Павло Лоза ■ ГРОМАДА ■ №31, 2014-08-03
Цими словами починається вірш «Моє рідне село», який написала Євгенія Приступа. Це вірш зі збірки «Роздум», яку авторка повністю присвятила своєму рідному Завишню Сокальського району. Це село у липні відвідали нащадки вихідців цієї місцевості, які зараз живуть у Польщі, Німеччині та Канаді.
Дехто каже Завишень, інші Завишня. Назви звучать по-різному, але це одне і те саме село, що лежить на лівому березі Західного Бугу.
Усна традиція пов’язує походження назви села з невеличкою річкою Вишнівкою, лівою притокою Буга. За другою версією — село було за густими вишневими садами, «за вишнями». Письмова згадка про дану місцевість відноситься до 1531 року. Ця дата вважається роком його заснування. Відтоді починається його історія…
У вересні минулого року Богдан Лоза, батьки якого народилися у Завишні і там жили до 1947 року, заявляв: «Якщо сюди не поїдеш час від часу, то чогось людині бракує».
Це стало початком організування виїзду до Завишня.
«Я постійно стежу за подіями в Україні. Настав важкий час для України. Спочатку ми не знали, що нам робити. Часто з’являлися питання, чи це відповідний час для поїздки», – розповідає Б. Лоза. Все ж вдалося зорганізувати виїзд, і 18 липня до Завишня поїхали 22 особи.
«Це діди та прадіди будували цю святиню і молилися тут», – говорив о. Василь Білецький, греко-католицький парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці, де місцева громада завишенців урочисто зустрічала гостей з Польщі. За українським звичаєм, завишенці привітали гостей короваєм, який вручили Анні Біланич (дівоче прізвище Гудим), найстаршій уродженці Завишня.
«Ви справжні патріоти, бо відважилися до нас приїхати. Коли вас вивозили в Польщу, в Україні була велика тривога і печаль. Минуло сімдесят років, а в нас знову війна», – сумно констатував о. В. Білецький. Після привітання всі разом молилися у церкві.
У післяобідню пору 7 травня 1946 р. завишенців везуть на станцію Сокаль. Увечері в селі мертва тиша. Більшість тих, хто ночує на станції, через день вивезуть на радянську Україну. У селі залишаються тільки старі вдови і матері, сини яких воюють в УПА. Таких тут 97 осіб. Вони не знають, що через рік їх виселять в рамках Акції «Вісла». На празник Петра і Павла 1947 року село стає порожнім, а його жителі 1 серпня опиняються на станції Битів… у Польщі.
«Повірте, декого дуже здивувало, що стільки поколінь минуло від моменту вивозу людей у 1947 р., а малі діти, які сьогодні приїхали сюди з батьками, яким по шість-сім років, знають українську мову! Тішить, що вони знають, ким вони є. Знають, що вони – українці», – говорить Світлана Мусій, одна з організаторів перебування у Завишні гостей з Польщі. «Ми знаємо, що наше село найкраще, але коли до нас приїжджають вихідці з цього села, все стає іншим. Тоді гуртується наша громада і це спонукає кожного з нас задуматися про наші родинні зв’язки», – продовжує С. Мусій.
У програмі, яку приготували для гостей господарі, та в яку задіяний був теж селищний голова Жвирки Іван Кошлай, були екскурсії до Львова, Червонограда та Сокаля. Гості з Польщі відвідали теж цвинтар у Завишні, де за покійних у церкві відправлено Службу Божу, а опісля всі палили лампадки на гробах своїх близьких та на могилі, де вмонтована таблиця з усіма прізвищами селян, що боролись за свободу в рядах УГА і УПА.
Микола Лоза, який був у Завишні вже кілька разів, особливу вартість вбачає в сімейних зв’язках.
«Мої друзі інколи, їдучи до рідного села, приїжджають на порожнє місце. Там, де була колись церква чи хати, є ліс. У Завишні хати моїх дідів теж вже немає, бо все згоріло. Зате я маю родину. Багато родини. Тут кожна друга хата – це наша родина», – тішиться М. Лоза, діди якого родом з Завишня.
Центральною частиною програми був святковий концерт, який пройшов у неділю 20 липня в будинку Народного дому. Розпочався він хвилиною мовчання, якою присутні вшанували пам’ять героїв «Небесної сотні» та загиблих українських воїнів у зоні АТО. Після цього учасники заходу побачили виступ місцевих вокальних гуртів, почули вірші у виконанні дітей та молоді з Завишня, а також виступ двох наймолодших кількалітніх членів уже третього покоління виселенців Завишня (Софійку Шахмат та Ганю Джуґан). Після концерту односельчани зустрілися на спільному святковому обіді.
На підставі радянсько-польського договору, підписаного у Москві 15 лютого 1951 року, до України повертається частина південно-західної Галичини з містечками Белз, Угнів, Кристинопіль (пізніше Червоноград). Різними шляхами впродовж 1952-1960 р. до рідних згарищ починають повертатися завишенці. Вони дають хабарі чиновникам, щоб прописатися, влаштовуються на роботу на шахту. В цей час у Польщі народжується перше покоління завишенців на виселенні. Важливе, що зв’язки між корінними селянами не пропали, і вони починають прописуватися, починають один одного провідувати. 2002 р. до Завишня вперше приїжджає організований автобус з завишенцями з Польщі. Така сама поїздка відбувається у 2006 р. Тоді теж з’являється перша книжка про село, автором якої є Богдана Нечай. Це історично-краєзнавчий нарис Завишня.
«Я знала, що тут бідніше, ніж у нас, але не знала, що тут так прекрасно. Кожен має коло хати город, і кожен якось живе», – розповідає про свої перші враження Марта Джуґан з Ґданська. Вона є вже другим поколінням завишенців, народженим у Польщі. До села своїх дідів приїхала з шестирічною донею Ганею. Для неї, як підкреслює п. Марта, – головним є побачити родину. «Їдучи сюди, не мала жодних очікувань. Усі мої знання про село — це передусім розповіді моїх дідів. Я хотіла познайомитися з родиною, бо ж не знала нікого. Тепер бачу, які це сердечні люди. Такою є вся моя родина, і не тільки. І коли знов буде організований якийсь виїзд до Завишня, обов’язково поїду. Сподіваюся, що це буде через рік», – твердить М. Джуґан.
Таких осіб, що побачили Завишень вперше, було більшість.
«Не сподівалася такого теплого приняття і такої щирості. Люди, чим мали, тим і пригощали, тим і обдаровували. Усі рідні, а навіть чужі, однаково щиро до нас відносилися», – розповідає Анна Дранка з Торонто. «Я мала їхати в Україну в січні. Не вийшло. Навесні я вже знала, що поїду з моєю мамою до Завишня. Зараз бачу, як багато тут моєї родини. Тепер нав’язала багато контактів з людьми з нашого села і хочу підтримувати ці зв’язки», – продовжує громадянка Канади.
Особливою подією такі поїздки є для вихідців села. Про це розповідає Ганна Біланич, яка народилася у Завишні в 1930 р.
«Село міняється, Буг міняється, в ньому вже інші люди живуть, але одне для мене незмінне: коли ми приїхали до нашої церкви, у якій мене хрестили, я увійшла до неї. Мене зразу так в горлі стиснуло, що почала плакати. Так є за кожним разом, коли я сюди приїжджаю», – говорить А. Біланич.
21 липня ввечері біля церкви всі прощалися: і ті з завишенців, які живуть у селі, і ті, які сьогодні проживають не лише в Польщі, але і в Німеччині та Канаді. Як завжди, при таких прощаннях є обмін адресами, обдаровування подарунками, сльози, молитва…
«Ми багато разів їздили до Завишня. Бувало, хтось їхав з батьками, хтось сам… Шкода, що саме таких спільних виїздів ми не робили раніше – у 90-х роках, а щойно у 2002 р. Зараз ми приїхали в непростий час, але найголовніше є те, що нам вдалося зустріти. І та зустріч усім нам додасть сил. Це нам потрібно», – говорить Б. Лоза, який у поворотній дорозі між усіма учасниками виїзду до рідного Завишня розділив коровай.
Завишень, понеділок 21 липня 2014 року. Десять хлопців у селі отримує повістку до війська. Спочатку до війська, а опісля, як кажуть у селі, «на війну». У той час з Завишня на передовій в українських силах воює два хлопці. Вони вже близько місяця в бою. Живі... ■
