 “католиків”, 210 жидів. Село перестало існувати внаслідок воєнних і післявоєнних подій – жидів фізично ліквідували німецькі нацисти ще в 1942-1943 рр., українське населення депортовано в 1944-47 рр., більшість поляків виїхали до інших сіл. У 1947 р. залишилося тільки 7 (!) хат із 134, що були тут у тридцятих роках. За вказівкою влади, у 1956 р. була розібрана дерев’яна церква.
У Волі-Міховій 1912 р. засновано москвофільський “Народовий дім”, а 1913 р. – “Просвіту”. У книжці гарно описано релігійне життя села. Віруючі у 1545 р. побудували православну церкву, іконостас розписав Григорій Павликовський (1855), у 1918 р. створено церковний хор, дириґентами якого були Петро Лобода (1918-1939 рр.) і Михайло Сорока (1939-1945 рр.). І. Курак представив у книжці зворушливі портрети місцевого пароха Миколи Бачинського і його сина Мар’яна, який ще перед І Світовою війною на могилі Тараса Шевченка у Каневі присягнув на вірність Україні.
У Волі-Міховій у міжвоєнний час (1924 р.) була відкрита школа з українською мовою навчання, збудовано два тартаки, впорядковано три цвинтарі тощо.
Не можна без співчуття читати про терпіння мешканців села під час Карпатсько-Дуклянської операції в 1944-1945 рр., коли поля і ліси Волі-Міхової були засіяні трупами жовнірів обох воюючих сторін. 1946 р. шість родин із села, піддавшись аґітації радянської комісії, “добровільно” переселилися в Україну. Одних поселено в глиняних землянках на Дніпропетровщині, інші опинилися на Тернопільщині, кілька з депортованих померли з голоду…
Варто підкреслити, що ця книжка не тільки інформує і виховує, а також є історичним документом для майбутніх поколінь колишніх мешканців цього села та всієї Лемківщини. Книжка І. Курака видана завдяки фінансовій підтримці Міністерства закордонних справ України. Маю надію, що вона потрапить до широкого кола читачів, тим більше, що написана польською мовою.
“Наше слово” №50, 14 грудня 2008 року {moscomment}
