Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №20, 2014-05-18
«З моменту відкриття у Білому Борі пам’ятника Тарасові Шевченкові став він невід’ємним атрибутом наших свят, зустрічей, віч. Кожного року у березні, в роковини народження та смерті поета, ми, учні українських шкіл, приходимо сюди у піднесеному настрої, співаємо пісні на його слова. (…) Знаю, що це омана, але здається мені, що масивна, важка, відлита у бронзі постать нашого національного Пророка, коли нас бачить, неначе оживає. Наперекір здоровому глузду, бачу, чую та вірю, що наш пам’ятник має душу (…)», – написав кілька років тому Олесь Філь з Білого Бору в конкурсній роботі «Не лише пам’ятник…». Сьогодні пам’ятник є свідком найважливіших подій не тільки з життя школи, білобірської громади, а й новітньої історії України, оскільки білобірчани сходяться саме сюди, до Кобзаря, коли в Україні відбувається щось вагоме. Як під час подій на київському Майдані чи російської аґресії в Криму… Білобірчани кажуть, що це місце − особливе.
«Від установлення пам’ятника минуло 23 роки, однак Т. Шевченко надалі нас надихає. Кожній людині, яка підходить до підніжжя пам’ятника, немов передається незламна сила поета: людина хоча б на мить задумується і осмислює його поезію, тим більше сьогодні», – розповідає колишня директор українського шкільного комплексу в Білому Борі Ірина Дрозд, якій випала честь відкривати пам’ятник.
Монумент Т. Шевченка відкрили 22 вересня 1991 р. на кургані біля школи з українською мовою навчання, патроном якої є поет, всього через місяць після проголошення відновленої незалежності України. У відкритті взяло участь дуже багато людей, зокрема священство, польська влада, а також гості з України, серед яких були й дисиденти: Ірина Калинець, Іван Драч, брати Михайло та Богдан Горині – це лише декілька прізвищ, які назавжди вписалися в новітню історію цього невеличкого міста. Українці згадують, що такого натовпу народу містечко досі не бачило – за неофіційними підрахунками до Білого Бору тоді прибуло аж 15 тис. людей. «До сьогодні ще пам’ятаю „шевченкову” процесію від старої церкви до пам’ятника. Прочан важко було зором обняти», – продовжує розповідь І. Дрозд. Піднесений настрій підсилювали Львівський хор хлопчиків «Дударик» та шкільний хор «Проліски», які доповнили врочистість відкриття першого в Польщі та восьмого, на той час, у світі пам’ятника Т. Шевченку. Це був дарунок українського народу місцевій українській громаді, виселеній зі своїх земель 1947 р. На пам’ятнику видніє двомовний напис: «Народ України – українцям у Польщі».
У Білому Борі та в Польщі мрія встановити в цьому невеликому містечку на Помор’ї, де існувала вже початкова школа ім. Т. Шевченка, пам’ятник патронові школи виношувалася з кінця 80-х рр. І. Дрозд згадує, що закулісні розмови про встановлення монумента велися серед білобірської інтеліґенції та серед кошалінської і варшавської української громади. Побудова пам’ятника Т. Шевченку відбувалася на хвилі національного закорінення українців у Білому Борі. «Події 70–90 років були для Білого Бору переломними. Спершу, з 1979 до 1983 р. ми ремонтували початкову школу, якій загрожувало закриття через незадовільний стан. Коли владі не вдалося закрити школи, на два тижні перед закінченням навчального року закрили гуртожиток, теж обґрунтовуючи це поганим станом. Тоді в нас немов щось прорвалося: українці зрозуміли, що не можуть піддатися. Тому 1983 р. ми створили Громадський комітет побудови гуртожитку, а 1989 р. гуртожиток був уже зведений. І саме тоді з’явилася думка поставити в Білому Борі ще й пам’ятник Т. Шевченку», – поринає у спогади І. Дрозд. Варто нагадати, що 1997 р. в Білому Борі закінчили будувати ще й греко-католицьку церкву. «Я горджуся тим, що була причетна до всіх цих подій і що українській громаді вдалося при неабиякій допомозі поляків у такий скрутний час звести стільки споруд», – не вкриває зворушення І. Дрозд.
До сьогодні не відомо, хто з Товариства зарубіжних зв’язків «Україна» під кінець 80-х рр. висунув ідею подарувати школі ім. Т. Шевченка в Білому Борі пам’ятник Кобзаря. Натомість відомо, що з цією метою в січні 1990 р. до Києва поїхала делеґація, до складу якої увійшли тодішній голова УСКТ Юрій Рейт, колишній головний редактор «НС» Мирослав Вербовий та голова білобірської ланки УСКТ Володимир Філь. Вони вели переговори про те, в який спосіб пам’ятник передадуть до Білого Бору, який напис буде на ньому та який загалом він матиме вигляд.
«Здається, чи не найважливішою проблемою було переконати відповідних чиновників, щоб на пам’ятнику не було напису „побратими від Радянської України”. Ішлося передусім про слово „радянський”. На щастя, ми не мусили прибирати з пам’ятника слово „радянський”, просто його там не було», – сказала вчителька української мови у білобірському комплексі Марія Мандрик-Філь на 20-ліття існування пам’ятника. Після довготривалих розмов делеґації УСКТ вдалося переконати владу товариства «Україна», і кінцевий напис звучить: «Народ України – українцям у Польщі».
Автором монумента у формі козацького хреста є Анатолій Ігнащенко, а виконав його в Києві різьбяр Василь Бородай. У передній частині хреста – бандура, до якої так часто звертався поет у своїй поезії. До Білого Бору пам’ятник привезли в грудні 1990 р. Тодішній місцевий актив на чолі з директором школи І. Дрозд вирішив, що пам’ятник має бути встановлений до празника Пресвятої Богородиці, на який приїжджають тисячі паломників, тобто до вересня. До того часу необхідно було виконати величезний обсяг робіт, оскільки на рівному місці задумали висипати курган, щоб на ньому звести пам’ятник. Згідно з початковим проектом, діаметр могили мав становити аж 60 метрів, а сам пам’ятник мав бути у вигляді літери «H»: своєрідної арки, під якою кожного дня українські школярі йшли б до школи, бо ж монумент повинен був знаходитися між школою та гуртожитком. У горішній частині пам’ятника височіла би постать Т. Шевченка. Однак українці не мали ні відповідних коштів, ані настільки великої площі, тому архітектор підготував новий проект пам’ятника – у формі козацького хреста.
Пам’ятник Т. Шевченка стоїть на кургані заввишки 3,5 м, до нього ведуть сходи. Насипали курган насамперед українці з Білого Бору, Кошаліна, Колобжеґа, Мястка, Щецинка, з навколишніх сіл, але на цьому не кінець. «Щосуботи до Білого Бору приїздили автобуси, повні людей не лише з нашого, але і з (нинішнього) Любуського, (колишнього) Пільського воєвідства, зі Щецина і багатьох-багатьох інших міст. Допомагали також поляки. Це була не просто суспільна робота, а діло від душі. Люди приїздили з лопатами, граблями, збирали каміння у відерка. Як правило, допомагали старші особи, яких нині, буває, нема серед живих людей. З очей капали сльози, бо ж збувалася довгоочікувана мрія: мати в себе Тараса Шевченка, автора „Кобзаря”, святої книги, яку привезли з рідних земель, – розповідає І. Дрозд. – Те, що Україна подарувала українцям у Польщі пам’ятник, дозволило місцевій громаді відчути, що Україна все ж таки пам’ятає про нас і хоче для нас щось зробити. Постійними-бо були нарікання, що з боку України нема допомоги. Тепер думаю, що ми не до кінця усвідомлювали, наскільки важко живеться в Україні, й більше концентрувалися на своїх потребах, але пам’ятник компенсував усе».
На фінансування підготовчих робіт від тодішнього Міністерства культури і мистецтва українська громада отримала 50 млн. старих зл., серед українців зібрали 9 млн., однак і цього було замало, щоб загосподарювати повністю терен довкола пам’ятника, який в Україні коштував 70 тис. рублів. «Коли до Білого Бору на відкриття пам’ятника приїхав скульптор Василь Бородай, то хотів перед тими, хто будував могилу, впасти на коліна, та його піднесли вгору. Він тоді зізнався, що всю дорогу переживав, боячись, що нам не вдасться насипати такого кургану. Ми таки впоралися», – каже з гордістю М. Мандрик-Філь.
З місцем поховання Т. Шевченка білобірський пам’ятник символічно єднає земля з могили поета, яку з Канева привезла на відкриття директор Національного музею Тараса Шевченка Зінаїда Тарахан-Береза. ■
