Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №41, 2013-10-13
До мойой пам’яти глубоко зашла істория о лікарю Івані Смоліньским з Криниці. Знала го праві ціла західня Лемковина, знали го новівсяне і щавничане з мойой родини, вшитки повідали на него «Дзюнек». Дідо Петро оповідали о «Дзюнеку» так, што в іх очах являла ся якиса ясніст. О його добрих ділах і о тим, як тому чи іншому житя вратувал. Оповідали, што «Дзюнек» знал про історию рідной землі, про єй зв’язок з традиційом Київской Руси, а хтіл лем жити і ділити ся добром з другим чловеком. Не важне для него было, чи він свій, поляк, циґан чи жид. Але то і так было за дуже для поляків і влади комуністичной Польщи, бо він – «Дзюнек», мав україньске серце. То вистарчило, штоби йому забрати житя, а нам – найліпшого лікаря.
Дідо знали гарді оповідати. Часто нам ґадали, што Акція «Вісла» забрала – забила найліпших люди з Лемковини, бо были за барз сьвідомі нашой національной істориї. Дитячи роки минули, і гнеска, коли прібую одтворити історию діда Петра, ґадам зо стриком Павлом, який в тот час мав 11 років, всперам ся споминами про бл.п. Стефана Дзюбину ци інших мешканців Новівси, наприклад, Еміля Стримецкого.
Іван Смоліньскі народил ся 2 січня 1906 р. в Розтоці під Криницьом, в родині греко-католицкого священика Василя і Ізабелі Смоліньских. Отець был парохом Розтоки до 1917 р., потім в Новівси і Лосім до 1945 р. Отець Василь мал барз міцни і гарди голос. Мій стрико повідат, што як в церкві в Новівси засьпівал, то сьвічки на престолі гасли… А не дай Боже, як хор кус злі засьпівал, то голос отця Василя зараз пробивал ся понад хор і было лем його чути.
Родина Смоліньских дочекала ся четверо діти: Євгенії – померла в молодому віці, Анастазиї, на яку в селі повідали Настуся, котра вишла заміж за о. Марка Тимотея (під конец війни виїжджали на радяньску Україну, подібно під Перемишлем іх застрілено), Іванки яка виїхала до Канади, де вишла заміж за Ярослава Іванусіва, і сина Івана (нашого лікаря «Дзюнека»).
Він, Іван Смоліньскі, оженил ся з Євгеньом Сватко. Мали четверо діти: Юрія, Богусю, Ізабелю і Басю. «Дзюнек» працювал в Криниці. Наши люде, ци і поляки, барз його любили, називали «наш дохтор». Польски лікаре мали йому за зле тото, што вшитки лем в него хтіли ся лічити. А найбарже ім перешкаджало тото, што він был представником україньской інтеліґенциї і дбал про своїх. Часто дораджал, як хоронити ся перед хворотами, як здраво їсти, ци што сіяти в загородах, яку ярину. Наши пам’ятают, шо до Новівси завдяки ньому «пришли» помідори.
За часів окупациї заарештували його німці, але вдало ся йому втечи: вискочил з авта, яким го везли на ґестапо. Други раз заарештували дохторя більшовики і польске війско в літі 1945 р. Його ув’язнили в концтаборі в Осьвєнцімі (джер. «І стверди діло рук наших», о. митрат Степан Дзюбина, Варшава, 1995 р., с. 81). По звільненю змушени был виїхати з родином на Шлеск до Рацібожа, де працювал як лікар. Заборонено йому было повертати до Криниці і до Новівси, де мешкала мати Ізабеля. Однак туга за рідними горами і родином была сильніша. Під конец квітня 1947 р. на Великодні свята, незважаючи на загрозу, приїхал потягом до Криниці, а потім до мами на клебанію в Новівси. На вечер 2 травня 1947 р. Іван пришол до хижи мого прадіда Спіридона Шаршоня. Мешкал в ній ціж мій дідо Петро Вєвюрка з родином. Попросил діда, штоби на други ден поїхал з ним до Криниці по шафу для мами. Дідо часто возили священиків з Новівси, та барз добри знали «Дзюнека», так што згодили ся поїхати. Дохтор іщи спитал ся о здравя стрика, в тот час хлопця. Чи не має коротшой ноги, бо в дитячих роках переходил сильне запаліня. Коли довідал ся, што ноги, яки лічил, сут рівни і нич не відчуває болю, «Дзюнек» повів до діда: «Лікар над лікарями, але Бог є над нами». То были остатні слова живого дохторя, котри до гнес запам’ятали стрико.
На други ден дідо з Іваном поїхали по нещасну шафу. Доїхали до Криниці, поклали шафу на віз і повертают до Новівси. Виїхали за Криницю, смотрят, а на дорозі видят напис «Herszt bandy co palił Łabowę». Припоминам собі, якби то было гнес, коли дідо оповідали і крутили головом: «Чом „Дзюнек” в тот час не скочил в ліс?». Нараз над’їхало війско, вояки скочили на віз і під ґверами наказали вертати ся до Криниці. Заарештували діда і Івана, осібне, в двох кучах на УБ в Криниці зачали допитувати іх, а пак направду лем бити. Діда били пару рази, зьвідували cя його про дохторя і по што приїхал до Криниці, повіл правду, што лем по шафу.
Дуже гірше оначили ся з «Дзюнеком». Ден і ніч його катували, роблячи лем коротки перерви, штоби за скоро не гмер. Дідо повідали, што кресло было ціле в кирві, бо і ним ціж його били. А коли в перервах был в сусідні коморі, дідо чули, як стуче з болю. Як оповідали нам при пецу в кухни, «вирізали му на голові трираменни хрест і возили Івана по улицох Криници, і кричали гордо: «Złapaliśmy przywódcę UPA!»
В тот час в Новівси в хижи прадіда зачали неспокійно думати, чом не ма іщи дохторя і діда. За якиси час довідали ся, што іх заарештували, зачали думати, як ім помочи. Пару дни скоріше повернул з фронту в польским мундурі вуйко Васко Шаршонь (син брата прадіда Спіридона). Вшитки його просили, штоб пішол до Криниці вставити ся за дідом і «Дзюнеком». Він кус ся боял, але пішол на други ден. Вернул лем сам, з кіньми і возом. По пару днях діда випустили. Колі пришол до хижи, в дверях повіл: «Живого „Дзюнека” не випустят».
Війско привезло півживого, скатованого «Дзюнека» 6 травня до шпиталя в Новим Санчи. Коли лікар посмотрил на нього, повіл воякам: «Co wyście trupa tutaj przywieźli!» До шпиталя до сина пришли його мама Ізабеля і Теодозія Пласконь з Новівси. Хоц і так, штоби його видіти, мусіли перекупити «убека», яки го пильнувал. Не дозволено прийти священикові і приятельові отцю Дзюбині, котрий лем почул од лікаря: «Proszę księdza, bardzo mi go żal». Ціле тіло было чорне, пішла ґанґрена. 13 травня 1947 р. о годині 19 Іван Смоліньскі «Дзюнек» помер.
На підставі документів УБ, причином арешту было тото, што: «Іван Смоліньскі палив Лабову», хоц в тот час він перебивал на Шлеску в Рацібожу; «співпрацювал з німцями» – а так направду они сами хтіли його заарештувати; «діял на шкоду польской держави» – а він лічил лем люди.
Так само документи зо шпиталя сут неправдиви.
«Odpis ze Szpitala Powiatowego w Nowym Sączu: Dr Jan Smoliński lat 41 rzym-kat (?) żonaty lekarz obecnie więzień.
Historia choroby: Wczoraj wieczorem przed godz. 20 dostał silnych bólów w jamie brzusznej z nudnościami. Nie wymiotował. Przypisywał to dolegliwościom ze strony woreczka żółciowego na który cierpiał. Poza tym od lat chorował na wrzód trawienny żołądka. Dziś przed południem z powodu utrzymujących się i nasilających się objawów przybył do szpitala. 13 maja 1947 r (…)
Akta Prokuratury Sądu w Nowym Sączu:
«Smoliński Jan s. Bazylego aresztowany przez WBW w Krynicy za współpracę z Niemcami, twórca organizacji ukraińskiej dążącej do oderwania ziem Polski, na skutek orzeczenia lekarza PUBP w dniu 10 maja 1947 r. Gdzie została przeprowadzona operacja w związku z otwarciem się wrzodu na żołądku, po przeprowadzonym zabiegu w dniu 14 maja 1947 r. Smoliński Jan s. Bazylego zmarł na skutek zakażenia krwi».
Причина смерті і дві ріжни дати – 13 і 14 травня – вказуют, як документи сфальшувано.
Похороном покійного лікаря заняли ся мама Ізабеля та новівсяне. Попросила она Константина Стримецкого і його сина Еміля, штоби зробили труну, бо тіла убеки не хтіли видати і не дали дозволу на погреб в Новівси. Еміль Стримецкі з Гіполитом Пласконьом зробили труну і повезли єй до Нового Санча. Мама і жена хтіли поховати «Дзюнека» в своїм обряді в Новівси, при гробі вітця – о. В. Смоліньского. Але убеки знали, што то буде в селі «мученик», і заборонили. Вшитки в Новівси бояли ся, хоц барз хтіли іти на погреб. Деяки одраз відважили ся: згадани Еміль Стримецкі, Гіполит Пласконь, Володимир Єдинак та Юлян Гойняк. На погребі была жена Євгенія, яка над могилом крикнула: «Bandyci! Zabiliście mi męża! Osierociliście dzieci!» Так пішов з того світа наш дохтор «Дзюнек» – Іван Смоліньскі.
Родят ся наступни поколіня лемків спід Криниці, а пам’ят про «Дзюнека» далі жиє. Хоц кус вкрита, заперта, бо нихто в Польщи не очистил його скаланого імена і не перепросил родину. Його душа ціли час чекат, штоби на той землі была правдива пам’ят о ним. Не забывайме про нашого дохторя «Дзюнека». Іван Смоліньскі згинул за правду, бо был невигідним, сьвідомим українцьом. Смерт його свідчит, што чловека можна закатувати, знищити, але николи не заб’є ся того добра, што він зробил ту, на земли.
За те добро ми зме Тобі вдячні внеска і на віки, «наш дохторе», «Дзюнеку».
Текст на говірці з села Щавник
»
