Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2009-12-03
{mosimage} 50-ліття існування греко-католицької парафії у Щецинку
– Ми довго чекали на те, щоб мати у Щецинку свою святиню, тому освячення хреста на площі, де має бути споруджена церква, вселяє в нас багато надії. Важливо, що українська громада, розпорошена в околицях Щецинка, 62 років після виселення нарешті буде мати можливість зустрічатися у видимому місці, яке насамперед об’єднуватиме та нагадуватиме ті святині, які внаслідок акції “Вісла” наші діди та батьки мусили залишити, – сказав о. Мирослав Драпала, який родом з цього міста.
Справді, радість з приводу входу у нове 50-ліття з новим проектом, тобто спорудженням церкви, відчувалася весь час. Про неї говорили як священики, так і світські діячі. На думку пароха о. Аркадія Трохановського, найважливіше те, що парафія в Щецинку нарешті “вийшла з підпілля”:
– Попри те, що Греко-католицька церква з підпілля вийшла 20 років тому, парафія у Щецинку, говорячи умовно, щойно зараз, – каже о. А. Трохановський.
“Ми є і нас нарешті буде видно. Ми хочемо також говорити про себе”, – такими словами починає бесіду більшість моїх співрозмовників. Досі Щецинок залишався у тіні більш значущих місцевостей – Білого Бору, Валча чи Кошаліна. Попри те, що з 1989 р. богослужіння правилися тут щонеділі, діяв місцевий гурток ОУП та відбувалося навчання української мови, все ж таки місцева громада не заговорила на повен голос.
– Можна сказати, що Щецинок завжди був трохи призабутий, оскільки сюди тільки приїздили священики з Валча. А ця спільнота заслуговує на те, щоб мати свого пастиря, – говорить о. М. Драпала.
Перші кроки в цьому напрямку вже зроблено – неподалік місця, де будуватиметься святиня, куплено помешкання для священика, бо ж будова церкви вимагатиме постійної присутності душпастиря.
– Звичайно, – каже інший вихідець зі Щецинка о. Леслав Лесик, – коли на місці є священик, то спільнота сама собою зростає. Не можна вже говорити, що Щецинок тільки є біля великих центрів, таких як Білий Бір чи Валч, оскільки сама щецинецька громада творить велику спільноту. Натомість коли буде на місці священик, то це зміцнить не лише побожність парафіян, але й дасть можливість іншим людям познайомитися зі спадщиною східної традиції. І саме це є великим багатством, – продовжує о. Л. Лесик. – Крім того, наявність у Щецинку святині може допомогти тим вірним, які в минулому завдяки своїм батькам та дідам мали зв’язок з українською традицією. Можливо, вони не зразу повернуться до своїх коренів, оскільки це складний процес, однак новозбудована святиня буде місцем, де зможуть зустрітися з історією, також їхньою власною, – каже о. Л. Лесик. Ці слова знаходять підтвердження у його власному житті. Народжений у мішаній родині, вихований у польській традиції, він став греко -католицьким священиком, а переломним моментом було відвідання греко- католицької церкви в Колобжеґу.
Протягом довгих років у Щецинку правилася лише одна літургія на місяць або й ще рідше. Першим священиком був тут о. Василь Гриник, який правив у 1959-1963 рр. Згодом служили тут о. Петро Мазяр (1963-1965 рр.), о. Теодор Марків (1965-1968 рр.), о. Володимир Пирчак (1968-1985 рр.), о. Богдан Галушка (1985-2001 рр.), о. Іван Сеньків (кілька місяців у 2001 р.) та від серпня 2001 р. – о. Аркадій Трохановський. Звідси вийшло двоє священиків: о. Мирослав Драпала та о. Леслав Лесик. Зміни прийшли, коли парохом став о. Б. Галушка, – тоді в Щецинку почали правити щонеділі та в усі свята. Введено також катехизацію дітей. Однак, як відзначив колишній голова гуртка ОУП у Щецинку (в 2000-2008 рр.) Тадей Боднар, вітаючи владику Вроцлавсько-Ґданського кир Володимира Ющака та священиків кошалінського, слупського та вроцлавського деканатів, які 21 листопада в свято Архистратига Михаїла – покровителя церкви, численно прибули на святкування, “їхні надії та довголітні прагнення мати свою святиню почали матеріалізуватися завдяки молодечій енергії, запалові та ентузіазму о. Аркадія Трохановського”. Завдяки о. А. Трохановському пожвавилась також робота з дітьми та молоддю, які зараз беруть участь не лише в церковних заходах, але також у різноманітних конкурсах та фестивалях, організованих ОУП (на завершення щецинецьких святкувань діти представили словесно-музичний монтаж “Слідами наших дідів”). Натомість старші парафіяни щороку організовують зустрічі на кшталт “пікніку”, які об’єднують місцеву громаду. “Наша громада активізувалась і з кожним роком зростає національно”, – каже Т. Боднар.
– Справді, – погоджується о. А. Трохановський, – за останні 3 роки, відколи плекається ідея спорудження церкви, місцева громада дуже консолідувалась та об’єдналась. За цей час зродилося багато добрих думок та конкретних ініціатив. Тому насамперед ми мусимо продовжувати роботу з дітьми, бо це наше майбутнє, а також об’єднувати людей навколо будови церкви, – каже о. А. Трохановський.
Це досконало розуміє місцева громада: сьогодні в Щецинку вся громадська робота підпорядкована побудові церкви (до речі, перші спроби спорудження церкви датовані кінцем 80-х рр., однак тоді вони не закінчилися успіхом). На думку Т. Боднара, у Щецинку неможливо відокремити діяльність гуртка ОУП від діяльності церкви, оскільки це поняття, які взаємодоповнюються.
Першим наочним ефектом спільної роботи є встановлений і освячений хрест. Після того, як проект церкви буде затверджено щецинецьким старостою і видано дозвіл на будову, навесні наступного року повинні початися будівельні роботи. “Досі бракувало такого знаку самосвідомості, яким є церква, натомість домінувало відчуття тимчасовості, тому й не було надто великого ентузіазму в людей”, – зізнається о. А. Трохановський. Однак це змінилося.
“Наше слово” №49, 6 грудня 2009 року {moscomment}
