Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №3, 2015-01-18
Свій п’ятий ювілей наприкінці минулого року відзначав фонд українських міґрантів у Польщі «Наш вибір». З цієї нагоди пропонуємо розмову з його головою Мирославою Керик
Григорій Сподарик: Люди найчастіше зосереджуються на професійному та сімейному житті. Ти належиш до тієї групи, яка ще знаходить час на громадську діяльність. Звідки така потреба?
Мирослава Керик: Життя має сенс, коли ти можеш бути корисним. Якщо я можу допомогти людям, організувати речі їм цікаві, які приносять задоволення й мені, тоді це стимулює. До Помаранчевої революції я не була надто активною, не була членом жодної організації. Але як міґрант я побачила, скільки є проблем, зв’язаних, наприклад, з браком інформації. Відповідно, це стимулювало до діяльності не тільки мене, але групу людей, яка стала активною саме в часи Помаранчевої революції. Потім ми вирішили продовжити діяльність і через п’ять років зареєстрували фонд «Наш вибір». Тому вже чергові п’ять років діємо як формальна організація. Отже, громадська активність – це також наслідок таких зривів. Думаю, що і теперішня Революція гідності породить кілька цікавих ініціатив.
Як з твоєї перспективи змінилася ситуація українських міґрантів у Польщі?
На мою думку, певні речі лишаються такі самі, оскільки наша міґрація часто є тимчасовою – люди їздять туди і назад, або повертаються в Україну, а на їх місце приїжджають інші. Тому з боку організації варто повторювати ті самі дії, бо часто виникають ті самі проблеми, як, наприклад, доступ до інформації. Якраз це ми стараємося потрошки розв’язувати, надаючи інформаційні послуги, видаючи газету, але і так це крапля в морі потреб. З другого боку, в Польщі від 2009 р. діє Європейський фонд для інтеґрації громадян третіх країн, тому появилися можливості ґрантів на інтеґраційні проекти. Відповідно, появляються цікаві тренінґи, інформаційні зустрічі, діють інформаційні телефони, куди можна подзвонити і дізнатись про різні аспекти щодо перебування, страхування і т.п. Так що напевно з’явилося більше інформаційних джерел.
Чи польське суспільство в останні роки якось по-іншому почало ставитися до українських міґрантів?
Десь два роки після того, як я приїхала до Польщі, відбувалася Помаранчева революція. Тоді був сплеск прихильності до України та українців, а й вони самі стали більш активними. Наші люди появились у різних сферах не лише як трудові міґранти, але і як журналісти, лікарі, вчителі чи викладачі. Ми присутні і в публічному дискурсі. Це трохи змінило ставлення до нас. Проте загалом продовжує існувати стереотип українки-домогосподарки та українця-будівельника. Хоча, з іншого боку, це все-таки позитивний імідж трудової людини. В якомусь сенсі на плюс пішли останні події в Україні. Подібно діє й особисте знайомство поляків з українцями.
Чому серед пріоритетних ініціатив фонду виділилися саме газета, жіночий клуб та Український дім?
Що стосується газети, просто ми побачили, що доступ до інформації допомагає вирішити багато проблем. Незнання своїх прав і того, що можеш звертатися до якихось установ за порадою чи допомогою, – це бар’єр, подолання якого стало для нас ключове. Багато інформації є в Інтернеті, постійно з’являються нові портали, але для багатьох міґрантів саме паперовий носій інформації є дуже важливим і часто єдиним доступним. Для тих, хто користується Інтернетом, ми створили однойменний портал. Тут, як і у випадку газети, по постійно зростаючій кількості користувачів ми розуміємо, що це також потрібно робити. Що стосується клубу, ми помітили, що навіть серед тимчасових міґрантів жінки є тією групою, яка тут проживає переважно цілий рік. Це вони працюють як домогосподарки чи опікунки старших людей. Вони дуже часто ізольовані, а якщо мають один день вихідний, це дуже добре. Ми вважали, що треба їх якось підтримати, створивши саме такий клуб, де вони могли б зустрітися з іншими жінками, порадитись, отримати інформацію щодо допомоги у важких ситуаціях, зміни праці тощо. Ішлося й про показання їх можливостей, бо кожна з них має якусь професію чи талант, які можна розвивати. У свою чергу, про потребу створення Українського дому у Варшаві говорилося дуже давно. Я тут живу вже 12 років і пам’ятаю, що постійно про це згадувалось, але різні ініціативи, на жаль, не були здійснені. Можливо, з приводу війни і завдяки потребі Польщі підтримати Україну, врешті місто Варшава пішло назустріч громадським організаціям та ініціативам у справі надання приміщення для Українського дому. Оскільки «Наш вибір» мав таку можливість, то нас номіновано на адміністратора цього будинку і фактично від кінця серпня 2014 р. адмініструємо цю установу. У випадку всіх міґрантів, дуже важливим є таке місце, де можна зустріти людей зі своєї країни. Так само важливі є різні культурні центри, але дуже часто для психічного спокою є потреба зустрітись у власному ґроні, поспілкуватися рідною мовою, поспівати свої пісні, відсвяткувати свято тощо. Цей дім виходить назустріч потребам не лише міґрантів, бо він якраз має бути тим місцем, де міґранти з України та українська нацменшина могли б зустрічатися, але теж поляки, які симпатизують Україні, можуть знайти тут щось для себе, мати місце для своїх планів та діяльності.
І як реаґують ті, для кого дім створено?
Тепер кажуть, що нам потрібна ще українська школа, садочок тощо. Думаю, що це тільки перший крок і що є багато інших потреб. У домі віднедавна діє й дитячий клуб. Батьки дуже щасливі, що їх діти можуть трошки привчатись до української культури, оскільки вони тут ходять до польських шкіл. У людей видно бажання приєднатися, хтось, наприклад, приносить квіти і т.п. Кожен старається хоч у чомусь допомогти. Люди відчувають, що вони також творці цього місця. Приходять з ідеями про те, що можна було б ще зробити, а ми, у свою чергу, на все це дуже відкриті. Водночас, я думаю, що в найближчі роки питання української школи у Варшаві стане дуже істотною справою, над якою спільно треба думати з представниками місцевої української нацменшини. Я не знаю точно, скільки є українських дітей у варшавських школах. Дані за 2013 р. говорять про те, що більше як 3 тис. іноземних учнів є у школах в Мазовецькому воєвідстві. тут говоримо лише про перші початкові класи. Також помітна тенденція до зросту. Появляється щораз більше іноземців, які приїжджають до Польщі разом зі своїми дітьми. Серед тих іноземців, певно, як завжди, найбільшою групою є українці.
Хоча б потреба у школі показує, як розрослася громада. Після Майдану з’явились нові організації та ініціативи. Як з твого боку виглядає використання цього потенціалу?
У Варшаві зараз маємо кілька ініціатив, які появились саме після Євромайдану. Навіть створено нові ресторани – це теж результат напливу українців. У якомусь сенсі ті всі ініціативи, зокрема студентські структури, віддзеркалюють потреби тих, які їх творять. «Наш вибір» якраз діє і намагатимемось це зберігати постійно, у широкому спектрі виходячи на різні покоління. Можемо говорити, що є певна фраґментація середовища, але є і такі потреби, як культурні, які незалежні від віку. Тому на ініціативи різних структур ходять різні люди. з цього огляду можна сказати, що спільнота не є сильно поділена, і я надіюсь, що такого просто не буде.
Як міґранти оцінюють післяреволюційні зміни в Україні і нову владу?
Навіть якщо ми тут живемо по кільканадцять років, то ми все ж таки народилися там і нас болить серце за все, що відбувається в Україні. Тепер йде війна, є потреба допомоги як армії, так і біженцям. Тому українці, які тут живуть постійно, долучаються до різного роду грошових чи речових збірок. У такий спосіб намагаються хоча б якось допомогти українцям в Україні, солідаризуються з потребою захисту кордонів своєї держави, з кримськими татарами і звідси їх підтримувати. Якщо йдеться про владу, то кожен має свої думки. Я переконана, що всі беруть за плюс те, що Майдан змінив владу і не має при ній Віктора Януковича. Є великі очікування до нової влади, критичне ставлення до рішень. Люди мають надії і відповідно хочуть, щоб вони були здійснені.
Чи у випадку позитивних сиґналів з України люди почнуть повертатися додому?
Частина людей приїжджає сюди, щоб заробити на прожиття своєї родини. Вони є своєрідним лакмусовим папірцем того, що відбувається в Україні. Якщо частіше виїжджають, це значить, що ситуація погіршується. Економічна ситуація має дуже великий вплив на рішення трудових міґрантів. Тому я думаю, що коли вона устабілізується, українці будуть менше виїжджати. Зараз у Польщі вони хочуть заробити на шкільне спорядження для дітей або на ремонт квартири. Такі процеси було видно й у минулих роках, але нині це найбільша хвиля міґрантів, оскільки вже понад рік живемо в дуже нестабільній ситуації в Україні. Чи повернуться додому ті, що живуть тут довше і мають стабілізований статус – це важко сказати. Це вже серйозні рішення, оскільки хтось має хорошу роботу, якесь коло друзів, діти ходять тут до школи тощо. Все це напевно зменшує мобільність.
У Польщі практичний вимір зміни української влади – це новий посол України. Які у вас очікування?
Я думаю, що порівнюючи з попередніми послами, від цього посла найбільше чекаємо. По-перше, тому що він представник зміненої післяреволюційної влади. Громадяни України фінансують його працю, і тому він повинен рахуватися з тим, що він служить їм, а не вони йому. Тепер люди мають меншу дистанцію до влади і, відповідно, до посла. З другої сторони, у нього досить високий соціальний капітал, завдяки його громадській позиції і поведінці при попередній революції. Він має довіру і повагу серед людей, тому перед ним серйозне завдання – не підвести ці сподівання.
А конкретніше, чого зараз очікують люди від очільника української дипломатії у Польщі?
Наше посольство повинно брати активну участь в лобіюванні інтересів міґрантів у польській державі. Ми маємо вже угоду про визнання соціальних страхувань – це добре, але її треба ще втілити в життя. Спрощень вимагають й складні процедури, зокрема щодо леґалізації перебування та працевлаштування. Наступне, це широка економічна співпраця. Посольство повинно, наприклад, показувати, що Україна та Польща можуть зробити для її покращення, тим більше, що такі зв’язки є основою для двох сторін, а особливо для прикордонних територій. Посольство повинно бути важливим посередником у таких справах, як питання польських віз. Якщо йдеться про громадський сектор, посольство повинно почати співпрацю з організаціями, які є в Польщі. Раніше вони бачили тільки меншинні структури, але не бачили існування міґрантів. На щастя, певні кроки вже зроблені, щоб це змінити, але побачимо, як буде далі. Посольство повинно теж бути трохи модератором співпраці, а трохи ініціатором різних дій. Вони, зазвичай, не дають ніякої фінансової підтримки. Нашу газету ми не видаємо на кошти української держави. Ми взагалі не маємо такої підтримки. Але посольство, наприклад, могло б бути посередником між потенційними спонсорами. Вони мають більше можливостей щодо просування різних українських ініціатив. Отже, посольство може зробити свій внесок у справу, як лобіст.
Вже кілька років є активною співпраця «Нашого вибору» з Об’єднанням українців у Польщі. Як варто було б розвивати це партнерство у майбутньому?
Думаю, що це повинні бути активізаційні проекти, скеровані на різні середовища. Для спільної справи можна використовувати інфраструктуру та певні знання, які має ОУП, а не маємо ми. Треба притягувати молодь, зокрема з України, яка є в Польщі. Вони хочуть діяти, але дуже часто не знають як, не знають чи можуть звертатися до меншинних структур та очікувати від них допомоги і розраховувати на співпрацю. Я думаю про використання домівок ОУП у тих місцях, де появляються українські студенти, а раніше не було міґрантів. Що важливо, часто там живуть уже старші представники української нацменшини і тому спільно вони можуть пробувати щось робити. Там можна, наприклад, створювати жіночі чи молодіжні клуби – напевно ідей є багато. Ми повинні більше впливати на публічну дебату, якщо йдеться про справи України.
Ювілей – це завжди нагода для того, щоб заглянути в майбутнє.
Я б хотіла, щоб Український дім у Варшаві та інші наші ініціативи продовжували існувати, мали певну стабільність, зокрема фінансову, в основному, від присутності людей, які їх наповнюють. Я б хотіла, щоб постійно з’являлися нові активісти і приносили з собою нові ідеї. Важливо, щоб ми постійно вміли відповідати на потреби людей, бо ж ситуація змінюється. Останній рік був дуже неспокійний, емоційний і тяжкий, але є й позитивна сторона усього цього неґативного, а саме: люди активізувалися, побачили, що самі можуть багато чого зробити. Міґранти досі мали і мають ціль допомогти Україні, але незабаром може зможуть використовувати це, щоб помагати всій українській громаді в Польщі. ■
