Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №6, 2024-02-11
Денис Захаров – режисер та режисер монтажу багатьох українських фільмів. Він працював над візуально вражаючими стрічками «Довбуш», «Дике поле», «11 дітей з Моршина», «Поводир», «Шлях мерця» та іншими. Був режисером-постановником Одеського міжнародного кінофестивалю, церемонії нагородження премії PinchukArtCentre, багатьох концертів та музичних кліпів за участі зірок. Про свою творчість, роботу над новим проєктом та важливість розвитку українського кінематографу навіть під час повномасштабної війни Денис Захаров розповів «Нашому слову».
– Розкажіть, як і коли ви вирішили стати режисером і чи це ваша перша професія?
– Все почалося з моєї любові до картинок. У дитинстві мені мама подарувала плівковий фотоапарат, після чого я почав відвідувати гурток фотографії. Мені подобалося фотографувати друзів, однолітків, а особливу молодшу сестру. Вдома до сих пір зберігається багато її фото, які я зробив у дитинстві. Також мені подобалося проявляти плівку вдома, а потім я почав цікавитися ще й діафільмами.
Коли виріс, почав працювати в черкаській газеті та на радіо, а у 2003 році переїхав до Києва. Тоді мої друзі вже працювали у місцевому продакшені. Я приходив до них у гості, ми проводили час разом, і так я потрапив на знімальний майданчик у ролі фотографа. Робив бекстейдж-фотографії, потім бекстейдж-відео на якусь маленьку камеру, згодом треба було це все монтувати – так я і потрапив у продакшн. Спочатку був помічником режисера монтажу, а згодом з мене виховали самостійного спеціаліста. Там же почав знімати як режисер перші рекламні ролики – перший рекламний ролик, який я зняв, був для фотографічної плівки. Він знімався на плівковий фотоапарат, тоді ще не було цифрових, які мали б гарну якість, щоб з кадрів можна було б зробити відео.
Потім мені захотілося чогось нового і більшого, я звільнився з цього продакшена та перейшов в інший. Там було цікаво – кожний тиждень на зйомку приїжджав новий режисер, у 90% випадків режисери і оператори в рекламних роликах були іноземці. Саме в них я багато чому навчився – був присутній на зйомках, бачив, як і що робить режисер, а потім разом з ним монтував, а ще практикував англійську. Режисери і оператори були з різних країн, але робочою мовою була англійська.
Далі я багато знімав концерти і познайомився зі співачкою Джамалою, гуртами The Maneken та Onuka, почав працювати з ними. Працював для кінокомпанії StarMedia, знімав для каналу ІНТЕР – був режисером на шоу «Майдан’с» та «Все для тебе». Їздив по містах на кастинги, відбори, було класно – діти, музика.
– Ви назвали дуже відомих виконавців, розкажіть більше про співпрацю з ними.
– З Джамалою ми знайомі дуже давно, ще до її перемоги на «Євробаченні». Я був режисером та монтажером зйомок її концертів та кліпів. Зокрема, вона написала пісню до фільму «Поводир», про мандри Україною американського хлопчика та українського сліпого музики напередодні та під час Голодомору, над яким я працював. Я тоді зняв, як вона співає, і заміксував з кадрами з фільму. Також був режисером-постановником церемонії відкриття Одеського міжнародного кінофестивалю у 2012-2013 роках, де виконувалася пісня «Smile». Джамала має власну пісню з такою назвою, а також пісня з такою ж назвою була у Чарлі Чапліна. Вона об’єднала дві пісні в одну і заспівала. Тоді у залі була онучка Чарлі Чапліна і їй дуже сподобався виступ.
Нещодавно працював із Катериною Павленко – вокалісткою гурту Go_A. Вона зіграла ворожку, яка оживила молодого Олексу після того, як в нього влучила блискавка, у фільмі «Довбуш», над яким я теж працював. А ще вона написала пісню «Ворожила» до фільму. Це була одночасно цікава та важка зйомка – у нас в павільйоні були одночасно вітер, дощ, сніг та вогонь. Спочатку нам було холодно, потім мокро, а в кінці бушував вогонь, і після зйомок ми вийшли всі чорні.
Ще працював з Андрієм Хливнюком з гурту «Бумбокс». По всьому світу була акція від ЮНІСЕФ – Йоко Оно безкоштовно передала ЮНІСЕФ права на пісню і кліп Джона Леннона «Imagine» і на генеральній асамблеї ООН в рамках Конвенції з прав дітей оголосила про старт проєкту. Ідея кампанії «Imagine» полягала в тому, що будь-хто може заспівати разом із відомими на весь світ особистостями легендарну пісню Джона Леннона та присвятити її дітям. В Україні її заспівали Андрій Хливнюк та Дмитро Шуров. Ми з ним знайомі давно, товаришуємо. Спершу я для них монтував, а потім почав працювати як режисер. З Хливнюком, до речі, неможливо працювати (сміється) – це постійний сміх, приколи, всі лягають від реготу. Це було класно, чудова атмосфера.
Ще працював над кліпами гурту The Maneken, його солістом є Євгеній Філатов, він чоловік солістки гурту Onuka – Нати. Також співпрацював з гуртом Onuka – знімав кліпи, концерти та монтував їх. Одного разу з гуртом The Maneken у мене була 25-годинна зйомка кліпу «Safe Connection» для Фонду «Антиспід». На цій зйомці ми обливали їх фарбою, а потім вони сіли в літак і полетіли на концерт в інше місто, виступали на сцені із фарбою за вухами (сміється).
– Мабуть, з початком повномасштабного вторгнення все змінилося, стало менше зйомок, менше роботи. Чи дійсно це так і як війна загалом вплинула на вашу роботу?
– Так, роботи поменшало, але це сталося ще перед повномасштабною війною – під час пандемії коронавірусу. Потім воно якось відновлювалося, зокрема і тому, що всі сиділи вдома, а контент був необхідний у нашу добу інтернету. Однак тоді дуже багато шоу, фільмів почали знімати на домашні камери, навіть світові зірки записували концерти на домашні камери. Це був сильний удар, адже зупинилися зйомки всіх фільмів. Зупинилися зйомки й над фільмом «Довбуш», над яким я працював, це був сильний удар по бюджету, адже курс долара зростав, а бюджет фільму планувався до цього зростання і в гривнях. А війна це все накрила остаточно.
Дуже багато на початку повномасштабної війни було волонтерських робіт – були зйомки для військових про нові укриття з бетону. Тоді виїхали в поле і по укриттям стріляли з різної техніки. У кінці стріляв танк, до цього – зі стрілецької зброї, гранатами кидали у неї, тестували, наскільки ця бетонна конструкція захищає – вражаюче. Знімав і для волонтерів – що вони роблять, щоб потім вони показали тим, хто донатить гроші. Зараз вже завдяки нашим славним ЗСУ ми маємо можливість трохи знімати, а знімати треба.
Не люблю словосполучення «культурний фронт», фронт у нас один і він «на нулі», але проти України ворог веде дуже потужну і масову роботу у культурному плані й інвестує в кіно. У них виділяються мільярди на кіновиробництво, і все це буде спрямовано проти нас, проти України. Вони будуть намагатися далі нести свою пропаганду. Нам теж треба робити так, щоб підтримувати наших, у нас діти ростуть, і це покоління дивиться російське «Слово пацана» (популярний серіал 2023 року про кримінал 80-90-х років – прим. ред.). Чому вони це дивляться? Бо в нас майже немає власного контенту. Наша держава виділяє нулі – зараз виділили гроші для каналів і що там буде? 600 годин серіального лайна? Це ж той контент, де українці будуть заробітчанами, будуть принижуватися, знову показування того, що українці з окремих регіонів не українці. І це не шоу, які швидко забуваються. Кіно живе набагато довше, воно живе роками, і має нести більший сенс, ніж просто пореготати, глядачі мають робити для себе висновки, це виховання наступного покоління, що ми після себе залишаємо. Має бути культура та ідея нації.
– Чи працюєте зараз над якимись проєктами та які маєте плани на найближче майбутнє?
– Є декілька проєктів для військових. Також зараз працюю над мюзиклом «Меч єдиності» як режисер-постановник. Це історико-просвітницький проєкт, який розповідає про багатовікову боротьбу українців за волю. Знімають його на підтримку Збройних сил. Тож, власне, військовослужбовці здебільшого й грають у стрічці чорноморських козаків. Вже завершили перший етап зйомок на Одещині, навесні маємо продовжувати. Автором сценарію є Валерій Пузік, він теж з Одещини, а зараз боронить нас у лавах ЗСУ. Також співавторкою є співачка «Навка» – Марина Тимофійчук, яка зробила аранжування 10 народних пісень. Це все об’єднує легенда про меч єдиності – розповідь про 6 шабель, які виковали різні ковалі і роздали козакам. Ці шаблі були загартовані у битвах, вони пройшли перемоги й поразки. Але якщо ці 6 шабель зібрати і принести до коваля, то він з них скує меч єдиності, з яким Україна переможе. Згадую такий курйоз на зйомках: один коваль мав зробити цей меч єдиності, але щось пішло не так, і ми залишилися без меча. Однак знайшли актора, який о 6-й ранку в автобусі випадково почув нашу розмову, і каже, що колекціонує шаблі та мечі. Ми розвернули машину, він поїхав за мечем. Ця абсолютно випадкова ситуація нам дуже допомогла.
– Як плануєте покази фільму? Це буде прокат чи YouTube?
– Поки плануємо покази в одеських кінотеатрах, бо дуже багато одеситів були залучені до створення мюзиклу – Одеський академічний музично-драматичний театр імені В. Василька, Одеська кіностудія, УІНП: Південь, Одеський педагогічний університет, багато акторів-волонтерів та пересічних одеситів.
– Ви згадували про фільми про волонтерів, що це було?
– Нещодавно я працював над фільмом «Неможливе». Це стрічка про мужність і стійкість, професіоналізм і жертовність українського громадського сектору. Фільм розповідає про волонтерів, які допомагають отримати продукти харчування для населення під час повномасштабного вторгнення росії в Україну. Про те, як працівники різних благодійних фондів допомагають необхідними ліками та лікуванням ВІЛ-інфікованим, наркозалежним, хворим на туберкульоз. У фільмі показується, як громадський сектор виступає проти корупції в медицині, відстоює відповідні законопроєкти, що допоможуть налагодити процеси допомоги та захисту різних верств населення.
