Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2008-12-19
У Торонто відсвяткували золотий ювілей білобірської Початкової школи
{mosimage}
Вукраїнському ресторані “Золотий лев” у Торонто 22 листопада зібралися випускники білобірської Початкової школи ім. Тараса Шевченка, які тепер проживають у Канаді та США, та їхні родини – близько 200 осіб, аби разом знову повернутися в роки молодості та згадати літа, проведені в цій школі. Були спогади і сльози, були слова подяки для вчителів та тих, хто допомагав школі, тобто справжнє свято школи! Бо кажуть, що школа – це другий дім, тим більше, коли людина далеко від рідної хати. Того дня учасників з’їзду об’єднала теж і пам’ять про Голодомор.
Як відзначив о. Богдан Винницький, один з організаторів з’їзду, “75 років тому комуністичний режим хотів знищити наш народ, Голодомор 1932-33 років забрав в Україні життя майже десяти мільйонів людей. Цитуючи президента України Віктора Ющенка, все це робилося з метою зламати нашу волю до свободи і відродження власної державності. Проте всі зусилля нелюдів зазнали поразки. Ми живемо і живе наш народ”. Не вдалося знищити й українців у Польщі, яких 61 рік тому комуністичний режим виселив у рамках акції “Вісла” з рідних земель. “Ми не здалися, ми вистояли. Таким чином, сьогодні можемо відзначати 50-ліття існування однієї з перших українськомовних шкіл, заснованих вже на новому місці поселення українців – Початкової школи ім. Т. Шевченка в Білому Борі”, – зазначив о. Б. Винницький.
Тому, коли дійшла вістка, що білобірська школа організовуватиме свій ювілей, ті випускники, які живуть тепер у Канаді та США, також захотіли відзначати цю подію – тим більше, що їх там є близько 80 осіб. То ді появилася ідея, щоб спершу поїхати до Білого Бору, а потім організувати зустріч у Торонто, бо відразу було відомо, що в Польщу зможуть поїхати всього кілька осіб (на білобірському з’їзді побували колишні учні Марія Огородник з чоловіком Тарасом та Мирослав Брелик). На початку було важко, як розказує одна з організаторів М. Огородник, оскільки ми не мали координат до всіх випускників, які розкидані по всій Канаді та США, тому розповсюджували інформацію про з’їзд один через другого. Були також сумніви, чи спогади про початкову школу ще настільки яскраві, щоб люди навіть через 40 років після її закінчення захотіли приїхати на зустріч. Сумніви виявилися непотрібними, бо на заклик відгукнулося майже дві сотні осіб. Ювілей відзначали разом зі своїми родинами, в тому числі й дітьми та прихильниками школи, бо головною ідеєю з’їзду, крім святкування ювілею, було передати пам’ять про школу та коріння кожного з нас саме нашим дітям, говорить М. Огородник. Важливо було, аби діти познайомилися між собою та щоб їм передалася ця пам’ять. Крім того, засновано Фонд “50 доларів на 50-річчя” – отак чином зібрано 6 тис. 700 дол., які передано школі з призначенням для здібного учня.
Білобірська школа – це також родинні традиції. Із сім’ї Лазориків навчалися в ній і батьки, і діти. Отець Ярослав Лазорик до школи мав аж 980 кілометрів.
– Спочатку було дуже важко, оскільки протягом кількох місяців я не розумів, що навколо мене відбувається, однак коли ми вже роз’їжджалися після завершення навчання в Білому Борі, то всі плакали. Для мене білобірська школа була початком чогось доброго: потім я пішов до українського ліцею в Лігниці, а згодом до семінарії в Люблині, – розказує о. Я. Лазорик. Натомість його стрийко Тадей Лазорик – один із перших випускників, який школу закінчив у 1960 р. Головне, що йому запам’яталося – це коли діти бавилися на спортивному майданчику, а біля них проходили три польки, які вголос заявили, що вони тут довго не будуть. Однак школа проіснувала цілих 50 років.
Про інший рід згадав колишній учитель Станіслав Колесар, який навчав у 19621965 рр., а тепер проживає в Торонто – рід Батрухів, яких у школі було повно. “Таким чином з журналу я вичитував: Батрух Євгенія, Батрух Андрій, Батрух Броніслав, Батрух Маріан, Батрух Людвик… Я почав високопарно – про історію, літературу, письменників, і мабуть перестарався, бо насамкінець Євгенія висловилася, жартома, так: і нащо нам те все, хто ж би це все запам’ятав. У душі я признався собі, що це дійсно забагато – бо це ж діти, тут не середня школа”, – згадував під час святкування С. Колесар. Він каже, що наші люди, коли зустрічалися, завжди питали, звідки вони, з якого села. Відповіді були: з Жерниці, Лукова, Березки, Терки, Вислока-Великого, Явірника- Руського. Тому він у школі теж розігнався і запитав учня: звідки ти, а той відказав – з Битова. “Я тоді зрозумів, – говорить С. Колесар, – що вже виросло нове покоління, до якого треба звертатися з цієї землі”.
У випускників пам’ять про дитячі роки та молодість, проведені в Білому Борі та рідних навколишніх місцевостях, дуже жива – це те, що каже в незнайомому бачити рідну людину. Тому організатори з’їзду – о. Богдан Винницький, Марія Огородник (Батрух), Мирослав Брелик, Марія Равлик (Двуліт), Стефанія Мулик (Двуліт), Данута Ґлух (Костик), Анна Ганковська (Лукачик) та Ярослав Прондзинський, задумуються, чи не створити в Торонто Товариство прихильників Білого Бору – адже це містечко стало центром культурного життя не лише для його жителів, а й усієї української громади в тодішніх Кошалінському, Щецинському та Ґданському воєвідствах, а носієм культури і традиції був кожен з них. Саме завдяки ювілеєві школи відшукали себе люди, які не бачилися навіть 20 років. Під час святкування підходили вони до організаторів і просили, щоб такі зустрічі проводити частіше – було видно, що вони прагнуть зустрічатися, однак коли нема конкретної нагоди, то важко зорганізуватися. Тому хотіли б зібрати тих, хто має спільну історію, щоб утверджувати українство в Канаді. “Ми хочемо, – каже о. Б. Винницький, – зберегти в Канаді українство, оскільки існує небезпека, що в державі, де першою мовою є англійська, українці асимілюватимуться. Тому так важливо, щоб наші діти могли познайомитися, оскільки таким чином передається їм пам’ять про історію їхніх батьків, вводиться у спільне минуле, яке для нас є святим”, – констатував він.
Звичайно, раніше всі зустрічалися під час культурних подій або церковних свят, однак все ж таки досі білобірчани не мали нагоди зустрітися в такій великій групі осіб, серед яких вони зростали. З’їзд показав, що початкова школа протягом півстоліття відігравала дуже важливу роль у збереженні національної тотожності, натомість сьогодні Білий Бір об’єднує покоління. Подібно об’єднують їх і такі імена, як Богдан Фіцак, Марія Мандрик-Філь, Галина Беднарчук (Павловська), Ірина Дрозд, Юзефина Бартко, о. Ярослав Мадзелян, про яких у контексті школи згадала Богдана Ковальська, що приїхала до школи разом із сестрою Надією аж із Кракова. На думку Данути Ґлух, школа створила основу для того, щоб ми не загубилися в нинішньому світі: навчила любові і гордості з того, що ми українці, а українська мова – це той символ, який несемо упродовж усього свого життя та передаємо дітям. Також і Марія Равлик згадує передусім великий патріотизм, винесений саме зі школи, яка навчила її любові до рідного краю. Отже подбаймо, аби чергові покоління також мали змогу розказувати про білобірську школу!
“Наше слово” №51, 21 грудня 2008 року {moscomment}
