(гс) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №46, 2015-11-15
«Współczesna Ukraina – trwałość czy rozpad?», Konrad Świder, Agnieszka Stec, Tadeusz Z. Leszczyński, Polskie Towarzystwo Geopolityczne, Warszawa – Kraków 2015, S. 236
«Сучасна Україна – тривалість чи розпад?» – це чергове з видань, у якому польські оглядачі роблять науковий діагноз подій у східного сусіда після Революції гідності. Відповідь на титульне запитання знайдемо скоріше за все в позитивних реєстрах щодо майбутнього України, хоч з рядом нюансів, а також відмінних думок.
Книжка є записом однойменної конференції, яка відбулася наприкінці минулого року у Варшаві. Її ініціатором було Польське геополітичне товариство. У дискусії взяли участь публіцисти й аналітики – Тадеуш Ольшанський, Андрій Шептицький, Влодзимеж Марциняк, Генрик Борко, Лешек Мочульський, Павел Сорока та Роберт Потоцький. Предметом їх аналізу був стан держави і суспільства, закордонна політика України, її економіка та перспективи розвитку, мілітарна промисловість, геополітичне становище, місце в російській політиці і Євромайдан як явище.
Увагу в публікації привертає доволі суперечливий підхід до кількох ключових питань, виразником якого є, зокрема, співавтор книжки Конрад Свідер, який вів конференцію. Наприклад, у вступі він пише про іґноровані голоси населення сходу України, яке побоювалося радикальної діяльності «Правого сектора» та «Свободи» у своєму реґіоні: «Відповіддю на це була мобілізація сепаратистських середовищ, підтримуваних Росією, подібно як революціонерів Майдану підтримував Захід», – пише К. Свідер. І дальше переконує, що в Донбасі триває внутрішня братська війна, а не російсько-українська. Застосована К. Свідером арґументація безпідставно зрівнює акторів конфлікту. Захід, нова влада України та армія діють з широким мандатом суспільства, а їх метою є демократичне майбутнє держави. Проте кремлівські гуманітарні конвої, що вивозять техніку з донбаських підприємств, чи збиття пасажирського літака, вказують, що друга сторона має зовсім інші цілі. Водночас, якщо говориться про страх на сході перед націоналістами, а не згадано про величезну працю російської пропаґанди в цьому напрямку, то також постає викривлена картина. І ще, «домашня» війна українців. Тут варто поставити питання: скільки часу і як би вона тривала, якщо б у хату не зайшов сусід, який принагідно відвідав крамницю з танками і ракетами? Якщо К. Свідер дезінтеґрацію України та суспільства вважає зовсім реальним явищем, то на другому полюсі оцінок опиняється Т. Ольшанський. На його думку, пролита кров у Києві, війна в Донбасі і відстоювання території – це захист отриманої 25 років тому незалежності. «Народ вийде з цього протистояння міцнішим, якщо навіть держава значно послабшає», – говорить Т. Ольшанський, переконуючи, що роздор суспільства і донбаська ребелія не були б можливим без підтримки Москви. У подібному напрямку йде аналіз Андрія Шептицького. В його оцінці, попри анексію Криму та аґресію в Донбасі, остаточний провал проекту «Новоросія» показує, що Росії все ж не вдалася спроба внутрішнього розбиття України. Дослідник не має сумнівів, що Україна була і надалі становить поле геополітичних змагань світових державних потуг.
Доволі кволо виглядає в публікації аналіз української економіки та її перспектив. Ключовий висновок у цьому питанні економіста Генрика Борка зводиться до того, що українці вже в минулому не шанували інвесторів, зокрема польських, і тепер також не віддячуються за отриману підтримку. Тут згадано, наприклад, обмеження для імпорту польської харчової продукції. «Українці свої конфлікти і проблеми хотіли б вирішувати чужими руками, – в основному завдяки кредитам», – переконує Г. Борко. Позитивніше ці реалії оцінює Л. Мочульський, який говорить про геополітичний контекст щодо України. На його думку, про тривалість і якість держави свідчить не лише вона сама, а і її суспільство. Це українські громадяни, за словами експерта, виявилися найбільш динамічними серед європейців. Вони заінтересували своїми справами, неґативно чи позитивно, ряд світових держав, а після перемоги Євромайдану і попри російську аґресію почали процес політичної стабілізації своєї батьківщини. Доказ на це – проведені за демократичними стандартами президентські та парламентські вибори. До цього армія, як відзначає Мочульський, зуміла зупинити широку інвазію потужнішого сусіда. Зміни в Україні водночас заперечили російській імперській домінації на території, яку Москва вважала зоною своїх впливів. Дві останні українські революції – це не окремі випадки і збіг обставин, а тривалий процес, який дозволив використати незалежність до запровадження демократії та політичного повернення до Європи. Крім цього, експерт говорить про вагу для таких процесів укріплення української ідентичності і пояснює, чому він вважає, що потенціал Росії доволі часто переоцінюється. Частина цих питань віддзеркалена й у поглядах Влодзимежа Марциняка про російську політику щодо України. На його думку, дві останні українські революції Москва постійно розглядала як проблеми внутрішньої політики, а не закордонної. Таке ставлення успадковане з минулого. Про повернення Криму представники російської влади говорили зразу після виходу України з СРСР. На початку 90-х такі настрої пацифікував тодішній президент Борис Єльцин. За словами В. Марциняка, знаковою є і Помаранчева революція. Кремль поборював її, бо перешкодила концепції заміни влади, де президент України Леонід Кучма стає прем’єром, а президентом його намісник Віктор Янукович. Для Росії було це випробуванням механізму, який Путін застосував у себе.
Видання доповнено календарем Єврореволюції, мапами, які ілюструють суспільно-економічно-мілітарну дійсність України, та широким покажчиком предметної літератури. Загалом видання «Сучасна Україна…» – це перегляд часом радикально відмінних думок щодо майбутнього України. Вибудовування своєї власної оцінки напевно варто поширити на інші, ніж ця, публікації.
