Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №29, 2013-07-21
Щоб не допустити білоруського варіанту влади в Україні, наш народ мусить пройти процес «щеплення Врадіївкою». Ідеться про елімінування страху перед злочинством властьімущих та про віру в правоту почуття справедливості.
Те, що в українській глибинці відбувається процес невпинної деґрадації моралі, ніби всі й раніше підозрювали. У містечку Голованівську неподалік Умані 2010 р. місцевий «князьок», народний депутат від Блоку Юлії Тимошенко Віктор Лозинський, у своїх мисливських угіддях улаштував погоню за людиною та застрелив місцевого жителя Валерія Олійника. Лозинського змусили скласти депутатські повноваження, він був арештований і засуджений. Подібні випадки могли траплятися і в інших місцях України, та сила впливу винуватців чи їхніх грошей, звичайно, спричинювалася до того, що або до суду не доходило, або суддя виносив позитивне для них рішення. Лозинському не поталанило лише з огляду на його партійну приналежність до БЮТ, оскільки в той час силові структури були в руках, м’яко кажучи, «неприхильних» їм реґіоналів та ющенківців.
Районний центр Врадіївка – невелике, як за українськими мірками, селище на півночі Миколаївської області, стало символом такого замовчування й замітання голосних справ під килим. Проте черговий учинений представниками влади злочин дав збій. Зґвалтована 26 червня двома міліціонерами 29-літня Ірина Крашкова вижила та дала свідчення проти них і таксиста, якого вони «замовили». Тому що одного з учасників злочину, капітана Євгена Дрижака, не взято під варту, Врадіївка збунтувалася. Вночі 1 липня біля тисячі врадіївців розгромили й узяли штурмом районний відділок міліції. Реакцією влади було стягування внутрішніх військ, блокування в’їзду до селища, врешті заява, що більшість з тих, хто штурмував відділок, були напідпитку. Сиґнали щодо можливої розправи влади над учасниками протесту сильнішали, отже до Врадіївки масово наїхали журналісти з Києва та Миколаєва. Цікаво, що після штурму один з проросійських видавничих проектів в Україні, газета «Вести», запримітила, що причиною аґресії на райвідділок стала власне поява журналістів на автах і з камерами вдень 1 липня.
Варто зазначити, що на момент написання цієї статті бунт майже ущух, проте він попри оприлюднені численні злочини міліції в Миколаївській області (виявилося, що в самій Врадіївці було кілька убивств дівчат, у дотичності до яких міліція звинувачувала десятки чоловіків, а окремих з них довели до самогубства, що й спричинило підозри в причетності власне міліціонерів) викликав чимало глибоких роздумів в Україні. Щодо оприлюднених фактів, то українська міліція обійдеться кількома показовими звільненнями. Може спробує покарати кількох «зачинщиків» бунту. Але важливіше тут інше. Центр України – місто Київ, почув, що на провінції є проблеми. І що проблеми ці неспівмірно тяжчі, ніж можуть уявлятися пересічному власникові айфона, смартфона і користувача Фейсбука. І що провінція готова до зриву, якщо буде така потреба.
Це, вочевидь, не значить, що загальноукраїнське повстання вибухне ось так просто і за чиєюсь забаганкою. Проблема в тому, що суспільство з української глибинки перебуває певною мірою в такій же ситуації, як українці Закерзоння, коли їх виселяли зі своїх осель: «1. Мене це не зачепить; 2. Чужі проблеми є далеко; 3. Справжня Україна є тут, у нас, і ніхто нам не допоможе, бо вони чужі». Тобто повна зневіра в себе і в оточення. Оглядач київського інтернет-видання Ліґа-інформ Сергій Висоцький так оцінив ситуацію простого українця з провінції: «Сучасний, далекий від мегаполісів, маленький українець, замкнений у своєму містечковому просторі не панщизняним законом, а самою структурою української версії капіталізму. Його права знищені, оскільки в нинішньому українському суспільстві без грошей немає і прав». Висоцький вказує на витворення реґіональних версій мафії у форматі «головний міліціонер – прокурор – глава району».
Одна з основних проблем, на яку вказала Врадіївка: між провінцією та столицею існує величезний розрив. Розрив рівня життя, розрив щоденних проблем, розрив у ментальності. Оглядачка журналу «Експерт» Марина Бердичевська у своїй авторській колонці показала, що так званий феномен кримінальності щодо жінок на Миколаївщині (а варто лишень згадати спалену минулого року живцем Оксану Макар і жорстоко побиту наступного дня після цього Олександру Попову) пов’язаний з культурою поведінки. Фактично, жінки південного сходу залишаються заручницями стереотипу: надмірне використання макіяжу, взуття на високих підборах, – так мусять виглядати, щоб «хтось помітив» їх. Київська журналістка натякає не тільки про те, як звикли одягатися жінки пострадянського українського Півдня, а й теж, як їх звикли сприймати далеко не успішні тамтешні чоловіки. Подібні трагедії стаються таким чином не тільки через упосліджений статус нинішнього простого українця/українки, але й через брак відповідного виховання та культури поведінки. Що, звісно, злочину не виправдовує.
Перші повідомлення про бунт у далекому степовому селищі сколихнули свідому частину українського суспільства – у сподіванні на те, що ось-ось «вагітна» революцією Україна нарешті розродиться. Що чаша народного терпіння щодо катувань затриманих у міліції, нерозкритих злочинів проти чиновників та їхніх родичів/кумів/сватів нарешті переповниться і покотиться Україною. Проте, сумновідома формула «моя хата скраю» залишається поки що визначальним чинником української ментальної поведінки. Так, до Врадіївки поїхали натовпи журналістів, політичних активістів, після бунту побіля розгромленого відділку міліції людям фактично дали можливість виплеснути свій біль, виговоритися (чимало людей із сусідніх районів розповідали про міліцейське свавілля в них на місцях). І все. Певну неґативну роль, за свідченням обласного інтернет-видання «Николаевские вести», відіграло засилля людей від «Свободи», її партійних прапорів, а відповідно складалося враження, що вся акція – якась партійна ініціатива. Хтось почепив червоно-чорний стяг, але згорьованим та обуреним селянам в якомусь моменті стало досить і того, що влада пішла на поступки й учинила те, що мусила зробити від початку: арештувала капітана Дрижака, відсторонила від керівництва районне начальство міліції та зняла з посади районного прокурора.
Щоб почалося справжнє повстання, потрібно було б кілька «врадієвок», – оцінюють тверезі голови. Але до цього люди мали би пройти щеплення на відсутність страху та віри у власну справедливість. Це відчуття суто індивідуальне. І жодні партійні прапори тут ні до чого. ■
